“Лапотний феодалізм”: чому зневага до продуктивного класу загрожує Україні катастрофою

Олександр Сосницький
приватний підприємець, ветеран АТО, сержант (проходив службу в 12-му окремому мотопіхотному батальйоні як командир відділення)

(FB)

Коли ми безперестанку говоримо про національну катастрофу, яка сталася рік тому на виборах, де українці замість воїна, дипломата й ефективного менеджера обрали блазня, уклоніста й малороса, ми просто продовжуємо плодити нові кліше. Які не те що не убезпечують нас від подальших катастроф, а й ведуть до справжніх, які, як зелену пошесть, нам пережити не вдасться.

Ми постійно дивимося на гнилі плоди нашого світоуявлення, що росте з совка, російського рабства, та й дуже близьке людській природі, на яку спирається неймовірно живучий та неймовірно вбивчий соціалізм. І ніколи не дивимося в корінь.

Сьогодні читаю, як дуже не дурний голова Національного банку [Яків Смолій] з полегшенням розказує, що ми, врешті, отримаємо кошти міжнародних донорів, графік, від кого – скільки. І кількаразове повторення того, що всі, без винятку, кошти підуть на фінансування дефіциту бюджету.

Оце і є основа національної катастрофи. Яка реконструюється, із завидною впертістю, не нібито-“президентами”, що масово голосують за нелоха, а притомними людьми з числа тих 25 відсотків, яких насправді нема.

Катастрофа полягає в тому, що ми не розуміємо природи і місця продуктивних верств, ми їх боїмося і лишаємо маргіналами вже майже три десятки років незалежності.

Що значить просто позичити великі гроші й просто профінансувати дефіцит бюджету? Ну, давайте – блоками:

1) Бюджет формувався податками продуктивного класу. З ним щось сталося, виникла дірка в бюджеті. Ми беремо в борг ліки.

Ліки ми беремо не для того, щоб лікувати хворих донорів, а для того, щоб закупити кров у банк крові. “На всі”. Саме цим пишається голова НБУ.

Донорів ми залишаємо здихати. Саме так виглядає ситуація, коли позичають на соціальні видатки, а не на відродження бізнесу.

Це – світоуявлення ідіотів, “врємєнщиків”. Яким або цілком байдуже (як “донецьким” – Україна, вони крали безумно, залишаючи після себе пустелю), або вони досить тупі й сподіваються, що з “соціалки”, яка виживе, з’являться нові підприємці-донори.

2) Кожному організму для енергійного, щасливого й продуктивного життя вкрай важливе відчуття справедливості. Хоч якоїсь.

І коли зупиняють виробничу активність бізнесу рішенням уряду, коли садять по домівках бюджетників, то

виплати не припиняються бюджетникам, але жодних виплат не здійснюється зупиненому бізнесу.

Лише якісь відтермінування частинки податків і мораторій на перевірки та штрафи.

Ви мене вибачте, але це – вульгарний лапотний феодалізм: типу, “скажитє спасіба, што ми вам і так работать разрєшалі”.

Ось саме це – національна катастрофа. Коли в країні немає відчуття співгромадянства. Коли держава, на лапотний манір, не є нашим спільним механізмом, який ми як джерело влади формуємо для комфортного співіснування, а є сама джерелом влади й експлуатує продуктивний клас. Як за совка, наприклад. Або – за вульгарного авторитаризму.

Держава сьогодні просто є формою змови влади (обмеженого кола олігархів та старої номенклатури) зі злодійкуватим люмпеном (що розтягав постсовкову економіку) та “ідейними бюджетниками” (верствами, які вперто не хочуть знати про те, як же формується спільний бюджет, але постійно вимагають виплат з нього).

Так, це – 75 відсотків. Але й решта 25, як ми бачимо зі ставлення до намірів проїсти кошти й почепити борги на продуктивний клас, не відстає…

3) Ми живемо в інформаційному світі. Ми бачимо і вміємо рахувати. Ми розуміємо, що

вітчизняний підприємець, якого примусили проїсти обігові кошти, не зможе конкурувати з західним, якому дали трильйони доларів та євро як підтримку на подолання наслідків.

Нас знову чекає втеча мільйонів за кордон у пошуках корму. Надія олігархів замкнути тут рабів закінчиться бунтом.

А продуктивний клас так і залишиться без коштів, без можливостей конкурувати (в тому числі й на ринку праці). Але вже й під гнітом монополій олігархів, які, раптом, почали відроджуватися на тлі зміни влади, що прийшла з гаслами деолігархізації.

Оце і є справжня національна катастрофа.

Неправильно було б пророкувати якісь катастрофи без рецептів запобігання, без якихось орієнтирів на те, як можна подолати цю ситуацію національного паралічу, що вже тридцять років протікає, практично, без змін. Тут не було винятком ані урядування Яценюка, ні Гройсмана, давайте чесно говорити.

Але універсальних рецептів немає.

Як немає альтернативи новій якості політики, де треба просто йти самому, декларувати власні погляди й принципи, структуруватися і братися до урядування.

Так само, немає альтернативи об’єднанням продуктивних сил суспільства, незалежно від того, що вони продукують, в якому секторі і в якій формі.

Головне, щоб ці люди відстоювали інтерес одне одного як фундаменту нації, мали чітке розуміння власної причетності до держави, яку утримують, і витребували належне право впливати на рішення.

Бо, ситуація, коли рішення ухвалюють рейдери держави, псевдошляхта з комсомолу і “споживачі”, які не платять, абсурдна й потребує зламу.

Читайте також:
Ігор Мірошниченко: Чи врятує країну і Зеленського його власний популізм?