Публічна підготовка до війни як елемент гібридної війни

Володимир В’ятрович
історик, громадський діяч, політик, народний депутат України (“Європейська солідарність”)

Клавзевіц писав: “Війна – продовження політики”. Хтось каже, що вона – це крах політики, бо починається, коли вичерпуються політичні інструменти. Але ціль часто та сама – примусити іншого робити те, що потрібно тобі.

Перехід від інструментів політики до війни раніше здійснювався несподівано. Про підготовку до воєнних дій знали, в кращому випадку (часто надто пізно), розвідники і керівники держав. Ефект несподіванки посилював атаку і примушував супротивника, який не встиг підготувати опір, погодитися на вимоги агресора.

Зараз ми спостерігаємо зовсім іншу ситуацію.

Немає несподіванки: про можливе вторгнення говорять уже другий місяць. Інформація про стягування російських військ відома не лише розвідникам і керівникам держав, завдяки медіа про неї можуть знати усі бажаючі, а в Україні від неї неможливо сховатися навіть тим, хто волів би не чути нічого.

І ця інформація діє, залякує людей, інвесторів, політиків, впливає на ухвалення рішень останніми, в тому числі потрібних агресору.

Вона може бути навіть ефективнішою, ніж раптова агресія у 2014-му.

Адже швидкі дії можуть не лише паралізувати супротивника, але й спровокувати швидкий удар у відповідь.

А готовими до швидкої реакції є якраз люди, здатні до радикальних дій. Так сталося у 2014-му, коли російська агресія викликала неочікувано рішучу відповідь українців, серед яких першими були добровольці, між ними чимало майданівців, готових вже до рішучих силових дій.

Саме поява на сході здатних стріляти по ворогу докорінно змінила ситуацію в порівняні з окупацією Криму.

Нинішнє “буде чи не буде” не дає можливості першого голосу тим, хто вже готовий захищати Україну зі зброєю. Натомість мають можливість бути почутими ті, хто схильні радше до компромісів, ніж до боротьби.

Суспільство, виснажене страхом очікування війни (очікування біди іноді може мати навіть більш руйнівні наслідки), може віддати перевагу другим.

Відтак ворог досягає свого, не вдаючись до зброї.

А у випадку активного протесту перших, їм вже доведеться боротися не з агресором, а зі співгромадянами, готовими йти на поступки.

І знову ворог у виграші.

Це не значить, що Росія точно не піде у відкритий наступ. Якщо не спрацює інструмент публічної підготовки, вона піде далі.

А отже, нам все одно треба бути готовими, бо “хочеш миру – готуйся до війни”.

Читайте також:
Байден вважає, що Путін не хоче повномасштабної війни