Кілька днів війни під Зайцевим. Уривок із літопису-2022

Олександр Хоменко “Історик”
військовослужбовець Національної гвардії України (6-та рота батальйону “Свобода”),
історик, керівник сектору Української революції 1917–1921 років Національного музею історії України;
як доброволець НГУ з лютого 2022 року воював під Києвом, а також у районі міст Рубіжне, Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Сіверськ, Зайцеве

Бійцям 6-ї роти батальйону «Свобода» НГУ,
які вистояли там, де вистояти було зовсім неможливо

Там, у тому місці, як перед початком світу, не було ні дня, ні ночі. Не було взагалі нічого, що б якось позначало часові відтинки, бо і часу, власне, не було. Була просто одна безкінечна доба, яка почалася 10-м днем серпня і тривала доти, доки нас не змінили наші побратими; доба, у яку уклалось десь зо дві сотні годин. І доба ця ніяк не закінчувалася: просто кожен знав, що коли світло, тоді у небі висять їхні дрони, і якщо висунешся з укриття, то відразу ж запрацюють міномети.

Працюватимуть навіть по одній окремій людині: ми заслужили на цю високу честь, бо русня вже кожного з нас вважала якимось безсмертним, якого треба вбивати одразу усім, що у них там під рукою – мінометами, танком, ствольною артилерією, АГСом…

І бій теж не починався і не закінчувався, він був постійним: просто бувало, що стояв суцільний гуркіт, у якому окремі вибухи вже не розрізнялися, а бувало, що ти починав усвідомлювати, де і куди щось прилітає, і тоді хлопці у підвалі на тій нашій позиції, яку вони осатаніло рівняли з землею, по-філософськи починали коментувати:
– Зі ствольної б’ють.
– Ні, з танка, бо виходів не чути, далеко.
– Так зі ствольної теж не чути.

Той час, який був у нас перед цим безкінечним днем, перед 10 серпня, коли русня посунула на нас усією, яка тільки в неї була, силою, і коли загинув наш комроти Тихий, видавався якимось майже доісторичним. Уже ніхто й не згадував, як ми висунулися на цю ротацію в околиці Зайцевого прямісінько під самою Горлівкою. Як застали майже ідилічну картину, коли ЗСУшники, які здавали нам цю ділянку фронту, розповідали, що тут з 2016-го усе більш-менш стабільно, що у них за цілу ротацію жодного “300-го”. Як потім ми облаштовували на деяких позиціях саморобний душ, як вдень ходили до криниці по воду, як оглядали за допомогою відеокамер, встановлених Яном та Юрасем, нашими технічними геніями, невимовно прекрасні передосінні пейзажі степової Донеччини і далекий терикон, біля якого засіли ці чорти.

Так, звичайно, то була війна, справжня, зі справжньою стріляниною, але з того боку, як розповідала наша розвідка, були “ДНРівці”, нещасні люди, що їх, як непотріб, просто кинули на фронт. Вони стріляли, особливо вночі, намагалися розвідкою боєм вивити наші позиції і уразити їх артилерією, знищивши нас вщент. Але ми швидко вчили їх чемності, і вони, побиті, відповзали назад.

Одного разу їхній кулеметник почав виявляти надмірний ентузіазм, влаштувавши собі «точку» в одному зі зруйнованих будинків за сотню метрів від наших окопів, і ми організували для нього спеціальну програму: під вечір за командою почали по всій лінії окопів насипати у його бік з «калашів», кулеметів, підствольників… Руснявий кулеметник прогнозовано огризнувся у відповідь, дав можливість розгледіти, звідки виходи – і український РПГ відразу ж предметно пояснив, чим для таких, як він, на цій землі закінчується хамство.

І тоді на тому боці подзвонили у пекло – у них там постійний прямий зв’зок. І з пекла прийшли вже расові москалі, можливо, «вагнерівці» чи ще хтось такий – «пси государєви», професіонали вбивства.

І вони зі знанням справи взялися за роботу. Спочатку промацують оборону, щільно обстрілюючи наші окопи і спалюючи «градами» все поле за ними, потім переключаються на окремі “СПшки” (спостережні пости): гатять із танка, якого нам не дістати, бо артилерії у нас, у порівнянні з ними, не просто мало, а критично мало, як критично мало дронів, мінометів, практично усього…

Москалі добре затямили правило, на кому віками стоїть їхня людожерна імперія: вбивати потрібно повільно і зі смаком. На кожен день вони визначають собі одну-дві позиції, які просто розбирають на друзки: мінометами гатять вздовж лінії наших окопів, накривають все «артою», рівняють «градами». Починається безперервний гуркіт, у нашої 6-ї роти з’являються “300-ті”, їхня кількість стає все більшою і більшою…

Ранком 10 серпня ті, хто прийшли з пекла, вирішили, що ми вже достатньо мертві або налякані. Всюди шквальний вогонь, прихід за приходом, земля гуде від безперестанних розривів 120-мм мін. Москалі запускають «горинича», який випалює на своєму шляху все живе і неживе, і заходять на одну з наших флангових “СПшок”.
Резервів уже ніяких немає, як, зрештою, ніколи і не було, і на допомогу бійцям кидається наш комроти Тихий разом із Яном.

Командир роти Андрій Бахтов “Тихий”

Але позиція вже захоплена, і Тихий гине. Гине людина, яка була з нами всюди, яка виходила звідти, звідти живим вийти було не можна ніяк, людина, під автівкою якої підірвалася міна, а ця людина просто вийшла з неї, обтрусивши зі свого одягу попіл, і посміхнулася до хлопців приязною, завжди трохи сором’язливою посмішкою.

«Тихий, ти безсмертний», – кричали тоді йому наші…

Але ми вистояли 10-го: під вечір розвідка нашого батальйону, бійці Скіфа, наші мінометники, наші дронщики – Лакі, Тракторист, Бургер… Наш завжди життєрадісний Бургер, який полишив далекий Ізраїль і приїхав сюди, аби оборонити від тьми і рідні йому по-європейському витончені та гонорові Чернівці, і цілу країну свого серця.

Усі вони зробили неможливе: у контактному бою, якого русня завжди боїться, бо там, очі-в-очі, ворога було вибито з позиції. Він утік, залишивши свої трупи, як непотрібне сміття. Ця перемога щедро оплачена кров’ю: крім смерти Тихого, це ще і тяжке поранення Чайника, який більше 10 годин був засипаний землею після прямого влучання у бліндаж, і який вижив, попри все, і тяжке поранення Стрілка…

Москалі починають сатаніти: як і чому ми не тільки живі, ми кладемо їх у землю, відділення за відділенням? Світанок 11-го 6-та рота зустрічає вже на практично зруйнованих позиціях. Потоком починають іти “300-ті”: Макар, Джордан, Яша, Вандам, Ренко… Ми перегруповуємося – і знову не даємо їм прорвати фронт.

…Але це було давно, не знати скільки часу відтоді минуло, а тепер у нас це укриття, перетворене на КСП із позивним Море, шпиталь, бомбосховище і все, що завгодно. На вході боєць, який сидить на «радєйці» і спостерігає, аби не обійшли з тилу, за п’ять-шість сходинок нижче – завжди вільна металева койка, на яку покладуть чергового пораненого. У тому, що “300-ті” будуть і будуть, не сумнівається ніхто, бо, здається, саме повітря над підвалом просякнуте осколками. Пораненого забере наш «медевак» – у ті короткі не хвилини навіть, а секунди, коли прильоти трохи вгамуються. На вибухи ніхто вже не зважає, вони стали просто акустичним тлом, звичним і буденним.

Під час особливо потужної канонади до підвалу заскакують дві місцеві собаки з кумедними цуценятами, які повсюди бігають за нами. Якщо випадково у темряві – а там завжди темрява, ніякого світла давно немає, бо наш генератор «накрився» після обстрілу, наступиш комусь на лапку і почуєш жалібне скавуління – неодмінно отримаєш цілий хор докорів:
– Уважніше, дивіться, будь ласка.

“Чому в критичних ситуаціях чотирилапі завжди в пріоритеті?” – міркуєш собі. Але на довгі роздуми часу не маєш, бо падаєш на койку, завалену зброєю, броніками, розгрузками, закривавленим шматтям, розкритими аптечками, з яких тільки-но витягали бинти для перев’язки пораненого, і намагаєшся хоч на якусь годинну відключитися.

Лежати дуже мулько, і, піднімаючись, ти розумієш чому: під спиною – мішечок із розсипухою патронів 5,45, які наготували для бою на випадок прориву русні. Поряд на таких же завалених РПС-ками і «калашами» металевих койках у повній снарязі відпочивають ті, хто вночі вийдуть «кошмарити» орків. Компас, Йог зі своєю незмінною «ружбайкою», Вікінг, Шнур, Буддист, Жека, Скорпіон, і ще, і ще… Вийдуть до наших окопів, до наших старих позицій, і насиплять зі всього, що мають.

А потім русня знову буде отетеріло розмірковувати: звідки, із яких підземель на позиціях, де вони давно і по кілька разів усіх убили, з’являються українські бійці і ввалюють їм. Ті, що прийшли з пекла, думають собі, що їм може допомогти ще більше обстрілів, більше мін, більше бомб: вони рівняють Зайцеве будинок за будинком, навіть незважаючи на присутність корінних мирних місцевих жителів, вони спалюють і розносять на друзки нащ штаб, а потім роблять це ще раз, і ще раз, і ще раз. Гине Фін, перший командир нашого роти, гине Ствол… Але ми не відходимо і не здаємо позицій. Ніхто не відходить, а ті, хто командує, практично ще ніколи й не спить.

Не спить Альпініст, який вночі виходить чортів «кошмарити», а вдень під вогнем постійно курсує між позиціями, когось приводячи, або виводячи, і тільки інколи заходить у підвал, знесилено падає на крісло біля входу і проказує:
– Знову під мінами стрибав, як зайчик, набридло вже.

Не спить Прометей, який вночі заводить на “СПшки” нові групи і виводить старі, постійно тягає під обстрілом поранених, сидить на спостереженні з «радєйкою» на виході з нашого укриття і якого, зрештою, спільними зусиллями вкладають трохи полежати, бо вічний двигун ще не винайдено на цьому етапі розвитку людства. Боєць, який його змінює на варті, спускається вниз, аби взяти цигарки – і за три секунди прямо перед входом з шаленим гуркотом підноситься стовп вогню. Вихор осколків пролітає над головами у всіх. Підвал наповнюється димом, з якого долинає чийсь спокійний голос:
– Танчик, це він.

«Точно, танчик», – подумки погоджується боєць, який спускався за цигаркою, потім повертається на своє місце і піднімає з нижньої сходинки «радєйку», яку скинуло вибуховою хвилею.

А ще ті, хто в укритті, ходять на “СПшки”: не ходити туди не можна, бо фланг практично оголений, і можуть обійти з тилу, а тоді біда. На “СПшки”, багато з яких мають романтичні назви на кшталт Божевільні і Психи (бо тільки такі люди туди і зайдуть, нормальні обійдуть ці місця десятою дорогою) ходять зовсім усі, бо бійців вже майже немає. Закінчилися з об’єктивних причин.

Мороз, який став командиром 6-ї роти після загибелі Тихого і який прийшов на наше Море, нашу незнищенну позицію, наш підвал, наш сховок, наш палац, ранком того дня, коли біля нього почався «адскій замєс», теж заступає на СП “Психи”: спостерігає крізь зеленку за флангом, звідки можуть атакувати, копає під обстрілом якесь укриття, бо 120-ті постійно з металевим свистом проносяться над головою.

Вони летять на цей наш підвал, летять тепер уже вдень і вночі, і так само вдень та вночі на підвал заносять поранених з “СПшок”, а на зміну їм виходять інші. Бо ми не полишаємо позицій, ми не відступаємо.

Зрештою, ті, що прийшли з пекла, вирішують, що ми гарантовано мертві, бо вже скільки всього на нас скинуто, і де ж ми можемо ховатися, там по всій землі тільки шар розбитої цегли? Вони знову роблять спробу зайти до нас своєю піхотою – і знову отримують по повній, і знову, відповзають, волочачи за собою криваве шмаття. Лис приносить на наше Море два «калаша» орків, яких він завалив: на прикладі одного з них – колорадська стрічка.

Потім у короткій перерві між обстрілами, ти ідеш разом з Лисом принести трохи води, бо у бійців на Морі від спраги вже пересохло і піднебіння, і губи. Коли починаються опади 120-х мін, ти ховаєшся разом з ним у «зеленці» і під вибухи снуєш непоквапну балачку про історичний факультет Донецького університету, на якому Лис навчався до 2014-го, коли пішов на фронт, про його професорів, про весь український світ цього міста, який ця мерзота вбила, але який у пам’яті Лиса і подосі живий. І тебе раптом серед гуркоту і вибухів починає огортати хвиля невимовної радости від того, що ти зараз із цими людьми разом, разом з усіма тими, кого тут названо і кого не названо, і що, певно, таким по-справжньому щасливим ти вже давно не був.

Ми відстояли все, ми відстояли Море, ми відстояли наші позиції, ми нічого не здали оркам і все передали наступній ротації. А потім, брудні та подерті, з поганим запахом від кожного і дратівливим настроєм усіх, з нашими ранами, контузіями, головними болями, ми повернулися в тишу. Тишу імені Тихого, імені Фіна, імені Ствола… І принесли з собою те, що ми ніде й ніколи не кидаємо, носячи всюди, як зброю і б/к.

Принесли нашу СВОБОДУ – квітку живого вогню.

Читайте також:
Рятуючи побратимів, під Зайцевим загинув колишній командир батальйону “Миротворець” Андрій Бахтов “Тихий”


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".