Жертві, яка бореться, намагаються відмовити навіть у праві на емоцію щодо ката, – посол Маркарова про акулу

Оксана Маркарова,
посол України у США

(FB)

Напишу і я свою рефлексію про «акулу». Бо думаю про це другий день і відчуваю потребу все таки написати. Це буде довгий і можливо нудний допис. І для мене це чомусь не про гуманізм, з яким навіть на 16 місяці геноциду і жахів війни, в українців на мою думку все в порядку. А про дещо подвійні стандарти.

Вивчаючи історію нашої України мене раніше часто турбувало відчуття, що до українців світ підходив з якоюсь упереджено завищеною планкою.

Під час Голодомору 32-33го росіяни вбили мільйони украінців, світ знав, але мовчав, у негідника – прислужника Сталіна Дюранте навіть сьогодні не можуть відібрати Пуліцерівську премію. І ми досі боремося за повноцінне визнання Голодомору Геноцидом і повне засудженння росії за це.

Під час другої світової переважна більшість європейського театру воєнних дій була на територіі України. 6 років по нашим домам туди-сюди шастали армії з двома ненависними режимами. Україна була не єдиною країною, яка була окупована нацистами, (а до цього радянським союзом), але до нас єдиних завжли всі пред’являли претензії в тому, що українці якось не так виживали під окупацією. Претензії, яких я не чула в такій же кількості до західноєвропейських країн.

Під час перших років незалежності, після абсолютно нерівноцінного обміну 3го за розміром в світі ядерного арсеналу на будапештський папірець, після першої невдалої реформи приватизації з відверто паганим дизайном, яка при відсутності верховенства права, коштів у людей і мінімальноі фінансової грамотності стала базою олігархізації, нам більше ніж комусь дорікали за корупцію, і водночас ручкалися з нашими олігархами, як і з російськими олігархами довгий час, а з деякими і досі. Не значить що у нас не було корупції, але більшість наших корупційних ланцюгів були неможливими без участі інших країн.
Під час нападу росіі на нас в 2014му вимог до України, особливо щодо непідконтрольних захоплених рашистами територій, а не вимог до агресора, теж занадто багато прикладів, які я пам’ятаю особисто.

Під час реформ 2015+ років було багато важливих реформ, які рекомендували партнери, але були й децентралізація, відкритість публічних фінансів, міжнародні закупівлі і prozorro, діджіталізація, яких ви не знайдете в жодному міжнародному зобов’язанні, поки вони не стали успішними. І були відверто провальні реформи в стилі приватизації 95 року, які перетворились в щорічні експерименти зі змінами законів без результатів. І як маленький приклад – незважаючи на успішний трек рекорд мені так і не вдалося за 5 років в Мінфіні і в номінаційному комітеті відстояти просту і таку природню вимогу знання/вивчення української мови кандидатами в наглядові ради державних компаній, щоб не підсилювати комплекс меншовартості.

І звичайно, я повністю розумію, що ми украінці – не ідеальні. Що були злочини з нашого боку, і були злочини серед нас, і була системна корупція до 2013 року і хоч вже не несистемна, але на жаль залишалась вона і після. Тому я завжди відганяла від себе такі думки про упередженість світу, пояснюючи сама собі що : «life is not fair, це ми повинні самі більше працювати і довести що ми можемо» або «немає глобусу України. У всіх свої інтереси. Треба подорослішати і по дорослому виборювати інтереси України а не емоційно ображатися» і зрештою «це все століття російської пропаганди, культур-мультуру, який вони щедро за гроші просували і погляд на нас через призму цієї антиукраїнської пропаганди».

І якось ці пояснення давали мені перегортати неприємні сторінки і направляти всю енергію на роботу. Щоб довести що ми, украінці, можемо все і більше. Можемо бути найкращим міжнародним студентом, можемо знизити борг до меньше 50% ВВП і дефіцит нижче 2%. І світ побачить і оцінить які ми – європейці, демократи. Що ми рівні серед рівних.

І от коли я зараз на 16 місяці кривавої бойні , яку влаштували агресивні неадекватні російські імперські сусіди в нашій країні, коли після Бучі, Маріуполя, Харкова, Ізюма, закатованих жінок і дітей, вбитих наших військовополонених в Оленівці і замучених ледь живих воїнів, яких нам на обмін віддають рашисти, коли нашим полоненим відрізають голови і каструють їх на камеру – а ми всі все одно притримуємося звичаїв війни і всіх конвенцій, ми рятуємо людей і тварин, коли нелюди підривають дамбу і топлять цілі регіони у воді, ми знову чуємо що «якось не так ми жартуємо», чи «чомусь не тиснемо руку якимось російським спортсменам» чи «відмовляємося виступати на одній події з російськими імперсько-лібералами» чи «якось не такі шеврони там почепили ті, хто своїми тілами закриває цивілізований світ від російської чуми», до мене знову підкрадається це відчуття несправедливості у підході до України. Бо здається, що жертві, яка бореться, намагаються відмовити навіть у праві на емоцію щодо ката. Як колись радянські росіяни під час Голодомору відмовляли нам в праві оплакати померлих і намагались вкрасти навіть пам’ять про наше горе.

Але у нас є мета – вижити і перемогти. І ми розуміємо що досягнення цієї мети є екзистенційно важливим для України як країни і українців як народу. І тому ми знову відженемо від нас ці думки про несправедливість, і знову зробимо те, що ми українці вміємо роботи – з подвійною силою включимося в роботу. І вигриземо нашу перемогу.
Слава ЗСУ, всім нашим захисникам, і нашому героїчному народу!

Читайте також:
Лікування “дегуманізації” українців не на часі. Спершу меч – бинти згодом, – В’ятрович