Віктор Орловський
ветеран, засновник фонду “Позивний Орел”, учасник проєкту “Трайб”
Україна живе у двох реальностях. І між ними – прірва. Перша реальність – це фронт. Там, де прокидаються зі зброєю в руках, де виїздять на позиції ще до світанку і не знають, коли повернуться. Де земля гуде під ногами від снарядів, а небо – від дронів. Де холод, темрява і смерть – така ж рутина, як чай у бляшанці. Де боєць без ноги донатить п’ять тисяч на свій підрозділ. Це кожен день — на межі. І навіть після поранення ти думаєш не про себе, а про тих, хто залишився під Куп’янськом.
І є друга реальність – це тил. Тут життя триває. Вечері, кав’ярні, розваги. Тут люди хочуть емоцій, але не відповідальності: щоб заголовок гучний, щоб показали ефектне відео з FPV, щоб подивитися “як горить НПЗ” і “чому так мало?” Співчуття – так. Дії – не завжди. Багато хто вважає, що війна – це «десь там». Що платити податки й “молитися за наших хлопців” достатньо. А коли говориш про відповідальність, чуєш: “нехай депутати…”
Я вже не звинувачую. Просто бачу різницю. Бачу з одного боку, як хлопець з протезом перекидає гроші на мій черговий збір. А з іншого боку чую фразу: “У кожного своє життя, кожен сам вирішує як жити” або “Я ж залишаюся в Україні, хіба цього недостатньо?”
Я розумію: наша реальність не є спільною. Я сам живу між цими двома світами: між лікуванням і волонтерством; між поїздками близько до фронту і за кордон; між спробами закрити черговий збір для підрозділу, де воюють мої брати, рідні та друзі і відмовами на запити. Спочатку було боляче, тепер вже звик. Але мене і далі лякає, що українці так звикли до війни, що перестали її боятися. Що країна поступово втрачає здатність відчувати, але це і є те, що нас рятує. Я знаю з власного досвіду, що немає на фронті гіршого, ніж відсутність підтримки. І коли не відчуваєш тих, кого захищаєш, нехай навіть на відстані.
Я пишу не для того, щоб докоряти. А щоб нагадати: тил – це теж частина фронту. І якщо ворог прийде у ваш дім, вже буде пізно прокидатися. Не буде кому стримати. Бо ті, хто стримував, закінчуються. Поки ми живі, давайте об’єднуватись, допомагати і рухатись. Не мовчіть. Не звикайте. Не відвертайтесь. Втома – це розкіш мирного життя. На фронті її не існує.
Довідка
Віктор Орловський
Киянин, фахівець у сфері комп’ютерних технологій та IT.
В перший день повномасштабної війни добровільно долучився до ЗСУ. Брав участь в обороні Києва, згодом — у боях за Бахмут.
Після звільнення із ЗСУ відкрив благодійний фонд, щоб підтримувати побратимів.
Розвиває власний TikTik та ютуб, де розвінчує російські фейки. Є учасником освітнього ветеранського проєкту Трайб від Amnesty International Ukraine.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
