Є кілька варіантів розвитку подій — і всі вони проблематичні, — сходознавець Семиволос пояснив, чого чекати після провалу переговорів США та Ірану

Ігор Семиволос,
директор Центру близькосхідних досліджень

(FB)

Переговори в Ісламабаді зазнали невдачі (принаймні на зараз) через фундаментальний розрив у сприйнятті того, хто має більше підстав поступатися.

Вашингтон вступив у переговори з припущенням, що тижні кінетичного тиску достатньо підірвали іранські позиції, щоб змусити до суттєвих поступок. Тегеран вступив із протилежним переконанням: він витримав удари, зберіг ядерну програму, утримав контроль над Ормузькою протокою і продемонстрував здатність відповідати на кількох аренах одночасно. З точки зору Ірану, це не позиція сторони, що програє — це позиція сторони, яка вижила і тепер прийшла фіксувати результати.

Цей розрив між американськими очікуваннями і іранським самосприйняттям і є справжньою причиною провалу. Власне, це те, про що я писав раніше. Переговори формуються не лише об’єктивною реальністю – вони керовані сприйняттям. А коли сприйняття сторін принципово розходяться щодо того, хто знаходиться в сильнішій позиції, угода стає структурно неможливою.
Давайте зафіксуємо пункти незгоди між сторонами:

Перший — ядерна програма, як центральний і найскладніший вузол. США вимагали повного припинення збагачення урану і вилучення або знищення накопичених запасів. Іран категорично відмовився обговорювати право на збагачення як таке — це для Тегерана питання суверенітету, а не переговорний інструмент. Достеменно невідомо, в якому стані перебуває іранська ядерна програма, але принаймні на зараз вона залишається головним козирем Ірану.

Другий — Ормузька протока. США наполягали на повному і безумовному відкритті протоки для комерційного судноплавства. Іран погодився лише на координований прохід через власні збройні сили — тобто де-факто зберіг контроль і право стягувати збори. Це не поступка, а легітимізація нової реальності: Іран вже контролює протоку і хоче, щоб це було визнано офіційно, а не скасовано.

Третій — балістичні ракети. США включили вимогу щодо обмеження ракетної програми. Іран вважає її стратегічною страховкою і відмовляється її обговорювати. Це його єдиний реальний засіб стримування після того, як ядерні об’єкти зазнали часткових ударів.

По суті, всі три точки незгоди є для Ірану не переговорними позиціями, а червоними лініями. Це принципово відрізняє поточну ситуацію від попередніх раундів — включно з Женевою, — де простір для маневру існував хоча б формально.

Вашингтон стоїть перед декількома варіантами розвитку подій — і всі вони проблематичні:
Відновлені переговори без зміни рамки просто відтворять ту саму динаміку. Якщо жодна зі сторін не змінить свого базового сприйняття, новий раунд буде продовженням провалу, а не виходом з нього.

Завершення конфронтації без угоди ризикує сигналізувати про слабкість — і підірвати американське стримування не лише щодо Ірану, але й у ширшому регіональному контексті.

Військова ескалація є найризикованішим шляхом. Удари по іранській інфраструктурі можуть накласти реальні витрати на режим, але навряд чи завдадуть нокаутуючого удару. Іран має і здатність, і готовність розширити конфлікт горизонтально — атакуючи інтереси США, Ізраїль і регіональних партнерів, а через хуситів — загрожуючи і протоці Баб-ель-Мандеб, через яку проходить ще 10% світового нафтового транзиту.

Окремо варто розглянути морську блокаду, яку Трамп публічно обговорює як «венесуельський сценарій». Ідея виглядає привабливо: США встановлюють контроль над Ормузькою протокою і островом Харг, задушуючи іранський нафтовий експорт і одночасно відрізаючи Китай та Індію від ключового джерела нафти. Але аналогія з Венесуелою виглядає хибною.

По-перше, географія: Іран контролює північний берег протоки з розгорнутою там ракетною і військово-морською інфраструктурою, а також стратегічні острови над судноплавними смугами. Венесуела не мала нічого подібного.

По-друге, симетрія загроз: іранська відповідь на блокаду – це не просто закриття протоки у відповідь, а удари по нафтовій інфраструктурі Саудівської Аравії, ОАЕ і Кувейту.

По-третє, ціна для самих США: нафта торгується в межах $ 95-96 за барель під час перемир’я, але цілком може повернутися до попередній цифр вище $110. Блокада в умовах уже напруженого ринку означала б шок, порівнянний з одночасним повторенням криз 1973, 1979 і 2002 років разом. Блокада як стратегія виглядає сильніше в соціальних мережах Трампа, ніж на оперативних картах Пентагону.

Є й четвертий варіант, який ніхто публічно не називає: прийняти нову стратегічну реальність і шукати угоду, яка легітимізує частину іранських досягнень в обмін на обмежені, але верифіковані поступки. Але це вимагає тверезішої оцінки того, чого можна досягти тиском.

Пару слів щодо Венса, який балансував між вірністю Трампу і своїм іміджем скептика інтервенцій. Він опинився у класичній ситуації «win or lose, you lose». Якщо Трамп ескалує — Венс мав рацію щодо ризиків, але стає частиною провальної команди. Якщо Трамп шукає угоду — Венс уже спалив мости, назвавши пропозицію «фінальною». Єдиний варіант, де він виграє — якщо Іран несподівано прийме американські умови. Але з огляду на те, що іранська сторона вже заявила про відсутність планів на новий раунд — це малоймовірно.

Читайте також:
План “Моссаду” провалився: агресія США та Ізраїлю консолідувала іранців, попри ненависть до режиму, – сходознавець Семиволос