Пам’яті Мартіна Поллака, великого друга України

25 лютого минає 40 днів від смерти австрійського письменника Мартіна Поллака (1944-2025)

Мартін Поллак. 23 травня 1944 — 17 січня 2025

автор: Галина Петросаняк

Уперше ім’я Мартіна Поллака я почула на початку 2000-х. Німецькомовні туристи, яких я тоді час від часу провадила Івано-Франківськом, обов’язково мали з собою його книжку: виданий 2001 року літературний путівник Galizien. Eine Reise durch die verschwundene Welt Ostgaliziens und der Bukowina.

Пасажир або пасажирка сідає у потяг десь у Берліні чи Відні, а на станціях Перемишль, Львів, Дрогобич, Станиславів, Коломия, Чернівці виходить і читає, що про кожне з міст писав той, хто тут народився, жив або ж часто бував: Захер Мазох і Йозеф Рот — про Львів, Бруно Шульц й Іван Франко — про Дрогобич, Карл Еміль Францоз — про Чортків і Чернівці, Александер Ґранах — про Городенку, Станиславів і Коломию, Гнат Хоткевич — про опришків у горах за Коломиєю…

Книжку Поллака гості цитували, обговорювали, запитували про згадані у ній місця й імена, шукали слідів. Гадаю, якби не цей твір, більшість з них Україною б не зацікавилася, і вже напевно ніколи б не вирушила до нас у подорож.

Особливо ретельно Галичину, колишні коронні землі Австро-Угорської імперії, австрієць Мартін Поллак почав вивчати на початку вісімдесятих, після того як 1980 року його, полоніста і журналіста часопису “Spiegel”, за симпатії до руху “Солідарності” оголосили персоною non grata у Польщі.

Про Галичину Мартін Поллак чув із дитинства. Його вітчим Ганс Поллак воював на її теренах у Першій світовій війні. 1980 року Мартін запланував дослідницьку подорож Галичиною й подав прохання до радянського посольства у Відні, щоб отримати візу. Йому відмовили, отож він заглибився в архіви й бібліотеки… Невдовзі на мапі західної частини України не залишилося, мабуть, жодного села, про яке б він не знав достеменно. Згодом Поллак називатиме це “уявною подорожжю”. Унаслідок цієї віртуальної мандрівки у 1984-му з’явилася “Nach Galizien”, книжка, що передувала згаданому вище путівникові. 

Щастя особисто познайомитися з Мартіном Поллаком випало мені улітку 2007 року. При першій зустрічі в Цюриху, де він модерував наше з Тарасом Прохаськом читання, Мартін Поллак запитав, звідки походжу. “З Галичини”, — відповіла я, наївно гадаючи, що цього буде достатньо. “Звідки саме?” “З Івано-Франківська”. “Із самого міста?” “Ні, з области”. “Але звідки саме?” — уже з притиском допитувався мій співрозмовник. “З Верховини”. “А, з Жаб’єго!” — жваво реагував Поллак, називаючи стару назву мого районного центру, і продовжував: “Отже, ви виросли у Верховині?” “Ні, — нарешті я зрозуміла, що так легко не відбудуся. — Моє село називається Черемошна”. — “Ага, це від Ясенова у напрямку Устерік, — казав він. — Колишній Ферескул”. 

Подібний діалог з Мартіном Поллаком мала згодом і моя подруга з Городенки.

Путівник Мартіна Поллака “До Галичини. Мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини”

Мартіна Поллака я зустрічала не більше п’яти разів у житті, та вже завдяки цьому першому епізоду він назавжди став для мене людиною з близького оточення. Адже про Ферескул і Жаб’є міг знати лише свій. Згодом таке сприйняття цієї великої людини підтверджувалося не раз. Наприклад, після того, як 2009 року прочитала його книжку “Der Tote in Bunker”. Мене вразила не лише сама історія, — Мартін Поллак був позашлюбним сином гестапівського офіцера, — але й безкомпромісна відкритість, з якою автор розповідає про нацистський світогляд своїх найближчих родичів. Ця відкритість була для мене свідченням справжньої мужности і масштабу його особистости. 

Усе життя Мартін Поллак прокладав мости між культурами і країнами. Він знайомив німецькомовний світ із польською літературою. Поллак, перекладач німецькою Ришарда Капушинського і Даніеля Одія, здавна звертав увагу німецьких й австрійських видавців і на письменників з України та Білорусі.

Катаріна Раабе, провідна редакторка відомого німецького видавництва “Suhrkamp”, каже: “Ми дружили з 1994 року, Мартін відкрив для мене Польщу й Україну. Без його активної допомоги я б не видала першу книгу Андруховича німецькою мовою”…

Книжка Юрія Андруховича “Моя остання територія” вийшла у німецькому перекладі 2003 року і суттєво посприяла зацікавленості українською літературою в німецькомовному світі. Наступних років у німецьких і австрійських видавництвах почали виходити переклади Миколи Рябчука, Сергія Жадана, Оксани Забужко, Тараса Прохаська й інших.

Чимало молодих українських авторів і перекладачів мали в особі Мартіна Поллака промоутера, який вболівав за те, щоб українська присутність у західноєвропейському культурному просторі була помітнішою і вагомішою. У своїх статтях й інтерв’ю він розповідав і про наших класиків: Івана Франка, Юрія Федьковича, Гната Хоткевича. 

Чимало найважливіших книжок мого життя пов’язані з Мартіном Поллаком, чимало людей, знайомством і співпрацею з якими я пишаюся, з’явилися завдяки йому: Анґеліка Віттліх, яка знімала фільм про Александра Ґранаха, Ервін Явор, якого я супроводжувала у пошуку слідів його батька, єврейського мешканця Яблуниці, засновники альтернативного театру з Відня… Кожну тему, що мене цікавила, Мартін знав достеменно: про Станіслава Вінценза й Криворівню, про Александра Ґранаха й Городенку, про Елізабет Фройндліх і її книжку “Знищення міста на ім’я Станиславів”, про Олексу Довбуша і цьоклерівські дитячі заклади Станиславова…

Зі своєї велетенської колекції історичних поштівок він прислав мені кілька цінних світлин з життя сиротинця станиславівської німецької громади.

Перспектива, з якої Мартін Поллак дивився на сучасний світ, аж ніяк не була обмежена стереотипами, притаманними більшости західних інтелектуалів. Йому ішлося про спілкування з українськими, польськими, білоруськими авторами й перекладачами, про постійний контакт і порозуміння. Раз на кілька років Мартін Поллак відвідував Україну, тверезо оцінював політичну ситуацію й загрозу Росії.

Ще 2016 року в одному зі своїх інтерв’ю він казав: “Ніхто не розуміє, що Путіну насправді не дуже йдеться про Україну, бо він уже дивиться на Європу. І зараз Україна – це стримуючий фактор. Тому ми повинні писати, протестувати, говорити правду…”

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Мартін Поллак сприяв організації у Німеччині й Австрії читань і дискусій за участю українських авторів та інтелектуалів, підтримував українські публікації у пресі, жорстко і однозначно реагував, публічно заперечуючи проросійські наративи у висловах деяких німецькомовних інтелектуалів, привертав увагу книжкових премій до українських авторів і книжок.

2024 року Мартін Поллак написав передмову до видання часопису “Die Horen”, присвяченого українській літературі. Нерідко усе це він робив із лікарняного ліжка, уже будучи важко хворим… 

Як ми можемо виявити вдячність? Читати його книжки. Більшість з них перекладені українською: “До Галичини”, “Мрець у бункері”, “Цісар Америки”, “Отруєні пейзажі”, “Мисливець на вовків” (у співавторстві з Крістофером Рансмаєром).

Ці праці — документальна проза, що постала не лише як результат роботи ретельного дослідника в архівах і в подорожах до місць трагічних подій центральноєвропейської історії, але і як плід невтомного духу людини з великим серцем, що вболівало за Україну.

Читайте також:
“Це було добре організоване масове вбивство”. Як австрійський інженер став фотолітописцем українського Голодомору-1933