Євгенія Закревська
Паша сидить і мовчить уже п’ять хвилин. Це дивно, бо зазвичай Паша триндить безперестанно. У Паші позивний “Кіпіш”. Паша не стібеться, не агриться, не ниє, що йому не дають відпустку, що він сидить у цьому підвалі вже два місяці, що тут немає як помитися і тому шкіра на ногах почала злазити лахміттям й скочуватись в катишки, не погрожує піти в СЗЧ чи в ПВК “Вагнер”.
Паша дивиться на мене. На Сашка. В очах питання – що мені робити. Він вже пʼять хвилин, як озвучив проблему. У Паші загинув кент на Бахмуті. Цю втрату Паша переварював вчора. Кент був із старичків, із безбашенних, як і Паша, як і Пашин командир Зіна, який загинув чотири місяці тому. Вони всі служили в АТО ще до повномасштабки. Таких у батальйоні на передку майже не лишилось. Саме вони “лізли в дупу”, коли було треба – заводили групи, витягали і вивозили “трьохсотих”, виносили “двохсотих”, ішли вперед, коли інші відмовлялися. Паша раніше був у тій самій роті, що і Кент, поки Зіна не загинув, тоді Пашу забрали до нас.
Так от, Кент загинув на Бахмуті два дні тому. І група, яка пішла його витягувати – загинула теж. Ми втратили ту позицію. Тіла не забрали. І забрати поки не можуть. Вони всі рахуються зниклими безвісти. Дружині не сказали, що Кент загинув. Він просто перестав виходити на зв’язок. У дружини Кента і Паші виявилася спільна знайома, яка ще раніше бачила Пашин допис про Кента в інсті, і зрозуміла, що вони з одного підрозділу. Вона дала контакт Паші дружині Кента. І дружина йому написала – ти, часом, не знаєш, що з моїм чоловіком?
І от Паша прочитав повідомлення. І замовк. Паша сидить мовчить. Думає. В перервах між думанням він кляне комроти, командування, грьобану русню. Він зараз має сказати дружині, що її чоловік загинув. Не зник, не пропав безвісти, не “можливо, потрапив у полон”, а загинув. Це точно. Це бачили. Але тіло не забрали. Тому командир роти нічого не сказав дружині. І не скаже. Бо навряд чи його скоро заберуть.
Паша і Сашко не можуть це переварити. У Паші це вперше. Він вперше має повідомити про смерть. Він прямо так нам це й каже – як про перший досвід.
Паші 23 роки. Він високий, худий і гарний, як молодий бог. З дитячим смазливим обличчям. Він знає, що він красивий, і періодично так і говорить: “я – красивий”. Так, як би казав: “я сильний”, або “я шульга”.
Паша працював моделлю до того, як пішов в АТО. В АТО пішов, щоб легально валити руських. Щоб пройти ВЛК і підписати контракт, йому довелося зробити лазерну корекцію зору – був якийсь жахливий мінус. Паша нещодавно одружився – йому за такої нагоди дали, здається, два дні вихідних. Паша хоче у відпустку до дружини. Вже другий місяць він чекає відпустку. Він уже мав поїхати. Я приїхала йому на заміну. Але наші зайшли на Бахмут, і відпустки знову скасували.
У її телефоні він підписаний “любимий муж”. Вона із пів слова розуміє, якого саме танцюючого крабика Паші не вистачає в розваленій хаті, де ми працюємо. Знаходить і встигає замовити цього крабика до наступного прильоту. Паша хоче додому до коханої дружини зробити дочку. Поки він ще живий. Ми всі це знаємо. На закиди типу “каблук” Паша з викликом каже, що любить дружину і посилає всіх нахуй. Він не хоче повідомляти чужій дружині про смерть Кента. Він не хоче уявляти, як хтось із цього підвалу, хтось із нас, так само писатиме його дружині про його загибель.
Сашко поруч в ахуї з ситуації, він не розуміє, чому командування не повідомило. Він відмовляється вірити, що це звична практика. Він теж приміряє все на себе.
Ми з Санею (то Сашко, а це Саня – не плутайте, ми ж не плутаємо) вже трохи з таким стикалися. Два місяці тому Саня так само мав повідомити близьким людям про смерть друга і брата. Якого теж не забрали. (Там не було що забирати. Прилетіло в хату і все “всмятку”…) Який теж “пропав безвісти”. І про якого теж командування нічого не повідомило сімʼї. Він не міг. Хотів приховати. Ридав у трубку.
Сані 25. На фронті він шість років. В нього правильна інтелігентна єврейська родина, з купою жінок, які його обожнюють. Саме їм, саме цим жінкам потрібно було повідомити про смерть. Одна з них – його тітка – пригощала мене минулим літом божественою кавою, звареною в турці, на терасі, коли я забирала в неї куплений нам дрон. Сам Саня чомусь п’є “пил мексиканських доріг” – розчинну.
Я тоді, два місяці тому, переконувала Саню сказати правду. Просто сказати і все. Ну, бо немає ніяких рецептів це пом’якшити. Здається, переконала. Бо тепер Саня радить те саме Паші. Або взагалі не відповідати. Або правду. Ніяких “може бути” і “є маленький шанс”. Бо Паша думає, що варто лишити надію. “Я ж не бачив тіла”.
Я пригадую, як мій перший комроти не міг набрати маму Кулі і сказати, що її син загинув на Дементіївці. Це при тому, що тіло Кулі забрали… Розказував, що за статутом це має робити військкомат. Ми майже примусили його зателефонувати. Потім згадую Серажді. Коли він розповідав одній амбіційній Валькірії про неочевидні аспекти роботи командиром – повідомляти рідних про загибель своїх бійців.
Я трохи розумію командира роти, Бєса. Йому на вигляд теж не більше 25-ти. Після того, як він вимушено прийняв роту – роти скоро майже не стало. Ті, хто вцілили на Кремінній, уже майже закінчились на Бахмуті. Менш як за тиждень. Бєс хороший. Він не ховається в тилу на КСП, він кілька разів нас витягав із різних залуп. Його люблять бійці. І Паша теж. Але Бєс не повідомив дружині про смерть Кента. І тепер це має зробити Паша.
Я даю Паші можливість зістрибнути – мовляв, якщо планується “спецоперація” з евакуації тіла, то, може, варто зачекати. Нічого не казати. Хтозна, як поведеться дружина. Розголос може зашкодити.
– Яка спецоперація? Який розголос? Це його дружина. Її чоловік загинув. Вона має право знати. Це якесь гандонство. Тобто якщо зараз нам сюди прилетить ця реактивна хуятіна, яка сьогодні рознесла нам сортир, то моїй дружині навіть не скажуть, що я загинув? Ти серйозно? – питає мене Паша, 23 рочки…
Я несерйозно. Я ніяк. Я пригадую, як повідомляла про смерть Роми і який це був треш. Як сказала Вербицькому, що знайдений труп – його брата. Як відповідала закадичному Діминому другу, що Діма не бере трубку не тому, що не хоче з ним розмовляти, а тому, що Діма помер. Як ці слова застрягали в мене спочатку в горлі, потім в роті. І насправді я не бачу нічого поганого чи неприроднього, якби мене за такі звістки вбивали, чи, може, земля розверзалася б під ногами.
Паша написав повідомлення. Все як є. Відправив його. Видихнув. Всі видихнули.
– Хтось щось буде? Чай? Каву? Ставити чайник?
– Сука, що це знову літає.
– Автобуси, – це про розмір, емпірично визначений за розміром воронки.
– Війна, блядь…
Після чергового прильоту якась хрінь важко і незатишно прокотилася по даху нашого підвалу – просто над головами…
Я взагалі не розумію, що це.
– Це посипалися глиби землі, яку підняло вибухом. Не страшно, – пояснює Саня.
Ми (нас у підвалі четверо – Паша, Саня, Сашко і я) повертаємося до обговорення нашого плану-“капкану” – як переконати штаб, що без Паші тут все не загнеться… Щоб таки відправити його у відпустку. І розуміємо, що насправді в такому випадку його швидше відправлять на Бахмут… Але. Правда в тому, що Паша хоче на Бахмут. Він із зеленою заздрістю дивиться відео з русскими, покращеними нашими хлопцями з другої групи, дивиться на завалені росіянськими трупами окопи. Я не впевнена, що це його бажання протримається на Бахмуті хоч кілька днів. Проте зараз він хоче на Бахмут, він хоче валити орків більше. Тут, “на Балі” – теж непогано, але там явно кращий урожай…
Але після відпустки. Всього 10 днів відпустки з дружиною. Такої омріяної і бажаної відпустки. І потім валити русню з подвоєною силою.
Пашу називають “улюбленою дружиною комбата”. Не тому що він красивий. І взагалі гейська естетика тут суто метафора. А тому що у 23-річного Паші і не-набагато-старшого комбата приблизно однаково “стоїть” на покращення русских “ефками” і термобарами. Тільки вони по різні боки екрана з трансляцією цього дійства. Паша ручками, виймає кільце, притискає чеку, фіксує голочкою, обережненько кріпить гранату на дрон, злітає з ямки чи цеглин, летить та скидає подаруночки на голови русских. Робить це в перерві між прильотами, а часто і без перерв… А комбат дивиться це на трансляції на великому екрані в затишному штабі. Воно ніби картинка та сама, однак деякі ефекти недоступні.
Але їхні оргазмічні крики “а-а-ааааа!!! ссука!! піііідар! диви-диви-диви, ааа, куди побіг, н-на, нахуй, да-дддаа!!!!” під час влучання зливаються на трансляції в солодку музику і генерують от приблизно такі обговорення:
– Н-да… а потім Паша скаже, що він втратив дрон, бо комбат його примусив кидати гранати…
– Примусив?! Тобто ти хочеш сказати, що зараз Паша симулює оргазм?
– Та нє, тут все по-справжньому. А потім оце починається – я не хотів, мене примусили…
Це все я до того, щоб уявити, наскільки складно витягнути Пашу у відпустку – забрати у комбата улюбленого партнера “в іграшки”… Але якщо порахувати, скільки орків Паша тут поклав, скидаючи їм на голови гранати – іграшки не такі вже й іграшки… кілька взводів. Паша нормально так конкурує з артою. А коли арти нема, як постійно останнім часом, то я розумію і комбата, який не хоче відпускати Пашу… Ну, бо це створює відчутну діру в лінії оборони нашого сектора…
Нічого не придумали. Працюємо далі. Паша наскидав на голови орків подарунків. Трохи попрацювала наша арта. Тепер сидимо, заховавшись, перечікуємо “отвєтку”. Неприємно близько прилітають калабахи, від яких лишаються воронки, глибші за наше “укриття”. Паша щось голосно слухає в тіктоці. Не чути виходів.
– Зроби тихіше.
– А то що? Не помітимо, як помремо?
– 😐
Наступного дня, під час обстрілу неідентифікованою реактивною хрінню вперемішку зі 152-м калібром, Паша зламав руку. І тепер Паша не може працювати. Це медичний факт, із яким штабу довелося змиритися. Хоч як було неприємно. Пашу відтягнули на базу, відправили в лікарню, наклали гіпс і відпустили у відпустку за станом здоров’я. До дружини. На 30 днів.
Паша наказав без нього не наступати і, погано стримуючи радість, відбув лікувати свій перелом.
Без нього нічого не загнулось, якщо що. Все працює. Оборона тримається. Орки покращуються.
Наступного ж дня, Паша надіслав мені відео з танцюючим крабиком і вечерею з суші й вином. З двома бокалами. І котиком.
Я сподіваюсь, у них все вийде і дочка буде як треба.
Читайте також:
“Медоїди”: це найкраща робота у світі! Як смажать ворога дрони 92-ї бригади на Бахмутському напрямку. ВІДЕО
“Новинарня” закликає долучатися до збору на два квадрокоптери Mavic для потреб підрозділу аеророзвідки “Медоїди”.
Ціль: 555 555 грн
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
