Володимир Єрмоленко: Корінням у реальність

Володимир Єрмоленко
український філософ, публіцист, викладач Києво-Могилянської академії, експерт МГО “Інтерньюз-Україна”

(переклад власного тексту,
написаного для італомовного видання Linkiesta Magazine: Omaggio all’Ucraina
від журналу Linkiesta спільно з проєктом Big Ideas New York Times)

На виїзді з села Бобрик, біля Києва, ми бачимо розчавлену автівку. Те, що колись було скромним автомобілем, зараз перетворилося на безладну суміш металу. Розчавлений залізний жук.

На неї наїхав російський танк. Усередині був староста сусіднього села, за кілька секунд до наїзду він встиг з машини вистрибнути. А міг і не встигнути.

Автівки, розчавлені російськими танками, – часте видовище цієї війни. У Бучі, Ірпені та Гостомелі – в кожному з цих містечок є свої «цвинтарі машин» – ти можеш побачити ці розчавлені звалища металу. Часто вони прострілені кулями і снарядами. Деколи люди були всередині.

Чому росіяни-танкісти хотіли ці машини неодмінно «розчавити»? Не просто розстріляти, не просто вбити людей всередині, які намагалися втекти від війни, – а саме розчавити? Можливо, вони відчували себе настільки слабкими, що хотіли переконати самих себе в своїй силі. Можливо, вони вважали українців комахами-паразитами, які треба неодмінно втиснути в землю, кайфуючи від хрускоту їхніх тонесеньких панцирів.

Можливо, вони сприймали те, що з ними відбувається, як віртуальну гру, в якій не існує жодних розумних меж.

Можливо, вони заздрили тому фактові, що українські селяни мають автівки – деякі родини по кілька.

Ми можемо прийняти якесь із цих пояснень – або всі разом. Але всі вони свідчать про один симптом: росіяни в цій війні воюють з реальністю. Вони надто ненавидять реальність, щоби її терпіти. Автівка українського селянина – приклад реальності для них, нестерпної, неприємної, незаконної. Її треба не просто вбити. Її треба розчавити, як комаху. Силою грубого чобота. Силою апаратури, яка не вміє нічого створювати – тільки знищувати.

Обкладинка італійського видання: творча майстерня “Аґрафка”

* * *

Війна змінює твоє розуміння того, що є реальним, а що ні. Реальним є те, що ти завжди вважав неможливим. Ракетні удари по торгових центрах, коли в них сотні людей (Кременчук); обстріли вокзалу, коли на ньому десятки чекають на свій потяг (Краматорськ); вбивства у підвалах після нелюдських тортур (Буча); тримання людей в одному підвалі цілими тижнями, як у товарних вагонах (Ягідне); знищення міст і братські могили тисяч людей (Маріуполь) – ще кілька років тому це все ми вважали неможливим. Ми вважали повернення Голокосту чи Голодомору неможливим. Тепер усе це є, тепер воно безжально реальне. І заперечує всі наші попередні уявлення про можливе.

Чернігівці нам розповідають про те, як місто жило в часи найбільших обстрілів. Тоді гроші втратили будь-який сенс. Дуже швидко всі перейшли на обмін, первісний обмін, в якому валютою виявлялися найбільш несподівані речі – наприклад, сигарети. Або їжа: війна не дає тобі обирати. В певний момент ти можеш опинитися в ситуації, коли все, що ти можеш їсти – це курятина, завезена волонтерами. Або креветки, які лишилися в магазинах. Нічого немає, окрім креветок. Єдина доступна реальність – це креветки.

Війна дуже швидко ампутує реальність. Позбавляє її дуже багатьох барв. Звичні речі стають недоступними. Коли Маріуполь залишився без води, люди перетворювали на воду сніг, який ще лишався у місті на початку березня. Холод був тим, що робив їхні ночі нестерпними (опалення вже не було), але й тим, що продовжував можливість спасіння: ти міг сніг перетворювати на воду. Значно крутіше диво, ніж воду перетворювати на вино.

Реальність під час війни звужується, ти бачиш тільки маленький фраґмент, на який падає світло прожектора твоєї пораненої свідомості. Він вихоплює цей фраґмент з-поміж усіх, немов промінь світла на барокових картинах. Ти бачиш тільки те, на що вказує цей божественний промінь. Широти реальності, до якої ти звик у мирний час, більше не існує. Простір країн, морів і континентів змінюється простором чітких координат.

Реальність стає біднішою – але вона стає гострішою. Об неї можна порізатися. Вона завдає ран.

Реальність тут колеться, ріжеться, вибухає, прострілює, простромлює. Із такої реальності шлях тільки в пекло чи в небеса.

* * *

У мирний час ти живеш у множинності можливих світів. Із одного ти можеш втекти в інший. Із денного світу рутини – в нічний світ насолод. Із робочого клімату асфальтованих міст – в клімат відпочинку на березі океану. Зі світу тут-і-тепер, у світ там-і-тоді – дивлячись по вечорах серіал про Борджа чи Медичі.

Ця множинність у війні зникає. Раптом ти просто не можеш нікуди втекти. Ти не можеш сісти в літак і кудись полетіти. Ти не можеш відкрити книжку та щось (просто так) почитати. Ти не можеш ввечері подивитися кіно. У твоїй свідомості немає місця для кіно. У твоєму уявленні про географію немає місця про якісь теплі щасливі місця. Навіть коли тобі пропонують кудись поїхати, ти тільки знизуєш плечима: навіщо? Ти раптом сприймаєш свою країну як немовля, якого ти не можеш кинути за будь-яких обставин. Ти раптом відчуваєш, що якщо ти перетнеш кордон, все обвалиться. Планети зупинять свій рух.

Уява про можливі світи може народитися лише в мирний час. Ляйбніц, її творець, був можливий тільки в Європі після релігійних воєн. У Європі, яка нарешті могла зітхнути з полегшенням. Ця уява не могла народитися, наприклад, у Шекспіра. В просторі шекспірівської драми – як і в просторі драм Софокла, Расіна, Лесі Українки – немає можливих світів. Є лише ця безжальна реальність, від якої ти не втечеш. Яка тебе рано чи пізно вб’є. Яка розчавить твої надії. І ти її ненавидиш за її жорстокість. Але й любиш – бо маєш тільки її. Ти від неї не втечеш. Ти мусиш носити її ім’я.

* * *

Війна справді схожа на драматичну поему. Драма – можливо, найчесніший літературний жанр. Жанр, де немає нічого зайвого. Немає описів, немає пейзажів, немає ані світу внутрішнього, ані світу зовнішнього. Є лише дія. І кожна дія, кожна її секунда, змінює все.

У драмі можлива зміна, але вона відбувається не по горизонталі, а по вертикалі. Драма перевертає світ, ставить піраміду з основи на вістря. Низ підіймає вгору, гору кидає вниз. Перебуваючи у драмі, ти можеш бути одночасно «з вершин і низин», ти не можеш бути десь посередині.

Саме це і стається з нами. Реальність наша вузька, як стежка поміж скелями. Але в ній перевертаються небеса. Тих, хто стояв унизу, вона підіймає вгору. Тих, хто був нагорі, вона кидає вниз. Це реальність землетрусу, реальність артилерійського удару.

У Харкові, на Салтівці – районі-рані, який найбільше постраждав від бойових дій – в одному з гаражів ми бачили автівку, яку вибухова хвиля підкинула на кілька метрів угору. Автівка впала на дах гаража, і там залишилася.
Коли ви дивитеся на відео з удару по Кременчуку, ви бачите, як на людей розміром з комах раптом сиплеться залізо і бетон. Град з небес.

Ми усі живемо в цій реальності ударної хвилі. Нас підкинуло вгору, як маленьких безпомічних кошенят. І ми не знаємо, зачепимося ми за вершини чи розіб’ємося.

* * *

Війна швидко перетворює тебе на свідка. На того, що пройшов через розлам історії. Коли ти свідок – ти можеш багато чого розповісти. Але найчастіше ти просто втрачаєш дар говорити. Бо приводу для розповіді може не бути. Або ти не зможеш знайти потрібні слова. Або потрібних слів не існує в природі.

Ми намагаємося розповідати один одному наші історії. Ми їх слухаємо, ми ними обмінюємося. Обмін історіями став важливішим обміну речей. Слова тепер – важливіші, ніж гроші.

У цю мить ти розумієш, що таке історія. Історія – це те, що стається з тобою в момент, коли ти можеш перестати бути. Історія – це тонке ходіння на межі з прірвою небуття.

Це, зрештою, завжди історія про життя і смерть. Про тих, хто міг померти, але стрибнув через прірву. Або про тих, хто стрибнув у прірву. Хто загинув за нас.

У війні люди помирають не просто так. Вони завжди помирають за когось. Жодна смерть уже не є приватною справою. Вона не лише засмучує – вона зобов’язує. Вона завжди є початком, а не лише кінцем.

У війні ти розумієш: сьогодні ти не помер через те, що хтось загинув. Хтось захистив твоє життя – життям своїм. І тому кожна смерть – це зв’язок. Кожна смерть нас примножує. Кожна смерть збагачує нас на імена. Ми обростаємо ними, іменами своїх героїв.

У своїх садах ми ці даємо своїм деревам і квітам. Ми хочемо, щоб ці імена пустили коріння. Коріння в небеса.

* * *

Так, є цей парадокс. Під час війни реальність звужується – але водночас розширяється.

Твоя реальність стає маленьким фрагментом, освітленим прожектором. Але водночас ти раптом знаєш значно більше, ніж раніше. Ти знаєш значно більше імен. Назв населених пунктів. Типів військового спорядження. Правил виживання. Тобі пишуть люди з усього світу. Твоїм громадянам дякують ті, кого ти ніколи не побачиш.

Під час війни кожен стає зв’язківцем. Твоє життя втрачає сенс, якщо воно не пов’язане з життями інших. «Самовираження» перестає для тебе бути цінністю, бо ти давно перестав виражати сам себе. Сили в тобі з’являються тільки тоді, коли ти не починаєш, а продовжуєш; не завершуєш, а передаєш далі. Коли ти всередині ланцюга. І робиш те, що не ти почав, і що не тобі завершувати.

Так твій мікрокосм стає макрокосмом. Так ти втрачаєш себе, щоби себе набути.

* * *

Росіяни ведуть війну не проти України. І навіть не проти Європи. Вони ведуть війну проти реальності.
Дезінформація і брехня стали середовищем їхнього мислення, повітрям, яким вони дихають. Одна з мешканок Москви, відповідаючи на питання журналіста, чого вона очікує від найближчого майбутнього – відповіла: «радості». 500-кілограмові бомби, які скидаються російськими літками на українські міста і села; житлові будинки, які склалися, як карткові будиночки, поховавши всередині своїх мешканців; вбиті пострілами в потилицю в підвалах мирні мешканці – все це є для неї приводом для радості. Інший росіянин сказав, що він перестав спілкуватися зі своїми українськими родичами, бо вони читають «не ті телеграм-канали». Ми кричимо мовою вбитих людей і зруйнованих міст, які ми бачимо на свої очі, які приходять до нас уві сні і мучать нас по ночах. Вони нам кажуть: «ви читаєте не ті телеграм-канали».

Це абсурдно і дико, але це правда. Це теж російська «реальність», яка відчайдушно веде війну проти реальності. Проти фактів, проти правди, проти дійсності.

Що цьому можна протиставити? Повернення до життя. Торкання жорсткої поверхні реальності. Її матеріальної простоти. Її простої беззаперечності. Просто ти маєш усе бачити на свої очі. Маєш усе відчути і до всього доторкнутися. Ти маєш не дозволити собі формувати свій «світогляд» через «телеграм-канали» і веселі програми на ТБ. Ти маєш пірнати в річку простої грубої дійсності. Спускатися в неї, як в шахту.

Реальність ось тут, біля нас, під нами, над нами. Вона дуже часто жорстока, часом банальна, але беззаперечна.

Реальність війни нагадує нам, що деякі люди можуть знову стати звірами. А ми всі можемо швидко померти. І наші діти теж. Але з цього є вихід. І є ті, хто нас захищають. Хто відтягують прихід смерті як тільки можуть. Часто ціною смерті самих себе.

Українці чіпляються за реальність. Реальність землі, реальність свого села, флористичну реальність своїх садів. Ми ніколи не хотіли звідси йти. Наша метафізика завжди була матеріальна, наша філософія – заплетена в літературу, наша абстракція виросла з народного мистецтва.

«Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многости падали і здоймалися…», – писав понад сто років тому Василь Стефаник. «Земля стогнала під ударом їх серць».

«Вбиті по коліна в землю». В обіймах з землею, яка стогне «під ударом їх серць». Українці вросли у реальність. Вони пустили в неї коріння.

Можливо, саме тому їх так складно перемогти.

(друкується з дозволу автора, джерело)

Читайте також:
Володимир В’ятрович: Чому Росія програє цю війну


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".