авторка: Верходуб Яна Іванівна, донька
Іван Верходуб народився на Запоріжжі. Старший із двох синів. До 2005 року працював охоронцем у банку, потім рік – інкасатором. Одружився з коханою Тетяною. У 2006-му, коли дружина була на шостому місяці вагітності, пара переїхала до Дніпрорудного, де Іван став шахтарем.
3 серпня 2006 року народилася донька, він дав їй ім’я похідне від свого – Яна.
У 2014-му Івана мобілізували до річної служби в АТО. У 2015-му він повернувся додому і знову став до роботи – прохідником на шахті, де працював загалом 16 років.
Повномасштабну війну Іван зустрів під землею – на нічній зміні. Наступного дня долучився до лав тероборони на Запоріжжі. Брав участь в операціях як розвідник. Допомагав цивільним виїжджати з прифронтових територій області й неодноразово рятував їм життя.
Іван Верхобуд поліг під селом Нестерянка Пологівського району Запорізької області 28 липня 2022 року. Посмертно нагороджений орденом ІІІ ступеня “За мужність”.
Далі – уривок зі сторінки пам’яті Івана Верходуба, яку підготувала донька Яна Верходуб у співпраці з платформою Меморіал.
Сторінка складається з 11 частин і розповідає про життя героя від дитинства і до вшанування пам’яті – усі спогади та події зібрала і записала Яна.
24 лютого 2022
– Вань, ти ж не поїдеш туди? Скажи мені, шо нєт, – дружина Тетяна памʼятала АТО, вона боялася: якщо чоловік і повернеться, то це буде зовсім інша людина.
– Я просто вєщі в машину покладу на всякий, всьо нормально, – збрехав Іван.
Звичайно, він збирався до військкомату. Звичайно, він не хотів говорити сімʼї, щоби не намагалися втримати його. Донька Яна, якій тоді було 15, підозрювала і старалася не спати всю ніч – лиш би тато залишився вдома, у безпеці, та не вийшло.
Всі були виснажені.
П’ята ранку наступної доби.
Мама дружини, теж Тетяна, виходить з хати і відчуває, як мороз і вітер проникає крізь верхні шари одягу. На ґанку – задуманий Ваня з сигаретою. Тетяна зазирнула в його очі і все зрозуміла. Лиш сподівалася, що Бог захистить зятя.
Донька розплющує очі. Бачить маму, яка біжить у коридор за батьком. Її обличчям котяться сльози.
Серце Яни стиснулося. Підскочила з дивану – і в сльози. Тато йшов у коридор із сумкою на плечі й намагався не дивитися в очі дружини. Донька побігла за ним в самій лише довгій футболці для сну. Бачила перед собою тільки мокрі очі батька. Цю картинку вона запамʼятала надовго. Можливо, на все життя.
– Ще побачимось, – сказав Ваня якось невпевнено. Він не знає, чи це правда.
Коли говорить, дивиться просто в очі своїй дитині. Вона повірила. Повірила і обійняла. Сказала тільки «не уходь». «Не уходь» тоді ніби на повторі лунало в будинку.
Яна і Ваня не часто говорили про це, але любили одне одного понад усе. Донька була у нього на першому місці. А він для неї – найголовнішим у житті.
Ось так і попрощались. Донька з батьком. Дружина з чоловіком. Теща і тесть із зятем.
Сльози тут лилися ще не раз.
Липень 2022
На Запоріжжі липневе сонце страшенно пече – Іван рятується камуфляжною кепкою. За п’ять місяців повномасштабного вторгнення він втратив 25 кілограмів і обріс бородою. Але найбільше змінилися очі. Там більше немає життя. Лише війна.
«Не привикай до мене», – говорив Іван дружині, коли востаннє мав вихідний. Донька тоді не наважилась сказати «я тебе люблю» на прощання. Це звучало б як прощання назавжди, адже вони зазвичай не говорили таких слів одне одному.
Яни день народження ось уже за п’ять днів. Іван, як люблячий батько, планував відпроситися.
– Якшо сьогодні все получиться, то на два дні приїду на день народження Яни. Але можу не виходить на зв’язок чотири дні, не переживай, – говорив дружині по телефону 28 липня 2022 року о 7.00.
Ось 9:30, і він вже на зборах особового складу розвідки на позиції «А».
По 12-й здав усі особисті речі і їхав на позицію «Б» в машині командира групи «Шитого» для виконання завдання. Після прибуття всієї групи розвідки «Шитий» дав команду рухатися до позиції «В», де бійці почали просуватися лісосмугою до околиць села Нестерянка, щоб зробити засідку на ворожий автомобіль, з допомогою якого російські військові відкривали вогонь у бік наших позицій.
«Шитий» дав команду двійками перебігти в лісосмугу, що була розташована перпендикулярно до їхньої засідки. Іван із командиром побігли в першій двійці. За ними інші бійці. Але перебігло лише шість чоловіків. Ще дванадцять чомусь лишилися позаду і не продовжили пересуватися.
Іван Верходуб на псевдо «Крот», «Шитий» і ще один боєць стрибнули у ворожі окопи, де сиділо зо два десятки російських окупантів. Після цього троє інших, що лишилися поряд з окопом, бо не знали, що робити і чому всі інші зупинилися позаду, почули автоматні черги і крики: «Здавайтєсь!».
Військові, які застрибнули в окоп, почали бій. Та інші їх не бачили. Чутно було лише безперервні звуки пострілів, автоматних черг і ворожих криків.
Один із тих трьох бійців, що були поряд з окопом (назвемо його Р.), намагався привести до тями інших двох, які впали на землю. Вони не рухалися, не говорили. Р. повернувся до інших.
– Там лишилося двоє бійців, яких потрібно забрати, вони в ступорі, – сказав Р. представнику ГУР, який планував цей вихід.
– Там, мабуть, уже нікого немає живого. Що сталося, те й сталося, – відповів ГУРівець і дав команду відходити назад до позиції «В», а потім «Б».
Там бійці намагались завести машину «Шитого», та в них не вийшло, тому пішки вони дісталися до позиції «А».
У той же день Р., перебуваючи в іншому місті Запорізької області, зустрів тих двох, що були в ступорі, й того, що стрибнув в окоп разом із «Кротом» і «Шитим». Останній розповів, що «Шитого» росіяни вбили з автоматної черги, а Івана він не бачив, бо той пробіг далі по окопу.
«Чи живий на даний час Верходуб Іван, мені не відомо. Де знаходиться зброя Івана Верходуба (автомат), мені не відомо. Бойових позицій солдат Іван Верходуб не залишав, діяв згідно з наказом безпосереднього командира. Серед загиблих чи поранених станом на день написання даного рапорту не виявлено. Підстав вважати солдата Верходуба І. Л. захопленим в полон, дезертиром немає», – написав у рапорті боєць Р.
Цей рапорт у день народження доньки Івана поліція показала сім’ї. Тоді, коли Тетяна і Яна приїхали, щоб здати тест ДНК для пошуків тіла.
Дорогою додому Яна читала цей рапорт і відповідала на дзвінки бабусь-дідусів, приймала вітання, стримуючи сльози і тримаючи в собі страшну новину. Бо ж вони не мають знати поки що, їх потрібно захистити, поки нічого не відомо остаточно. І вона впоралася. На тому боці слухавки не почули жодного схлипування, не впізнали горя в голосі.
Яна все ще сподівалася, що батько подзвонить. Бо може він поранений, може зміг втекти, може у полоні…
Але Іван Верходуб більше ніколи не вийшов на зв’язок.
Того дня він загинув під селом Нестерянка Запорізької області. У тому самому окопі.
Повернулись по нього лише у вересні 2022-го, коли від тіла залишилися самі кістки. Кістки, які неможливо було впізнати.
Загинув мій батько, чоловік моєї мами Тетяни, син Антоніни і Леоніда, зять Тетяни і Володимира.
28 липня 2022 року змінило хід всіх наших життів. Перекроїло долі і поранило душі. Більше нічого не буде так, як колись. Ми втратили прекрасну, щиру, щедру і добру людину. Його серце вже ніколи не битиметься в такт із нашими. Я ніколи більше не отримаю його підтримки і не почую батьківського мудрого слова. Мама більше ніколи не відчує його ніжних обіймів і твердої опори поряд. Бабуся більше ніколи не почує в свою сторону протяжного «ну ма-а-ам». А серце дідуся не витримало, він помер від інфаркту за кілька днів до триріччя загибелі сина. Тепер вони зустрінуться по інший бік життя.
Ось так і закінчилася історія Івана Верходуба. Сімʼя, друзі і побратими продовжують вшановувати його памʼять і згадувати моменти минулого. Ті миті, що не повторяться. Ті, що приносять найбільше болю. Вони були щасливі. Ми були щасливі. Та росія забрала у нас найголовнішу причину того щастя.
Тепер нам лишається відвідувати могилу з прапором України на Кушугумському кладовищі Запорізької області. Тату, ти не можеш бути похованим вдома. Ти навіки лежатимеш поряд інших Героїв. Слава Україні!
Тато, я хочу відчувати твій запах, але він вивітрився з усіх твоїх речей
Тато, ти ображав мене, а я тобі так про це і не сказала
Тато, я ображала тебе і так і не вибачилася за це
Тато, твоя доля дуже сумна, я буду кричати про тебе всім
Тато, я захищатиму твою честь, як ти захищав нашу країну і моє життя
Тато, я дякую, що коли я помилялася, ти говорив зі мною
Тато, я памʼятаю, як ми разом дивилися мультики, це було чудово
Тато, я не віддавала тебе землі, як вона могла забрати тебе у мене?
Тато, ти був найкращою людиною, яку я знала
Так добре, але так погано, тат
Я виросла, дивись
Я приймаю власні рішення
Я помиляюсь часто, тат
І нема кому мені сказати, як правильно
Бо правильно знав тільки ти
«Якби все повернути на початок, я б все одно вийшла за нього заміж і пережила це все з ним».
Дружина Тетяна Верходуб
«Я досі не вірю. Я завжди буду чекати його».
Мати Антоніна Верходуб
«Якщо він іде, то він йде до кінця і робить все правильно».
Побратим, друг Іван Гаврилін
«Ти можеш пишатися своїм батьком, бо якби він вчасно не зупинив кров цивільному, то людина б просто загинула. Він постійно рятував і вивозив цивільних з прифронтових зон»
Побратим «Фенікс»
«Я щоночі, коли лягаю спати, дивлюся на небо і думаю, а що якби війни не було, а що якби він був живий»
«Я за цю землю воюю – вона мене і прийме»
Верходуб Іван – син, чоловік, друг, батько, Герой
Читайте також:
“Ревіла цілодобово. Не розуміла, як жити”. Історія родини, де через війну загинуло троє людей
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
