Вибори-2020: ті, хто йдуть зі змінами, більше не є ні донкіхотами, ні камікадзе, – Глібовицький

Євген Глібовицький
керівник компанії pro.mova, громадський діяч, експерт Несторівської групи

(FB)

Оптимізму пост.

Дивлюся на ці місцеві вибори з більшою цікавістю, ніж коли-небудь раніше. Вони закривають багаторічний ґештальт, даючи розуміння як далі, ймовірно, розвиватиметься країна.

Різниця між тим, як перетворювались країни Центральної Європи, включно зі Східною Німеччиною, і Україна полягає в тому, що їхні перетворення були рухом із поганої комуністичної визначеності у кращу визначеність або геть намацальну (як у випадку із Західною Німеччиною), або намальовану уявою, що відновлювала нерадянську траєкторію розвитку як у центральноєвропейців чи балтійців, для яких незалежність і євроінтеграція – це “повернення додому”. Україна ж рухалась і рухається з травматичної радянської визначеності у невизначеність кращого майбутнього, яке не з Росією, але невідомо, чи в ЄС і НАТО. Тобто невідомо, чи втеча від бідності і страху передбачає гарантію добробуту і безпеки.

Роками західні радники в Україні говорили про те, як би було добре, щоб молоді і пасіонарні лідери взяли на себе відповідальність і пішли в політику, несучи з собою нову візію. Молоді і пасіонарні лідери при цьому переважно розуміли, що вступ в політичну гру, де в межах створених ще Сталіним рамкових правил їм пропонують грати “по чесному” із шахраями – це шлях до тотальної поразки. Час від часу поодинокі відчайдухи ризикували і бачили, як вони одразу втрачають не тільки підтримку власних виборців, що не могли відрізнити, хто є хто в місиві добра зі злом, але й себе у власних очах. Питання про те, чи вдосконалення такої ледь підзвітної системи державного управління є благом і чи найкращі наміри не приведуть на темний бік – причина частих важких думок перед сном для багатьох з тих, хто спробував взяти відповідальність.

Принципова зміна прийшла 2014 року. Спроможність державного управління після перемоги Майдану та втечі Януковича нагадує “безпечний режим” запуску операційної системи: працюють тільки базові функції, забезпечуються тільки найважливіші процеси, всі інтерфейси спрощені. Така система проіснувала десь до початку осені 2014 року, створивши (хоч не всюди і не однаково, втім, на загал) рідкісну атмосферу відсутності переслідувань та конструктивної взаємодії між політичним, громадським, приватним та державним секторами.

Цього вікна було досить, щоб з’явилися гравці, які пішли закладати фундаменти нових інституцій: правил іншої, нової якості та організацій чи екосистем, що наглядають за цими правилами.

Після багатьох років спроб засинергували дві складові: ресурси та доступ до експертизи з боку міжнародних донорських організацій та окріплі і вже доросліші українські гравці з критичною масою досвіду і унікальним, здебільшого недоступним ззовні розумінням контекстів. Брак візії майбутнього був заміщений дуже конкретною потребою порятунку держави і змінами, похідними від логіки підвищення безпеки.

Так з’явилися перші хвилі реформ. Слабо скоординовані між собою, часом писані нашвидкоруч, часом припалі порохом старі розробки – вони потрапляли в парламент чи Кабмін, де прокрустові ложа української політики вихолощували, спотворювали, хоч часом пропускали на диво сміливі зміни. Нові правила в обороні, освіті, громадському здоров’ї, енергетиці, юстиції, антикорупції, транспорті, культурі, інформаційному секторі, місцевому самоврядуванні та інших сферах переважно були результатами різносторонніх тисків, поганих компромісів, нерівних партнерств, складних домовленостей, які в кінцевому підсумку залишали більше незадоволених, ніж задоволених.

Але всі ці зміни уможливили появу пласту інститутів іншої якості. Децентралізація зробила найнижчий рівень вартим того, щоб намагатися. Пропорційна виборча система з відкритими списками зробила вибори конкурентнішими, а перемогу – досяжною навіть без суттєвих ресурсів.

Але головне в тому, що ті, хто йдуть зі змінами, більше не є ні донкіхотами, ні камікадзе.

Вони йдуть робити свою роботу. Їм бракуватиме досвіду, заважатиме тяглість, опоненти намагатимуться блокувати, але стара система вже не має тої спроможності ставити палиці в колеса. Вона неспроможна конкурувати якістю і втратила масу для кількості.

Але критично важливе інше: локальність, приземленість місцевого самоврядування робить очевиднішими завдання, знову забираючи лідерів із туманних невизначеностей далеких візій в дуже очевидні конкретні потреби.

Наступна каденція – це час для здобуття досвіду і нарощування спроможності. Вона, значною мірою, безпрецедентна. У Польщі таким часом був час між страйками ґданських суднобудівників і вже демократичним урядом Мазовецького. За цей час такі як архітектор польських реформ Лєшек Бальцерович встигли пізнати дійсності вдома, осмислити її в оксфордах-кембриджах, створити плани і повернутися додому, готовими вступати в гру. З тою різницею, що у нас все не так як у Польщі: зміни йдуть не за цілісним планом, а через зшивання навпомацки шматків рішень. Не згори, а знизу. Не швидко, а поступально. Не за власними історичними прецедентами, а через клаптикові уявлення про своє минуле і сучасне світу довкола.

Зрештою, Україна – не Польща. Ми різні, ми – продукти різних історичних, інституційних, культурних, релігійних дискурсів. Ми розмовляємо різними мовами (і, ймовірно, мультимовність тільки прогресуватиме), що було б проблемою, якби ми не віднайшли свою, для багатьох надто складну і надто інклюзивну, але дуже свою нову українську ідентичність – те, що після всіх відмінностей об’єднує різних людей в одну політичну націю. Було б дивно, якби ми мали польський рівень гомогенності та одностайності. Було б дивно, якби ми могли робити зміни за польськими (чи будь-якими іншими) лекалами.

Ці місцеві вибори голосно промовляють: в України немає великого візійного проекту і, в цих глобальних умовах та обставинах, найближчим часом, ймовірно, не буде. Тому, замість сидіти і чекати, ті, хто можуть беруть і роблять те, що можуть, починаючи знизу і починаючи з себе. Це – початок шляху. Це те, що можливо. Це – наше віднайдення визначеності щодо завтрашнього дня у безмежній невизначеності перспектив.

Подальші зміни вже можна спрогнозувати. Копіювання успішного досвіду є найпоширенішим способом запозичення практик в Україні. Десь діяльність місцевого самоврядування стане провалом, десь – тріумфом підприємливого чи, рідше, компетентного лідерства. За якийсь час кращі практики поширюватимуться і масштабуватимуться. Спочатку горизонтально, потім – і вгору.

Найважливіше при цьому – не допустити критичної маси помилок, яка б ослабила здатність людей мати доступ до базової безпеки. Системний обвал державних інституцій із кримінальним захопленням влади, як у Киргизстані чи обезголовлена ієрархічна модель вертикалі влади, як у Білорусі – це не українські сценарії, нема сенсу себе ними лякати. Але це не означає, що десь немає поганого українського варіанту. Україні вистачає своїх викликів з олігархами, які готові розкласти державу на лопатки заради ще одного сеансу мародерства, самозакоханих національних лідерів, які люблять себе в Україні понад усе, чи сотень тисяч готових “просто робити свою роботу” чи “просто виконувати вказівки” сподіваючись, що слаба система все витримає.

Суспільство об’єднує дуже стале відчуття дискомфорту, що заряджає на зміни – і це той випадок коли травма працює на користь. А країна має багато місцевого лідерства, яке хоче цього дискомфорту здихатися – і це той випадок, коли помірна амбітність помножена на якусь освіченість дає надію на результат.

Ще вчора це лідерство переважно займалось облаштуванням свого приватного простору і час від часу включалось в загальні справи. Сьогодні воно робить важливий крок до більшої відповідальності.

Читайте також:
Глібовицький: Шлях України – не такий, як у Європи