Трампутін змушує нас обрати капітуляцію за сценарієм Південного В’єтнаму. Ми маємо продовжити боротьбу за прикладом Ататюрка, – Дикий

Євген Дикий
політичний і військовий аналітик, ветеран АТО (колишній командир штурмової роти батальйону “Айдар” 2014-2015 рр.), директор Національного антарктичного наукового центру, громадський діяч

“Сотник Кемаль” чи “Великодня капітуляція”? (FB)

Ну що, мої котики та зайчики, вже всі насолодилися інтерв’ю [спецпредставника президента США Стівена] Віткоффа Такеру Карлсону? Ні? Обов’язково раджу передивитися чи перечитати — для остаточного розуміння реальності та позбавлення шкідливих ілюзій.

Від американського посадовця, якому безпосередньо доручено вести перемовини про “мир”, якого його президент сподівається досягнути “до Великодня”, ви дізнаєтеся багато цікавого. Виявляється, вся “проблема” між Україною та Росією — це якісь “чотири регіони”, які “давно провели референдуми” і “виявили бажання” жити у складі Росії, а от Київ чомусь досі цього не визнає.

А ще, виявляється, Росія ніколи не прагнула захопити Україну. “Нащо їм її захоплювати? Росіяни лише прагнуть там стабільності!” (цитата).

Що, ми таке вже чули? Так, але раніше лише з Кремля. Тепер же зрозуміти відмінність між Кремлем та Білим домом можна лише за мовою спікера — жодних розбіжностей у змісті не залишилося.

Якщо у когось, всупереч очевидним фактам, досі залишалися надії, що США при Трампі хоча б нейтральні стосовно нашої війни, радник Віткофф не залишає такої можливості. Штати тепер на боці Росії проти нас — це доконаний факт.

Чи не останньою безпідставною надією, за яку чіплялися інфантильні “трампооптимісти”, було сподівання на гнів ображеного Дональда, якщо “друг Владімір” його просто пошле. Але із запропонованим Трампом 30-денним припиненням вогню сталося саме так — Пуйло відмовився, і Трампушка мовчки умився, натомість почав далі розповідати, які у нього чудові відносини з Росією та які у них разом величні перспективи. Так буде й надалі: Пуйлу можна все, бо Трамп завідомо на його боці. Нам же не можна нічого, бо вони разом проти нас.

Перемовини, в які нас загнав Трамп, відбуваються не в рівносторонньому трикутнику, де США хоча б ставилися “рівновіддалено” до агресора та жертви агресії, намагаючись “привести до спільного знаменника” жертву злочину та непокараного зухвалого злочинця. Все значно гірше. Ці перемовини — “трикутник смерті”, де американці взяли на себе подвійну паскудну роль: транслювати нашій делегації вимоги Москви та підкріплювати їх власними погрозами.

Нас пробують дотиснути до капітуляції одночасно з двох сторін. І щоб вистояти під таким тиском, потрібні або не менш сильні союзники, або неабияка віра у власні сили.

Із союзниками справи не найкращі (хоч і не безнадійні). Європа прокидається від тридцятирічного летаргічного сну, і її пробудження — напевно єдине, за що варто подякувати Трампу. Однак між моментом пробудження та реальним набуттям необхідних для перемоги над Рашкою спроможностей пройде чимало часу.

До того ж Європу доводиться розглядати як конгломерат країн, з кожною з яких треба вибудовувати окремі стосунки, адже ЄС як спільна інституція паралізований застарілим консенсусним принципом, що дозволяє Орбану безкарно гальмувати будь-які пан’європейські ініціативи.

Лишається покладатись на власні сили. Або ж ми маємо готуватися до “Великодньої капітуляції”.

Загальні риси цієї капітуляції більш-менш вимальовуються.

Рашка до останнього вимагатиме завідомо неможливого — повного контролю над усіма оголошеними ними “приєднаними” областями, включно з нашим виходом із Херсона та Запоріжжя, та юридичного визнання всіх загарбаних територій російськими. Це вже очевидно.

Менш очевидно, що Вашингтон визнає “правоту” цих вимог і хотітиме від нас того самого. Ба більше, сам подасть приклад — визнає суверенітет Рашки над окупованими землями. Цього може не статися, але після виступу Віткоффа це виглядає не лише можливим, а й дуже ймовірним. І ми маємо бути готовими саме до такого повороту.

Існує примарний шанс, що Рашка до кінця вимагатиме саме описаний вище максимум. Тоді нам буде простіше: що б не співав дует Трампутіна, на таку вимогу не піде ні українське суспільство, ні українська армія, а отже, жоден наш політик не ризикне навіть озвучити таке. У якийсь момент стане очевидним, що домовитися неможливо, і Трампушка має просто піти слідом за російським кораблем. А ми маємо далі воювати — до чиєїсь очевидної перемоги, нашої або ворожої.

Але значно ймовірніше інше. Рашка після довгого умовляння з боку Трампа “так і бути” погодиться на замороження не по межах областей, а по нинішній лінії фронту. Москва і Вашингтон разом оголосять, що це величезна поступка з боку Кремля, в обмін на яку ми маємо негайно пристати на всі інші їхні умови та вимоги, або ж саме нас оголосять “недоговороздатними” та “винними у продовженні війни”.

Можливо (хоча далеко не факт), нам в якості величезного “кроку назустріч” навіть гарантують, що Штати офіційно не визнають окуповані території російськими, а нібито “підвісять” їхній статус, і оце вже ми точно муситимемо прийняти як ледь не нашу “перемогу”. А якщо хочемо щось більшого – ми “невдячні свині” та “насправді не хочемо миру”, з усім що з цього випливає.

Взагалі ми маємо наперед готуватись, що будь-яка наша спроба відстояти бодай мінімальні свої інтереси та хоч якось пом’якшити умови капітуляції буде подаватись саме як наша “невдячність”, “недоговороздатність” та як те, що саме ми винні у продовженні війни.

Так, на дуже короткий момент ми дипломатично переграли Трампа та Путіна, коли без жодних умов прийняли пропозицію 30-денного припинення вогню, але цей момент вже позаду, і дві імперії вдруге нам таке не дозволять, натомість будуть дотискати нашу капітуляцію на умовах Кремля.

Якщо комусь щось неясно – проста суперечка у Овальному кабінеті була одразу ж використана як привід зупинити нам доставку навіть “байденівської” допомоги, тоді як пряма відмова Кремля від мирної пропозиції Трампа не лише не призвела до будь-яких антиросійських дій чи висловлювань, а й не завадила Штатам вже після цього вийти із групи з розслідування російських злочинів (бо Владімір для Дональда ніякий не злочинець, союзники та партнери злочинцями не бувають; інша справа – “диктатор Зе”), знищити базу даних викрадених українських дітей, продовжувати перемовини про зняття санкцій, та потроху згортати американський персонал на логістичних хабах, через які нам везуть допомогу.

Ми маємо бути готові до того, що на наступному етапі перемовин, якщо тільки ми спробуємо ставити бодай якісь свої умови, нас гарантовано оголосять “винними у зриві перемовин” та взагалі у цій війні (адже, за версією Трампа, все так і є, Москва чесно хотіла “своє”, а ми раптом почали пручатись).

Нам гарантовано припинять американську допомогу, питання лише, як скоро це станеться. Чим довше ми тягнемо переговорну історію, тим більше снарядів встигне доїхати до нас, і в цьому сенсі всі ці ігри виправдані. Але слід розуміти, що довго так тривати не може, і

на наступному етапі перемовин все одно доведеться обирати: ми капітулюємо чи ні – і свідомо вигрібаємо всі наслідки свого вибору.

Слід бути готовими і до того, що з Росії демонстративно знімуть санкції (насправді тому, що Трамп відпочатку саме цього хоче – але формально через “наше небажання помиритися”), і більше того – я б навіть не виключав накладення санкцій США на Україну. І до цього теж варто наперед готуватись.

То що, як тільки Кремль та Білий дім “так і бути” погодяться замінити “мир по адмінкордонах областей” на “мир по лінії фронту”, треба буде радіти бодай цьому, і швиденько підписувати що скажуть?

Такий наш вибір цілком можливий. Але маємо розуміти, що саме ми при цьому підпишемо.

Ми назавжди втратимо будь-які шанси на покарання злочинців та на отримання компенсації. Так, станом на сьогодні ми теж не маємо механізмів отримати і перше, і друге – але поки війна не закінчена це не є неможливим, натомість наша капітуляція вирішить це питання на користь Рашки назавжди.

Ми так само назавжди (і не треба мати щодо цього ніяких ілюзій) визнаємо окупацію Росією всіх зайнятих зараз територій. Так, ми не визнаватимемо цього де-юре, але ж і Південна Корея де-юре не визнає окупацію Півночі – тільки от мільйонам північних корейців від цього не легше.

Ми не отримаємо жодних гарантій безпеки для решти територій. Отримаємо натомість “фільчину грамоту”, цілком гідну називатися не “Мінськом-3”, а “Будапештом-2”, і хай пропонована європейськими союзниками наявність на нашій території купки “миротворців” із ніяким мандатом та кумедними реальними спроможностями не вводить нас у оману.

Таким чином, замість миру ми отримаємо недовгу перерву перед продовженням російської агресії і розділимо долю не Південної Кореї, а Південного В’єтнаму.

Ну, а на додаток до цього ми ще й невідомо за що, просто щоб Трампушка на нас не так сильно сердився, віддамо йому наші надра, а, за останньою версією, ще й наші АЕС (що, до речі, не лише і навіть не стільки про гроші та електрику, а про те що нам тоді ніколи не зробити свою ядерну збою – якраз те єдине, що мало б бодай якийсь шанс стати нашою гарантією безпеки).

Якщо ми готові на все це виключно заради того, щоб зараз трохи зітхнути з полегшенням і отримати можливість трохи пожити у поганому мирі перед наступним актом агресії – що ж, це суїцидальний вибір, але суверенна нація має право на все, включно із суїцидом.

Але цей вибір має бути чітко усвідомленим та публічно проговореним.

Бо наразі у мене дедалі сильніше складається враження, що після брутальної спроби “нагнути” нас в Овальному кабінеті і нашої, в цілому переважно здорової, реакції на це хамство, вороги України по обидва боки Атлантики переглянули тактику і пішли шляхом “варити жабку на дуже повільному вогнику”. І схоже, що ми таки потроху приварюємось.

Я дуже хочу помилятись у своєму припущенні, і сподіватись що ми насправді наперед розуміємо безперспективність перемовин та просто тягнемо час – щоб встигло доїхати більше снарядів та ракет до “Петріотів”. Але поки виглядає більш схоже на інше.

Схоже, загнана у “трикутник смерті” між агресивним союзом Трампа-Путіна, при імпотенції Європи, наша влада почала “просідати” та, можливо, навіть внутрішньо вже прийняла нашу поразку.

З одного боку, вона відчайдушно намагається виторгувати для нас більш-менш прийнятні умови “почесної” капітуляції (що завідомо нереально), а з другого – потроху готує суспільство до прийняття того, що чомусь почало вважатися неминучим (хоч абсолютно таким не є).

Обережні капітулянти, які вже понад рік як підняли голови і потроху сіють в народі зневіру, вже почали співати солодку колисанку про “моральну перемогу”, якою ми маємо втішитись замість справжньої Перемоги.

Щоб мати мужність послати за російським кораблем одночасно Москву та Вашингтон, при тому знаючи, що допомога та підтримка Лондона та Брюсселя будуть обмеженими, треба мати глибоку віру у сили нашого власного народу.

Ці сили є, але схоже, що в них наразі не вірять не лише у іноземних столицях, але і на Печерських пагорбах, і саме це є ключовою проблемою.

Таке вже бувало. Таке було, коли нас у 2022-му нагинали на “Стамбульські угоди”, але озброєний народ вирішив воювати. Таке було у 2014-му, коли перемовини наших союзників та “поміркованих лідерів” із Януковичем закінчились виступом сотника Парасюка на Майдані – і нашою Перемогою.

Ми перемагали завжди, коли обирали Гідність, а не “поміркованість”.

Втім, далеко не тільки ми.

Трохи більше століття тому Османську імперію буквально роздирали на шмаття переможці Першої світової. Поразка спершу ніби й не виглядала ганебною, але переможці всупереч домовленостям окуповували місто за містом, регіон за регіоном і готували “мирну угоду” — десь на таких умовах, як нині нам готують Москва та Вашингтон.

Османський уряд розводив руками й не бачив сил протистояти тиску країн Антанти. Але виявилося, що в народі ці сили були.

Молодий генерал Мустафа Кемаль відкинув ганебні “договорняки” та повів рештки армії на нову війну, яка тепер у турецьких підручниках називається Війною за незалежність, або Національно-визвольною.

Ця війна також закінчилася мирною угодою. Турецькі війська не пройшли парадом Парижем, Лондоном чи навіть Афінами. Але це був мир на зовсім інших умовах: молода, створена в ході війни Турецька Республіка з позиції сили на рівних розмовляла з переможцями тієї, вже попередньої, Світової війни й домоглася для себе багато чого, про що переможений Османський уряд навіть мріяти не міг.

Туреччина отримала можливість стати тією потужною силою, яку ми зараз не без заздрості бачимо, а Мустафа Кемаль увійшов до історії як Ататюрк — Батько турків.

Володимир Зеленський у мавзолеї Кемаля Ататюрка в Анкарі. 2019 рік. Фото Укрінформ

Мир-2025 може бути лише “русскім міром” та нашою капітуляцією. Мир у 2026-му, 2027-му чи 2028-му може виглядати абсолютно інакше — навіть якщо не завершиться повністю так, як нам би хотілося (хоча навіть повна перемога досі лишається важкодосяжним, але не неможливим варіантом — Росія поступово програє війну на виснаження, а її армія потроху, але невблаганно деградує).

Мир-2025 залишить нас на поталу Росії в уже недалекому майбутньому. Мир із виснаженою Росією через рік або два може містити реальні гарантії нашої безпеки.

Але для цього хтось має взяти на себе роль нашого “сотника Кемаля”, відкинути запропоновану нам Трампутіним капітуляцію, послати Москву та Вашингтон в одному й тому самому напрямку й повести націю воювати до Перемоги.

Ще цей хтось має сказати нації всю правду про те, наскільки складними будуть роки боротьби в умовах зради найсильнішого колишнього союзника і наскільки неможливою є Перемога без втрати комфорту лінивого українського тилу.

Послати і Москву, і Вашингтон — це не лише про війну до Перемоги.

Це про налагодження ефективної мобілізації, яка забезпечить новостворені корпуси (запоруку успіху на фронтах) повноцінним регулярним поповненням, а нашим захисникам і захисницям, змученим трьома роками війни, нарешті дасть заміну.

Це про мобілізацію фінансів, повноцінне, на максимумі, фінансування нашої власної оборонної промисловості й лише за залишковим принципом після цього — всіх інших наших потреб.

Це про реальну перебудову всього тилового життя на воєнні рейки: все для фронту, все для Перемоги.

Так, це буде дуже некомфортно, а отже, непопулярно. Чинитиметься значний спротив — частково стихійний, а ще більшою мірою організований російською агентурою.

Обравши цей шлях, ми отримаємо складнощі та проблеми, але відвернемо невиправну трагедію, якою закінчився б трампутінський мир зразка 2025 року.

І покликати умовного “нашого Ататюрка” можемо й повинні лише ми з вами самі, українське тилове суспільство.

Було б украй нечесно, несправедливо та нереалістично очікувати цього від армії.

Не можна вимагати від наших захисників і захисниць, які три роки витрачають свої життя та здоров’я за нас, замість нас і заради нас, терплячи водночас і страхіття та незручності війни, і абсурд армійського совка, і нашу з вами тилову невдячність, щоб вони ще й замість нас самі вимагали продовжити війну, тобто продовжити свою тяжку службу.

В умовах, коли ніхто з тилу не поспішає їм на заміну, тему граничного терміну служби “тихо зам’яли”, ми маємо щодня вклонятися їм за те, що хоча б не всі пішли в СЗЧ і що не вимагають припинити війну на будь-яких умовах.

Армія, з якою ми чинимо так по-скотськи, не вимагає капітуляції та не розходиться по домівках, натомість дуже успішно протистоїть ворогу на фронті. Це вже героїзм. Цінуємо його і не перекладаємо на героїв нашу відповідальність.

Саме ми, український тил, маємо чітко зробити свій вибір. Від нас має прозвучати “ні капітуляції!” Саме ми маємо відкинути трампутінський “русскій мір-2025” і вимагати війни до Перемоги.

Вимагати — і водночас озвучити власну готовність пожертвувати значною частиною комфорту та статків заради цієї Перемоги. Без цього вимога Перемоги буде просто інфантильним закликом у порожнечу, тоді як за цієї умови стане нашим новим суспільним договором часів Визвольної війни.

Якщо ми будемо рішучими у своєму виборі — наш запит буде почуто, і “ефект нашого Кемаля” спрацює.

Я свідомо виношу за дужки питання, чи візьме на себе роль умовного “нашого Ататюрка” чинна влада (що, поза всіма політичними та особистими симпатіями й антипатіями, однозначно було б простіше та надійніше з погляду права й легітимності), чи ж вона виявиться не готовою спертися виключно на наші власні українські сили й повести нас у “зарубу”, значно важчу, ніж попередні роки.

Якщо владі не вистачить віри в наші сили — так чи інакше ця віра й ці сили знайдуть собі лідерів та провідників.

Якщо народ чітко сформує та озвучить свій запит на Перемогу та чітко артикулює категоричне несприйняття капітуляції, відповідь на запит однозначно прийде, і наразі не так важливо, звідки саме та за якою процедурою. Головне, щоб це був дійсно вибір народу, вибір усвідомлений та чітко озвучений.

Саме ми маємо публічно відмовити Трампутіну, щоб для всього світу було очевидно: це воля українців, а не лише окремих політиків.

У нас не так багато часу щоб все це усвідомити, “перетравити” та видати назовні нашу волю до Перемоги – або ж нашу покору капітуляції.

Вашингтон та Москва дотискають нас прямо зараз, і вже озвучений їхній дедлайн – “мир на Великдень”, тобто до 20 квітня. Трампутіни хочуть святкувати не просто Великдень, а Великдень нашої поразки.

У нас менше місяця на те, щоб обрати свій шлях – шлях ганьби, капітуляції та трохи відкладеної смерті, або ж шлях Гідності та тяжкої боротьби з шансами на Перемогу.

Вибір Гідності та боротьби може завершитись поразкою, але часто призводить до Перемоги. Вибір капітуляції варіанта Перемоги не передбачає.

Пам’ятаймо про це, мої котики та зайчики, готуючись фарбувати крашанки до Великодня.

Читайте також:
Зеленський змінив підхід до публічної комунікації із Трампом, – аналітик