автор: Наталія Терамае
Граф Грегор Розумовський найбільше відомий як нащадок гетьмана Кирила Розумовського, син якого, вчений Григорій Розумовський (1759-1837), виїхав з Російської імперії.
Грегор живе у Відні й часто навідується в Україну, мріючи отримати дозвіл на проживання тут. Сфера його професійної діяльності – від історії до політичної аналітики.
У 2022 році спільно з каналом “1+1” Грегор Розумовський запустив англомовний YouTube-подкаст “The Power of Reason” (“Сила розуму”) й випустив 22 відео. У 2025-му обрав київську Андріївську церкву, щоби укласти другий шлюб з українською обраницею. Загалом, в Україні для нього є достатньо місць сили, пов’язаних із родом Розумовських: це й палац в Батурині, і маєтки в Козельці та Лемешах.
У цьому інтерв’ю для “Новинарні” Грегор Розумовський розкриває кілька сімейних таємниць, розказує про свою службу в німецькій армії, про зустріч із В’ячеславом Чорноволом, Відень – як столицю міжнародної агентури та про впливи російської дезінформації у Європі.
Дивіться також інтерв’ю у відеоформаті на нашому YouTube-каналі:
Я регулярно приїжджаю в Україну з 1991 року, а особливо інтенсивно – від початку повномасштабного вторгнення. Взимку 2026 року їздив у Краматорськ відвідати 93-тю бригаду “Холодний Яр” на запрошення їхнього командира. Ми привезли їм деяку допомогу.
Але для мене найголовнішою була зустріч із тими людьми. Ті солдати справді глибоко мене вразили: це побратимство, дружба, їхня манера розмовляти одне з одним – це фантастично.
Грегор Розумовський на зустрічі із “холодноярівцями” взимку 2026 року. Фото: надане Грегором Розумовським
Читайте також:
Розрахунок РСЗВ “Град” 93-ї бригади “Холодний Яр” працює по росіянах потайки. ВІДЕО
На жаль, я мушу пильнувати, скільки днів перебуваю в Україні, бо в’їжджаю сюди як турист. Чомусь мені не можуть дати посвідку на постійне проживання.
У вересні 2025 року я приїздив у Київ, щоб обвінчатися з моєю обраницею – Наталією. Ми познайомились у Відні, де вона живе десь з 1999 року, коли приїхала туди як танцівниця. Наталія – балерина. Тож це класична історія: прекрасна балерина і старий гладкий чоловік із відомим прізвищем. Ми познайомилися 10 років тому. Але саме я повернув її до українства. Тобто це я мотивував її, а не навпаки.
Весілля Грегора Розумовського у Києві 2025 року. Скриншот з відео “ТСН”
Причин, чому я тут, – багато. Одна з дуже важливих для мене – це дискусія про те, що робити після війни і як вчинити з воєнними злочинцями. Про це я говорю вже давно і вважаю, що цю тему треба інтенсивно обговорювати вже зараз: війна колись закінчиться, а злочинці нікуди не дінуться. Доведеться ухвалювати рішення, і постане питання про покарання воєнних злочинів.
Дехто думає, що правильним місцем був би Міжнародний кримінальний суд у Гаазі. Але я не згоден. Думаю, це має бути не глобальний, а європейський суд.
Він міг би бути в Україні чи навіть у Росії, але його фокус має бути тут.
Бо якщо все це віддати Міжнародному кримінальному суду, якого не визнають ані США, ані Китай, ані Ізраїль, ані Саудівська Аравія і так далі, — це буде надто безтілесна структура. Я намагаюся доносити цю думку всюди, де можу.
Читайте також:
Вчора Батурин, сьогодні – Буча. Загибель гетьманської столиці як невивчений урок історії
З осені 2022 року я брав участь у YouTube-подкасті “The Power of Reason” проти путінської дезінформації (діяв з жовтня 2022-го по березень 2023-го – “Н”).
Англомовний YouTube-подкаст “The Power of Reason” (“Сила розуму”) випустив 22 відео
Я його, до речі, скоро відроджу. Це добра нагода казати погані речі про пана Путіна, що я завжди роблю із задоволенням. Україна – улюблений об’єкт російської дезінформації в Західній Європі, і то не лише від повномасштабного вторгнення чи з 2014-го, з Криму. Це почалося значно раніше. Щонайпізніше – з 2010 року Україну почали цілком систематично змальовувати як корумповану, відсталу і, по суті, недієздатну державу. Тож це не новина. Просто інтенсивність наростала.
Це один зі стандартних закидів – завжди про корупцію в Україні. Я легко назву вам чимало держав ЄС, включно з Австрією, які, ймовірно, корумпованіші. Але там ніхто нічого з цим не робить, а Україна з корупцією бореться.
Те, як Україну змальовували, і як Захід це ковтав, робилося професійно. Мушу визнати – до певного моменту вони попрацювали добре. Але з 2022 року все кардинально змінилося. Російська пропаганда досі активна й досі досягає багатьох людей. Проте її вплив упав колосально – і, сподіваюся, так і залишиться.
Росія, як на мене, зробила тактичну помилку, поставивши на ультраправі партії [в Європі]. І сам спосіб, у який вони роблять негативну пропаганду про Україну: вона завжди йде за одним шаблоном. Вона завжди будується на заздрощах і на ідеї, що українці отримують стільки грошей, які можна було б витратити на щось інше.
У цьому сенсі біженці стали й лишаються благом для України: вони дали західним європейцям цілком нову картину.
Бо доти уявлення було таке: українці, які приїздять, їдуть красти наші авта чи ще щось. А молоді панянки їдуть з інших міркувань, але теж не з добрих. І раптом – усі ці молоді сім’ї, жінки з малими дітьми. І люди кажуть: ні, це ж насправді дуже приємні люди. Вони приїздять і працюють, шукають роботу, щось роблять. Тож це насправді найкращі дипломати, найкращі посли України. Про справжніх дипломатів і посольства говорити не хочу, бо їхня робота мене не надто вражає. А от українські біженці — так.
Річ у тім, що в Австрії є закон, який дозволяє іноземним спецслужбам робити в Австрії що завгодно, аби лише не проти Австрії. А діяти проти Австрії ніхто не зацікавлений, бо Австрія – неважлива. Водночас будь-яка іноземна спецслужба може вербувати будь-кого з австрійців для чого завгодно у світі, аби не проти австрійської держави.
Тобто КДБ міг вербувати австрійців, щоб, наприклад, убити когось у Німеччині, і це не було незаконно. І досі не є. Ось чому Відень – центр усього цього: адже так робили всі: американці, британці, французи — усі вербували австрійців для таких цілей. А австрійський уряд цікавило лиш одне: сплачуйте податки. Платите податки – решта нас не обходить.
У центрі Відня є пофарбована у синьо-жовтий колір стіна палацового комплексу Шварценбергів, аристократичної чесько-німецької родини. Навесні 2024 року там домалювали два портрети [російського опозиційного діяча Олексія] Навального.
Ця синьо-жовта смуга позаду монумента – на приватній землі князя Шварценберга. Я поважаю пана Навального: і його сміливість, і те, що він зробив. У принципі, він гідний захвату. Але його позиція щодо Криму і щодо сходу України, вочевидь, не витримує критики. Те, що він зробив, було неймовірно сміливо. Але другом України я б його не вважав.
Мурал із Навальним на синьо-жовтому тлі у центрі Відня. Фото: Наталія Терамае / “Новинарня“
Жовто-блакитна стіна з портретами Навального знаходиться біля Монумента героям Червоної армії на площі Шварценбергплац. Був договір 1945 року між Австрією та державами-окупантами: Радянським Союзом, США, Великою Британією і Францією. У тому договорі Радянський Союз прописав цей монумент як такий, що має стояти там вічно, на всі часи.
Радянського Союзу давно немає, і немає жодної причини не знести цю потворну штуку. Але це вже проблема віденського менталітету: вони вважають монумент потворним, але знесення не підтримають, адже він стояв там завжди.
Монумент героям Червоної армії на площі Шварценбергплац. Фото: Наталія Терамае / “Новинарня“
Для мене захоплення східноєвропейською історією походить від родини. У цьому є щось майже магічне, адже я не просто ношу це прізвище. Я на 100% ототожнюю себе з цією родиною. І це також відповідає системі, яку встановив мій предок Кирило. Існує родинний закон, і за ним я — голова дому, а отже, несу перед ним пряму відповідальність.
Україна – особливий випадок, бо вона лежить точно посередині Європи, і не лише географічно. Козацька держава запорожців – абсолютно унікальне явище в європейській історії, і його ігнорують. Люди не усвідомлюють, що то була справжня держава, і дуже складна.
Часи, коли я вивчав історію в університеті, давно-давно минули (Грегор навчався у Гіссенському університеті в Німеччині у 1989-1993 рр. – “Н”). І тоді для більшості істориків Східної Європи України просто не існувало. Я мав справу з людьми з докторськими ступенями, з професорами, які насправді не знали, що українська – це окрема мова.
Наша родина – знову ж таки випадок особливий. Моя родина вціліла, на відміну від більшості інших гетьманських родів, тому що одного мого предка Григорія Розумовського (1759-1837), сина гетьмана Кирила Розумовського, вигнали з Російської імперії.
Григорій Розумовський (1759-1837). Ілюстрація: Вікіпедія
Він був ученим-природознавцем: ботаніком, геологом, дуже різнобічним науковцем і то революційним, найблискучішого штибу. Фантастична людина, член академій наук Швеції, Швейцарії, Німеччини. То була дуже колоритна постать. Зрештою він осів і заснував родину в тодішній Богемії, в Австрії, — це нинішня Чехія. Це трохи вивело всю родину з-під політичних проблем царської імперії.
Читайте також:
Вкрадений Росією гетьманич Андрій Розумовський, якому Бетховен присвятив найвідомішу симфонію: повернення в Україну
Мій дід Андреас (1892-1981), онук того Григорія, говорив українською, але тому, що вивчив її: він вирішив відродити коріння родини, віднайти його знову. Він служив у австрійській військовій частині, у полку, де розмовляли лише русинською. Ось так я і торкнувся української — через свого діда. Він нею говорив і намагався навчити мене якихось основ, але я був малий – років 14 чи 15 – і все забув.
Ця ідентичність починається з історій, які тобі розповідають у дитинстві. З портретів на стінах – сотень портретів, картин. Ще десь у мене на кухні висить дуже гарна літографія 1763 року. І там титул: Hetmanus utriusque ripae Borysthenis transque cataractas dux, тобто “Гетьман обох берегів Дніпра і князь за порогами, себто Запоріжжя”.
Паперів у нас багато, документів. Одну булаву, наприклад, я передав Батурину, щоб їм було що гарне показати. Але, здається, маю ще п’ять – до цього я поки не дійшов. А ще палаш, який я теж передав Батурину давно, 2007 року.
Реконструкція Батурина, здається, була першим проєктом такого штибу в Україні. Ситуація ще й кумедна, бо мій прадід Каміло, дід мого батька, приїхав до Батурина 1910-го чи 1911 року й купив усе це. Купив батуринську руїну і взявся відбудовувати. Основну реконструкцію Батурина зробив саме він. Ті дахи стояли ще на початку 1990-х, тож робота була непогана.
Грегор Розумовський у Батурині у 1990-ті. Фото: надане Грегором Розумовським
Я був у Батурині кілька місяців тому. І коли я приїхав, то зрозумів: там мене знають геть усі. Дуже дивне відчуття. Бо коли я ходжу по крамницях у Відні, навіть на власній вулиці, мене ніхто не знає. А приїжджаю в Батурин, і впізнає кожен. Це було досить весело.
Відреставрований палац Розумовських у Батурині. Фото: Наталія Терамае / “Новинарня“
Я служив у західнонімецькій армії. На самому початку я був у частині ракетної артилерії. Потім мене перевели в іншу частину, де ми охороняли американську ядерну зброю, яка фактично призначалася німцям. Але то справді дивне рішення. А потім я служив у так званій радіоелектронній розвідці, де трохи вивчив російську. Після того пішов з армії і подався навчатися. Але сфера радіоелектронної розвідки була в цьому плані особлива.
Там я мав особливий рівень допуску.
Він був мені ні до чого, бо нічого таємного я так і не побачив, адже був просто солдатом, що сидів там, поки молодий офіцер щось записував. А ось курс російської мови в німецькій армії був справді цікавий. Я вивчив чимало. Це згодом допомогло мені краще розуміти українську.
Я приїхав в Україну 1991 року. Для мене це був неймовірний досвід. Хоча перший приїзд щасливим не можна назвати. Я приїхав і був абсолютно шокований тим, що все було таке сіре і – вибачте, але так – брудне. А потім я побачив, як усе змінилося за такий короткий час. Уже за кілька років Київ було не впізнати.
Але в 1991-му прибуваю на вокзал, виходжу і бачу солдата із червоною зіркою.
Зовсім недавно мене вчили, що червона зірка – це ворог, по ній стріляють.
І раптом світ так змінюється. У ті тижні – я пробув тут, гадаю, місяців зо два – навіть ходив на демонстрацію Народного руху проти Радянського Союзу, бо ця тема була мені близька. Зустріч із Чорноволом була дуже короткою, але дуже вразила. Нас познайомили в його кабінеті – зовсім маленькому. Пам’ятаю, там саме фарбували стіни, і я замастив піджак фарбою.
Я прибув до Києва разом із комсомольськими студентами, які нас приймали. А за два дні один із них підійшов і питає: “Грегоре, твоя родина з України?” Я кажу: “Так”. Він сказав “Ага” і пішов. А ще за кілька днів зі мною прийшов поговорити дуже освічений, дуже добре вдягнений молодик років тридцяти з чимось. Вочевидь, людина з КДБ. Він був дуже цивілізований, дуже ввічливий і розмовляв чудовою англійською.
Нічого такого він не казав. І було видно: більшість студентів, коли дивилися на нього, насправді боялися. Вони весь час стояли перед ним виструнчившись. А мені з ним розмовляти навіть подобалося – він давав цікаві відповіді. Але, знаєте, якщо ти з такої родини, як моя, уникнути уваги таких людей дуже важко.
Я ідентифікую себе з цією країною, як європейський українець. Я завжди ідентифікував себе з родиною. Козацька шляхта, козацька старшина – це частина нашої ідентичності.
Моя донька Леоні приїздила сюди, здається, 2021 року – одразу після ковіду. Приїхала до Києва на музичний фестиваль і навіть не сказала мені. Розповіла вже потім: “Я оце була в Києві, глянь фотографії”.
Леоні – журналістка, працює в газеті Der Standard. Найстаршій, Анні, вже 31. І тепер вона юристка по-справжньому – з тих, хто реально практикував право в адвокатській конторі. Ксенія знову навчається, у Нідерландах: студіює синологію – китайську. А Софія теж навчається. Вона вивчала політологію, а тепер студіює щось про відкриті простори.
Жодна з них ще по-справжньому не відкрила для себе пристрасті до України. Ксенія, мабуть, із часом відкриє.
Є проєкт у Козельці: там стоїть будинок, збудований родичами моєї сім’ї, Дараганами, – Покорщина (ця козацька садиба XVIII століття – єдина збережена часів Гетьманщини на Лівобережній Україні – “Н”). Я трохи долучився до того, щоб цей проєкт розпочався, а тепер його втілює Акім Галімов (журналіст Акім Галімов та Фонд збереження національної спадщини “Реальна історія” займаються відновленням садиби – “Н”).
Коли будинок відкриється для публіки, сказати важко, але реконструкція, відбудова йде повним ходом. (Наразі існує унікальна можливість потрапити в маєток – на імерсивну виставку “Покорщина: стерта історія козацької еліти”, що триває до 31 жовтня. – “Н”).
Грегор Разумовський під час відкриття виставкового проєкту “Покорщина: стерта історія козацької еліти”. Фото: ФБ-сторінка “Покорщина”
У середині 1990-х ця будівля була в доброму стані. А стан, у якому вона тепер, – наслідок того, що ніхто нічого не робив протягом 30 років. І тут варто спитати: чому українська держава так нічого й не зробила? Чому область, Чернігівщина, нічого не зробила?
З Віктором Ющенком мені про це поговорити не випало. Я говорив із ним про Батурин тощо. І, мабуть, варто було наполягти й щодо Покорщини. Але до цього так і не дійшло. Проте Акім робить чудову роботу.
Ще був проєкт моєї тітки Марії, до якого я долучився, як міг. У Козельці, у прекрасному соборі, де похована моя прародичка Розумиха, був чудовий іконостас. Його фактично знищили, а всі ікони вивезли до Чернігова й передали в тамтешній музей. І ми, по суті, платили за те, щоб одну ікону за іншою скопіювали. Саме ці копії там тепер і видно. Але вони не дуже добрі, з оригіналами не порівняти.
Грегор біля поховання своєї прабаби Наталки Розумихи у Соборі Різдва Богородиці в Козельці. Фото: надане Грегором Розумовським
До слова, я хотів би зустрітися з парафіянами. Хотів би зрозуміти, чому нині, у 2026 році, через чотири роки після повномасштабного вторгнення, вони досі тримаються того Московського патріархату.
Читайте також:
“Закони шляхетної нації”: судова реформа гетьмана Розумовського, яка берегла українську державність
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
