Із журналістики у Сили оборони, втрати побратимів і труднощі у спілкуванні з цивільними, цензуру і обмеження – про це та інше у п’ятому епізоді відеоподкасту Премії імені Георгія Ґонґадзе “Синхрони війни”. Ведуча проєкту Євгенія Подобна поспілкувалася з Аллою Кошляк, молодшою сержанткою Сил оборони України, а раніше — журналісткою, ведучою Radio NV.
Переглянути повну версію відеоподкасту можна за посиланням.
24 лютого 2022 року Алла, попри вибухи і страх, попрямувала на роботу. Журналістка була переконана, що найважливіше на той час — якісно виконувати свою роботу, допомагати людям розібратися, що відбувається:
“Ми багато чого зробили, фактично жили в редакції, мовлення велося майже 24 на 7. Але десь за пів року у мене почала закрадатися думка, що ми говоримо одне й те саме. Я перестала розуміти, навіщо я тут і що конкретно я роблю. Зведення з фронту часто були вже не актуальні на час, коли ми їх озвучували. Прогнози військових аналітиків рідко справджувалися. І я зрозуміла, що, можливо, мої навички будуть корисніші у війську”.
Так вона потрапила у 47-му ОМБр “Маґура”.
Алла пояснює, що армія дуже відрізняється від того, чим живе медіасередовище. До того ж, після прийнятого рішення приєднатися до Сил оборони, за словами Алли, вже неможливо просто передумати.
“Це було не просто і досі не просто. Було складно адаптуватися з кількох причин. У мене ніколи не було фіксованого графіку, крім прямих ефірів, а армія — це чіткий графік, обов’язкові шикування. Це складно, дуже складно. Спочатку було важко звикати до того, що абсолютно немає особистого простору. Постійно навколо люди і ти ніколи не залишаєшся наодинці з собою. Ще складно було прийняти те, що рішення, з якими я не згодна, я не можу оскаржити. Складно прийняти, що існує певна ієрархія, яка залежить не від ефективності, а від посади і звання”, — каже Кошляк.
За словами військовослужбовиці, найважче змиритися з тим, що в армії “твоє життя насправді на 100% тобі більше не належить”.
Алла наголошує, що військові зазвичай мають обмежену інформацію лише про ту локацію, на якій працюють:
“Мені важко сказати, коли треба повністю заборонити доступ журналістам. Але, мабуть, це етап планування операції. Як от, наприклад, було з Курщиною. Інформація не витекла завчасно і це стало несподіванкою для всіх, і ворога, зокрема”.
Водночас Кошляк вважає, що під час контрнаступу, про який говорили усі, було неправильним намагатися обмежувати журналістів.
“Якщо вже тримаємо в таємниці, то все тримаємо в таємниці. А якщо щось стало публічним, то давайте думати, як це пояснювати. Необов’язково ж пускати одразу всіх і показувати все. Якщо до тебе звертаються із запитом, то це твій шанс прокомунікувати свою позицію”, — переконана вона.
Служба в армії передбачає не лише спільну роботу, а й спільне життя. Алла, як і інші військовослужбовиці, пережила чимало втрат побратимів. Каже, що вчилася з цим справлятися.
“Іноді мені здається, що я таки навчилася відділяти роботу від життя. Не можна до кожної людини прив’язуватись. Під час контрнаступу рідні тих, хто переставав виходити на зв’язок, писали на сторінку бригади, в усі месенджери, щоб хоч якось достукатися, дізнатися, що з їхніми рідними. Тоді я виділяла собі пів години, щоб поплакати, щоб ніхто мене не турбував у цей час. Чи йшла пройтися, глянути на Дніпро. Розуміла, що інакше не вивезу”.
Алла згадує, що не так собі уявляла роботу з соцмережами бригади, бо одна справа — розповідати історії, створювати контент, а інша — коли вдень приходить десять повідомлень від рідних, на які ні в кого немає відповіді.
“Рятувала також дуже хороша команда. Зараз ми розкидані по різних підрозділах, але все одно спілкуємось. З ними завжди можна було поговорити. Ще допомагало книжку хорошу почитати, іноді музику послухати, таке собі перемикання на якусь іншу реальність. Я лише зараз усвідомлюю, як це було. А тоді навіть не ділилася ні з ким з цивільних. Ні мамі не розповідала, ні близьким друзям”, — згадує Алла.
Вона додає, що іноді дратується на розмови з цивільними близькими через теми, через те, що проблеми в цивільному житті не можна зрівняти з тим, що відбувається на фронті. Але допомагає чесно озвучувати це.
“Кажу: вибач мені, така розмова злить зараз, мені неприємно, що на фоні того, що я зараз переживаю, ти мені розказуєш умовно, про вибір кольору одягу. Якщо це близька мені людина, а мені пощастило з близькими в моєму житті, людина не ображається і розуміє.
Нормально словами через рот говорити — дуже багато проблем таким чином вирішуються. Я спостерігала ситуації, коли люди в цю просту комунікацію словами через рот не вміють і починають вибудовувати якісь цілі стратегії замість того, щоб просто поговорити”.
Зараз чи не кожна бригада, кожен підрозділ має свої сторінки у соцмережах, свою команду, яка займається медійними проявами. Ба більше, чимало військових ведуть власні сторінки і, на думку Алли, не завжди дотримуються правил тиші.
“У всіх бійців ТікТоки, й іноді ще нічого не можна повідомляти, а вони вже показують,
наприклад, як їздять на західній техніці, про яку нічого не можна розказувати. Зараз, у часи, коли доступ до інтернету і безлічі соцмереж, щось забороняти, можливо, не дуже доцільно. Важливіше, на мою думку, максимально пояснити всередині бригади, що можна розказувати, а що не можна. І я зараз не про цензуру, а про здоровий глузд”.
У роботі з журналістами Алла також намагається пояснювати колишнім колегам, що можна показувати, а що — ні. Шукає для них цікаві історії військових, бо переконана, що найважливіше розповідати про людей, які перебувають у війську.
Алла Кошляк вважає, що усі комунікаційні зусилля пресофіцерів, медійних команд в ЗСУ та Нацгвардії, цивільних журналістів усе ще можуть бути недостатніми у порівнянні з тим, що робить ворог, хоча б зважаючи на різницю у розмірах, кількості людей.
“Там, де ми не говоримо самі за себе, завжди скажуть за нас. Тому важливо за себе говорити всюди, де є прогалина. Усюди, де ти щось не доказав, росіяни перекрутять це якось по своєму. Мабуть, не можна знайти якийсь універсальний рецепт, як цьому протидіяти, крім як продовжувати робити свою роботу”, — ділиться військова. Але додає, що продовжувати, не зневірюючись, дуже не просто.
Алла також зауважила, що зараз недостатньо просто зняти яскравий патріотичний ролик: “Такий контент вже не працює. На просто патріотичних закликах людей вже не мотивуєш доєднуватися до Сил оборони. Мабуть, треба говорити більше про проблеми і що з цими проблемами робиться, як вони вирішуються? Мабуть, варто почати цю важку і неприємну розмову про якісь терміни служби”.
“Просто на красивих роликах і плакатах ми далеко не заїдемо. У нас багато внутрішніх проблем, про які більше мовчати вже не можна. Треба шукати, як про них говорити, тому що напруга тільки зростає”, — переконана Алла.
Проєкт реалізований командою Премії імені Георгія Ґонґадзе за підтримки Посольства США в Києві.
Читайте також:
Премія імені Георгія Ґонґадзе оголосила короткий список номінантів 2025
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
