СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
21905 +321
Летальні випадки:
658 +14
Одужали:
7995 +420
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 312532 (+10796). Оновлено: 09:04 27.05.2020

Максим Стріха – пам’яті Анатолія Матвієнка: “Він був романтиком у неромантичну добу”

 

Максим Стріха
науковець, письменник

Після майже трирічної мужньої боротьби з підступною хворобою відійшов Анатолій Матвієнко – без перебільшення легендарна постать української політики, у чию долю вкарбувалися всі яскраві перемоги, болючі поразки й фатальні невикористані можливості перших десятиліть української незалежності.

Політик до минулої осені залишався народним депутатом України (вже шостої для себе каденції) – хоч уже не перебував на авансцені. Й не лише через хворобу: нова політична доба виявилася вочевидь чужою і незатишною для переконаного романтика. Але в долі дуже багатьох людей, які на цій авансцені були, чи й досі залишаються, Анатолій Сергійович відіграв по-справжньому важливу роль.

У пізньорадянські часи його біографія могла бути зразком такої собі «dream story» про те, як хлопець із провінційної Бершаді на Вінничині, не маючи жодних впливових покровителів і жодної іншої підтримки, окрім власного природного розуму й наполегливості, з дипломом інженера-механіка став у 36 років першим обраним на альтернативній основі керівником українського комсомолу – що тоді автоматично означало й членство в ЦК КПУ, і майже автоматично – депутатський мандат у тій Верховній Раді 1-го скликання, що проголосила незалежність України.

У 1994 році цей депутатський мандат Анатолій Матвієнко втратив. І натомість створив разом із теж уже на той час екс-президентом Леонідом Кравчуком Фонд сприяння розвитку мистецтв, який багато зробив для підтримки талановитих митців у кризові дев’яності.

А через два роки він запустив амбітний політичний проєкт Народно-демократичної партії, яка, за задумом Матвієнка, мусила об’єднати все чесне, патріотичне й професійне в українському політикумі.

Об’єднавчий з’їзд, що утворив НДП взимку 1996-го, справді був місцем, де зійшлися разом Іван Плющ, Михайло Сирота, Віктор Ющенко, Олександр Ємець, Володимир Філенко, Тарас Стецьків, Костянтин Ситник, Євген Кушнарьов та десятки інших «зіркових» тоді постатей. Це була перша спроба публічної, підконтрольної загалу «партії влади».

Ця спроба тріскуче провалилася, розбившись об небажання Леоніда Кучми з кимось публічно радитися і, тим більше, перед кимось відповідати. Анатолій Матвієнко, який старанно залучав до партії справді кращих на той час управлінців, сам став заручником своєї кадрової політики. Приведені ним-таки люди в масі своїй напередодні виборів 1999-го підтримали Кучму й не підтримали свого лідера, який повинен був піти разом із меншістю прибічників у політичну невідомість.

Але Анатолій Матвієнко у свої 46 аж ніяк не годився на роль політичного «пенсіонера». Об’єднавши свою новостворену Українську народну партію «Собор» з Українською республіканською партією Левка Лук’яненка в УРП «Собор», він зумів «зліпити» одну з найсимпатичніших політсил початку «нульових». Це, мабуть, була єдина в історії України партія, в проводі якої було стільки провідних науковців, діячів культури, інтелектуалів, професіоналів, ветеранів визвольного руху.

А сам Анатолій Матвієнко став однією з чільних постатей кампанії «Україна без Кучми», Форуму національного порятунку і Помаранчевої революції.

Сьогодні, напевно, мало хто пам’ятає про це, але на феєричному (як і все в ті дні) з’їзді депутатів місцевих рад в Українському домі

саме його було обрано головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету – резервної структури, покликаної «легітимізувати» Майдан

у разі, якби Верховна Рада залишилася заблокованою і не здатною ухвалювати рішення. На щастя, ця структура з пам’ятною в історії абревіатурою ВУЦВК не знадобилася, – але те, що на її чолі виявився Матвієнко, про щось таки говорить.

Перемога Ющенка стала водночас великою поразкою і його самого, і його команди. Анатолій Матвієнко не став винятком. У президентську голову хтось вклав був нещасливу ідею відрядити його до Сімферополя керівником кримського уряду – хоч неважко було зрозуміти, як стріне тотально контрольований мафією та російськими спецслужбами Крим «націоналіста» й романтика Матвієнка. Його кримська епопея протривала п’ять місяців – і закінчилася прогнозованим крахом.

Після того він ще повернувся і в велику політику (про відхід із якої поспішив був оголосити), і в секретаріат президента Ющенка, і в Верховну Раду. І взяв активну участь уже в новій Революції Гідності.

Але для Матвієнка-політика це було вже згасання. Нова доба вочевидь суперечила його романтичним уявленням про те, що на перше місце слід ставити національний інтерес, потім – партійний, а потім – особистий.

На хвилі 2014 року він ще раз, уже вшосте, став депутатом – цього разу від Блоку Петра Порошенка. Але і в тій далеко не найгіршій (як ми сьогодні розуміємо) Раді навіть при початку, ще до хвороби, виконував скоріше роль такого собі політичного «резонера», здатного тверезо й спокійно розкласти все по поличках, звертаючись до свого справді унікального досвіду. Проте на ухвалення по справжньому важливих рішень він уже, очевидно, не впливав.

Відтак зоряним часом для Анатолія Матвієнка залишався таки початок «нульових». Він щиро вірив, що Україні потрібна потужна партія національно орієнтованих професіоналів – і небезуспішно її будував. Він щиро вірив, що потрібне просвітництво – і здійснив близько десятка подорожей Україною: пішки, на велосипедах, на яхтах, на мотоциклах вітчизняного виробництва, нарешті, на яхтах за немислимим сьогодні вже маршрутом Київ-Севастополь і під гаслом «Дніпро й Чорне море єднають Україну».

Метою таких подорожей були не тільки спортивні досягнення (хоч Анатолій Матвієнко був водночас і дієвим головою Федерації спортивного туризму), а насамперед зустрічі з простими людьми у спробах пояснити: що таке українство. І хто зна, якби українців-романтиків, готових так подорожувати в Крим чи вздовж східного кордону на Донбасі, було б на порядки більше (а головне, якби до всього цього серйозніше ставилися й усі без винятку українські владні команди), можливо, що й події весни 2014-го розгорталися б тут дещо по-інакшому.

У доробку Матвієнка-політика були не тільки поразки, але й перемоги, що мають далекосяжне значення. Нагадаю лише про дві.

Саме він став мотором ухвалення в один день спільної Декларації Сейму й Верховної Ради у справі Волинської трагедії 1943-го. На жаль, відхід лідерів польської правлячої партії «Право і справедливість» від принципів цієї Декларації зумовив пізніше перетворення для багатьох у Польщі трагедії на привід для розгортання «історичної війни» між двома сусідніми народами. Але сама Декларація досі залишається єдиною потенційно взаємоприйнятною для обох сторін моделлю ставлення до тих трагічних подій.

Нарешті, саме Анатолій Матвієнко в ролі голови парламентського Комітету з місцевого самоврядування заклав у 2002-2004 роках основу для однієї з небагатьох відносно успішних українських реформ, яка потенційно зробила місцеву владу по-справжньому ефективною. Саме завдяки тодішнім напрацюванням Матвієнка став можливим той феномен успішних територіальних громад, який лишає нам таки надію перетворитися колись на нормальне європейське суспільство.

Звісно, Анатолій Матвієнко не був простою людиною. Він був яскравим лідером, з усім добрим і поганим, що притаманне яскравим лідерам. Йому складно було співіснувати з іншими яскравими лідерами в рамках одного політичного проєкту. Саме цим, очевидно, було зумовлене його «політичне розлучення» з Юлією Тимошенко, щодо якої він відігравав помітну стримуючу й облагороджуючу роль на початку «нульових» в рамках тодішнього БЮТу.

Брак політичної гнучкості часом змушував його відразу ж переходити в глуху опозицію там, де більшого, напевно, можна було б досягнути, діючи дипломатичніше. Неодноразово бувало, що він зачаровувася людьми, від яких краще було б триматися подалі – і потім сам не знав, як зупинити їхнє переможне просування «по трупах». Або ж ставав «локомотивом» для тих, хто просто використовував його в кар’єрному поступі.

На його виправдання скажу: і ті роки, коли Анатолій Матвієнко тримався на авансцені, не були сприятливими для романтичних ідеалів і передбачали складний набір прагматичних компромісів.

Анатолій Сергійович дуже еволюціонував, пройшовши шлях від комсомольського ватажка до одного з найінтелектуальніших українських політиків (читання було його пристрастю). Та й за вдачею, напевно, він був іншим на світанку незалежності, на початку «нульових» і в останні роки. Напевно, він ставав мудрішим і зваженішим, толерантнішим до інших. Але при цьому незмінно вірив у свої ідеали.

Останній проєкт, до якого він, уже тяжко хворий, намагався мене долучити вже минулого літа, було зібрання в Городенках, на батьківщині його чарівної й мудрої дружини, професора-психолога Ольги Василівни, представників кількох поколінь українських родин, які уславилися в науці, мистецтві, підприємництві, громадському житті. Отже, він до кінця сподівався на просвітництво і вважав його критично важливим.

Анатолія Матвієнка дуже бракуватиме тим, хто пройшов разом з ним політичні баталії дев’яностих-«нульових», навіть далеко не в усьому з ним погоджуючись. Бракуватиме тим, хто здійснював з ним разом різні культурницькі проєкти. Бракуватиме тим, хто разом із ним сходив на Говерлу, ішов на яхті, їхав на велосипедах і мотоциклетах, плив на байдарках по різних закутках України, прагнучи зробити її таки українською.

Нарешті, його фатально бракуватиме й українському політикуму. Адже й за всього скептичного ставлення до «зеленої» команди не можна заперечувати, що чимало її представників потенційно здатні еволюціонувати в бік патріотизму й відповідальності. Але для цього повинні бути зразки для наслідування. А з цим із кожною втратою в нас робиться усе сутужніше й сутужніше.

Читайте також:
Колишнй нардеп Анатолій Матвієнко помер від раку

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: