Назавжди залишиться першим українським пілотом, який застосував F-16 проти російських ракет: сьогодні Олексію “Мунфішу” Месю мало б виповнитися 31

Сьогодні, 20 жовтня, український пілот Олексій Месь на позивний Moonfish відзначав би 31-річчя. Він загинув 26 серпня 2024 року під час відбиття однієї із найпотужніших ракетно-дронових атак. І назавжди залишиться першим українським пілотом, який застосував F-16 проти російських ракет.

Спогади близьких про загиблого оприлюднило командування Повітряних сил ЗСУ.

«Усі знали його, як «Мунфіша» – відомого на весь світ українського пілота, який першим пройшов перенавчання F-16 та застосував американський винищувач проти російських ракет. Я ж знала його, як ніжного та скромного Льошу… Неідеального, впертого та завжди зайнятого, проте люблячого, уважного чоловіка… Льошу, який по службових питаннях об’їздив чи не півсвіту: Норвегію, Дубаї, Америку, Данію … та з яким так жодного разу і не вдалось виїхати до моря втрьох на короткий сімейний відпочинок. Але тепер кожен день без нього перетворився на випробування», – розповідає дружина Олексія Меся Юлія.

За словами дружини, Олексій насправді не хотів бути публічним. Цінував свободу і приватність, дбав про безпеку сім’ї, не любив давати інтерв’ю.

“Зелене світло” льотному факультету

З майбутньою дружиною Олексій Месь познайомився під час захисту робіт із фізики у Малій академії наук. Тема звучала як «Нанотехнології у космічній галузі», оскільки він хотів вступати до КПІ на «атомну енергетику». Із прекрасними балами, очікувано, він вступив туди і ще у кілька вишів. Та за кілька днів до закінчення вступної кампанії здивував усіх навколо. Таки вмовив батьків дати йому «зелене світло» – спробувати свої сили у тому, про що справді в глибині душі мріяв… Ось так, в останній момент вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба на льотний факультет.

Побратим та друг Олексія Іван Смеречанський на псевдо Смерека пригадує, що в 2011-му, коли вони разом вступали до ХНУПСу, був дуже великий конкурс.

“На одне місце, якщо не помиляюсь – 8 людей, але, зрозуміло, що Олексію із його балами ЗНО особливо хвилюватися не доводилось. Він вже із перших днів йшов на «червоний» диплом. Мало хто ставився до навчання настільки серйозно. Та і хист до польотів, відверто кажучи, мали далеко не усі. Вже на другому курсі, після перших польотів на легкомоторних літаках ХАЗ-30, люди потроху відсіювались”, –  розповів Смеречанський.

Початок війни

У 2014-му, коли пілоти вчились на третьому курсі, почалась війна. Тоді вони літали на Чугуївському аеродромі, поблизу Харкова, через який проходили наші танки, піхота, спецпідрозділи і їхали на фронт. Їхній випуск став першим, який з 5-го курсу уже літав на бойових літаках.

На випускному Олексій Месь, як відмінник, отримав відзнаку із рук президента та «Меч дружби» від Великої Британії.

«Пам’ятаю, як нам казали: «Ой, який у вас показушний випуск, президент приїхав…» А ми й справді виросли крутими льотчиками. Чимало моїх друзів стали Героями України, на жаль, багато посмертно», – згадує Іван Смеречанський.

Штабна робота “не зайшла”

За розподілом Олексій пішов служити до Івано-Франківської бригади тактичної авіації. Досить швидко Меся відібрали навчатися на T-6A Texan II на авіабазі Коламбус у США. Цей курс був необхідний для отримання західної бази – вивчення стандартних процедур та методик. А головне – для усвідомлення їхньої філософії льотної роботи як такої. На той час він налітав більше як 150 годин. Тоді це був дуже потужний досвід.

“Коли після випуску ми одружились, я чесно вірила, що ось воно спокійне сімейне життя. Та із цим якось одразу не склалось. Коли він повернувся зі Штатів до Франківська, йому одразу запропонували посаду у Командуванні Повітряних сил. Я переїхала до нього, у нас народилась донечка. Та штабна робота бойовому пілоту «не зайшла», хоч і була вкрай важливою. Тож знову переїзд, цього разу – до Луцька. Отримали службове житло, Олексій став командиром ескадрильї. Думали, що затримаємось надовго. Але… Уже в січні 22-го він поїхав на навчання в академію у столицю”, – розповідає Юлія Месь.

Повномасштабне вторгнення

20 лютого 2022 року сім’я переїхала до Києва.

“Наступного дня добре пам’ятаю мій день народження. Сиділи на кухні орендованої квартири із друзями, обговорювали геть усе: чи буде війна, якою жорстокою і тривалою вона може бути. Олексій в цьому питанні був, м’яко кажучи, реалістом, а нам не хотілося вірити у його невтішні прогнози”, – зазначає Юлія.

Уже у перший день повномасштабного вторгнення Олексій Месь перелітав з аеродрому на аеродром, довелось протистояти значно переважаючим силам противника.

Як розповідає його дружина, час від часу отримувала від нього повідомлення – «Працюю. Все норм». Зрідка – спілкувались, без подробиць. Олексій ніколи не скаржився й не казав, що їм важко чи страшно.

А страшно було, особливо після перших втрат друзів та одногрупників: Олександра Корпана, що загинув 2 березня та Євгена Лисенка, який загинув 9 березня 2022 року…

Лобіювання F-16 для України

Олексію довіряли презентувати Україну. Ще до повномасштабки мав потужний досвід міжнародної співпраці. Їздив до Норвегії курсантом, на міжнародну виставку у Дубаї. А в Каліфорнії навіть летів другим пілотом під час дозаправки F-15 у повітрі. Із початком великої війни Месь почав переконувати усіх навколо, що зараз унікальна можливість переозброїтись і включився в процес, почав серйозний діалог про необхідність отримання іноземного озброєння.
Спочатку це були робочі зустрічі у форматі Рамштайн, де порушували питання можливості укомплектування МіГ-29 західним озброєнням.

Олексій Месь брав участь у перегоні МіГів із Польщі та Словаччини, що насправді теж було досить важливим моментом у війні… Адже усім було зрозуміло, що питання отримання західних літаків швидко не вирішиться, а воювати якось потрібно. Шанс вижити ми усі отримали саме завдяки стареньким МіГам та Сушкам.

«Між бойовими чергуваннями, він постійно був із кимось на телефоні, обговорюючи літаки, ракети, можливості…», — згадує дружина.

А потім була поїздка у Вашингтон із Андрієм Пільщиковим. Вони чітко та структуровано підготували усі меседжі і їм повірили. Двоє молодих хлопців, що досконало знали англійську мову, щойно повернулись із бойових завдань, у них горіли очі і вони переконували, що зможуть. Передусім, тоді лобіювалось питання отримання західного ППО, але тема отримання Україною західних літаків, зокрема F-16, була вкрай важливою. Поява українських пілотів в американському Сенаті, Конгресі та в топових медіа Сполучених Штатів неабияк привернула увагу американського суспільства.

Повернувшись в Україну, Олексій розповідав, як хтось із американських урядовців чи сенаторів сказав їм: «Ви навіть не уявляєте скільки влади у цих кабінетах». А він відповів: «Можливо й добре, що не знаємо».

«Уже після загибелі Льоші один із американських лідерів написав у своєму твіттері, що коли він зустрівся з Андрієм і Олексієм, йому здалося, що вони одразу зможуть полетіти на «фалконах»…
Звісно, не можна приписувати цю заслугу виключно хлопцям. Питання надання Україні F-16 просувалось на багатьох рівнях, проте і применшувати їхній внесок точно не варто.
Саме тоді почалися довгі суперечки та вагання – дадуть/не дадуть. Почали більше уваги приділяти вивченню англійської мови льотним та інженерно-авіаційним складом…», — каже Юлія Месь.

«Пам’ятаю, як ми зустрілися після поїздки у Штати. Він був таким зарядженим. Казав: «Все вийде, Ми зможемо! Звісно усе не просто, але треба дотиснути. Коли як не тепер? Багато втрат, літаки застарілі…» А вже зовсім скоро ми побачились на аеродромі у Дніпрі. Він не просто докладав надзусиль для отримання F-16, а й багато літав, воював, їздив усі ротації, коротше кажучи, пахав разом з усіма», – згадує Іван Смеречанський.

Навчання у Данії

Влітку 23-го відібрана група льотчиків та авіаційних інженерів виїхала на навчання до Данії. Меся призначили старшим групи. Він постійно був заклопотаним, адже у підпорядкуванні крім льотчиків був ще й інженерно-технічний склад. А це – десятки людей. Для когось потрібно бути наставником, для когось – психологом, комусь дати прочухана. Ще й самому вчитись.

Хлопцям було непросто, тиснула інформаційна кампанія, на них була покладена занадто велика відповідальність. Олексій сердився, що у Данії не надто сприятливі для польотів погодні умови, що не дозволяло швидко проходити курс.

«Вони рвались додому, рвались воювати! Месь не раз казав щось типу: «Смерека, ти вже і «хармом», і «джейдамом» лупиш, серйозні завдання виконуєш, а я тут вчуся…» Йому було важко всидіти «за партою», хоч і розумів, що це все заради майбутнього, адже «МіГарі» своє доживають… Хлопці рвались додому.Востаннє ми бачились саме в Данії, 1 березня. Досі пам’ятаю, що це була п’ятниця. Ми просиділи в розмовах майже до ранку. І це була дуже мотивуюча розмова. Олексій казав, що нас чекає велике майбутнє. Що він обов’язково стане інструктором. Що навчить нас усіх…», – каже Смеречанський.

Трагічний день

Олексій Месь першим посадив F-16 в Україні. А потім першим здійснив бойовий виліт, першим збив повітряну ціль на F-ці.

Після повернення в Україну в нього була купа рутинної роботи. Здати і прийняти посаду, нескінченна кількість керівних документів, робочих груп, чимало разів їздив на наради до Києва, а ще – багато аеродромних годин, коли хлопці відточували свою майстерність…

«За день до… 25 серпня він приїхав додому дуже пізно. Ще й написав мені: «Їхати чи переночувати на службі? Бо в шостій ранку треба бути на місці, і це при умові, що «шахеди» не підуть». Побачили його з донечкою з балкона. Був, як завжди, у телефоні, комусь щось відписував… Швиденько написала повідомлення: «Скільки можна? Давай додому!» Він підняв голову, посміхнувся. Пішли гуляти в парк, попили кави… Перед сном Олексій помив донечці волосся, посушив, поклав її спати… Це насправді дуже трепетні моменти… А потім пролунав дзвінок, заходили перші «шахеди». Нічого не звичайного. Зібрався. Помчав на службу.
Близько 7 ранку написав мені останнє повідомлення… Відповідь вже не прочитав, пішов працювати…», – згадує Юлія Месь.

Об 11-й подзвонив тато Олексія і сказав, що він не виходить на зв’язок.

«Спробувала набрати – не додзвонилась. Далі почався найжахливіший період усього нашого життя…», – каже Юлія Месь.

Як розпоовідає Іван Смеречинський, він теж був на бойовому чергуванні в той трагічний день.

«Було дуже багато ракет і дронів. Одна із наймасованіших атак. Почув, що Мунфіш не виходить на зв’язок. На жаль, найгірше підтвердилось. Попередньо, він знищив 3 крилатих ракети та ударний дрон. Олексій назавжди залишиться для нас першим. Першим українським пілотом F-16. Першим, хто посадив F-16 в Україні. Першим, хто збив F-кою повітряну ціль… Це величезна втрата для усієї авіаційної родини. Олексій дуже багато зробив. Він не просто літав, а рвався щось змінювати. Не боявся набридати, говорити, ініціювати… І ми повинні продовжувати його роботу, аби втрати були недаремними…», – каже Смеречинський.

Дружина Олексія зазначає, що їй дуже хотілося б, щоб через багато років сивий дід Олексій Сергійович Месь розповідав на уроках патріотичного виховання, як українські льотчики здобували перемогу в небі України.

«Щоб ми поралися на пасіці, як і мріяв Льошин дідусь. Щоб десятки разів з’їздили родиною до моря… Усе виглядає, як страшний сон. Прийняти це неможливо. Але потрібно жити далі… Адже Олексій загинув за те, щоб жили ми та мільйони українців…», – каже Юлія Месь.

Розслідування авіаційної катастрофи F-16 триває. Проводиться детальний аналіз, вивчаються матеріали, залучено міжнародних партнерів. Необхідно встановити усі причини, аби уникнути трагедій надалі. Подано клопотання на присвоєння Олексію Месю звання Героя України, посмертно.

Підготувала Анастасія Олехнович

Читайте також:
Захищаючи Вітчизну, загинув перший український пілот F-16 Олексій Месь “Мунфіш”