“Бігме-Боже, воно було того варте!”: Забужко подякувала військовим, які писали радіодиктант у Суджі

Оксана Забужко,
українська письменниця, авторка Радіодиктанту національної єдності 2024 року

(FB)

Безмежно дякую всім, обіймаючи кожною комою, за вчорашні 20 хвилин національної єдности!

Аналітику нам підженуть уже на тому тижні, але навіть суто на око, з усіма тими шестизначними цифрами зареєстрованих по різних платформах, можна сказати – бігме-Боже, воно було того варте! (Коли ми на 11-му році війни збираємось до гурту й сідаємо писати диктант, це більше, ніж наша неубієнність тих 11 років, це – наша неубієнність за всі геноциди модерного періоду одразу: дивом зацілілий культ освіти, на якому тримається буржуазна нація).

Не дивно, що, як пишуть спостерігачі, ще вчора зраночку на всі платформи радіодиктанту сипонула навала злобних рашаботів (не здивуюсь, якщо там і собі спробують щось таке скопіпастити, але це якраз та автентична, “низова” культура, якої не зімітуєш, не намалюєш “зверху” гебістськими пісьмамі в ЮНЕСКО на захист Пушкіна від варварів-українців, – та, котра от власне куль-ти-ву-єть-ся, як поля, сади і парки, – століттями, поколіннями любовно вкладених трудів, а де ж злодієві такого вкрасти?..), – ну і, нотабене, європейці (бачила в мережі дописи від німців і поляків) починають розмірковувати, що не вадило б і в себе подібний флешмоб-диктант запровадити, а то рівень грамотности в рідній мові стрімко падає, причому найстрімкіше, що характерно, – якраз у найагресивніших фашиків, от же парадокс (з якого боку не заходь, а не виходить фашистам “нарісовать культурку”!)…

Для пам’яті – три кадри-секунди з тих 20 хвилин, що їх, напевно, вже всі бачили (вийняла з коментів) – і за які уклінна дяка 44-й окремій артилерійській бригаді ім. гетьмана Данила Апостола, що писала свій радіодиктант в Суджі, та Укрзалізниці, яка теж, виявляється, транслювала диктант об 11.00.

До речі, зверніть увагу, під якою цитатою вмостилися в приміщенні суджанської школи наші славні козаченьки-троляки! – можна ціле окреме есе про це фото написати, стільки там сенсів убгалося: адже цитатка належить теж козацькому (і навіть, за переказом, гетьманському!) нащадкові, “апропрійованому” в русліт не так щоб із вільного вибору – Костянтину Паустовському з Сагайдачних, який у мемуарах висловився про свій власний “родной язык” куди конкретніше: “В семье много пели, играли на рояле, спорили, благоговейно любили театр… Мои родные со стороны отца говорили только по-украински. С детства я любил певучий, гибкий, легкий, бесконечно богатый образами и интонациями украинский язык и горжусь, что достаточно прилично владею им до сих пор” (с).

Тож на цьому фото маємо “2 в 1-му”: і символічну реапропріацію історично українських земель, і не менш символічну “реукраїнізацію” не найгіршого, в принципі, “малороса” (так він сам, гімназистом, представивсь Миколі ІІ, коли той під час візиту до Києва звернув увагу на хлопчика в шерензі й спитав прізвище), якого ми не від хорошого життя мусили відступити зажерливим сусідам (не забуваймо, що його однокашник по гімназії Микола Зеров вибрав писати українською – і скінчив у Сандармоху з кулею в голові, а не в Москві в домі на Котєльніческой набєрєжной, з перекладами на кільканадцять мов, подорожами по Європі й лекціями в Сорбонні, – і подякуймо 44-й і загалом ЗСУ за те, що нікому з нас, прикритих захистом українського війська, більше не грозить за рідну мову куля в голову, і навіть у Сорбонну вже й з лекціями про українську літературу запрошують…)

А взагалі, можна погортати за хештеґом #радіодиктант2024 – і помилуватись на себе як спільноту хоч 20 хвилин на рік: якими ж неймовірно прекрасними ми вміємо бувати!

Попишаймось трошки собою. Це конче потрібний для здорового суспільного життя вітамін – а нам так рідко його перепадає, і так його нам, тільки-но десь просочиться, захланно тлумлять, що непогано б його навчитися трошки консервувати, для довшого вжитку…

Читайте також:
На всіх континентах і на передовій: як українці писали Радіодиктант національної єдності-2024