Ніхто не здатен захистити свою територію, приймаючи умови загарбника, – Жадан

Український письменник та поет Сергій Жадан міркує, як можна виграти чи закінчити війну з Російською Федерацією.

“Новинарня” ділиться думками українського інтелектуала, які він висловив у авторській колонці “Прощавай, зброє” для видання DW.

***

Ось і цього року війна не закінчиться. Проста річ, усвідомлювати й проговорювати яку неймовірно важко. Скептики були до цього готові. Той, хто мав сподівання на нові обставини, нового президента, на ту легкість, із якою він обіцяв усе це завершити, припускаю, втратив частину свого оптимізму. Оскільки жодних передумов для того, аби війна ближчим часом завершилася, наразі просто немає.

Хроніка отвережування виявилась доволі короткою. Спочатку багато кому здавалось, що достатньо просто змінити головнокомандувача. Адже цей, новий, обіцяв просто “домовитись посередині”. Потім виявилось, що домовлятись із ним ніхто особливо не поспішає. Тому всі з нетерпінням почали чекати на зустріч із тим, із ким можна домовитись.

На цю зустріч ставилось усе, багато хто справді почав вірити, що головне їм між собою зустрітись. Після цього війна напевне завершиться. Чи вірив у це сам новий президент – питання риторичне, але всіх навколо він переконував саме в цьому: нам головне зустрітись, головне поговорити, головне побачити один одного.

Ну, ось вони поговорили, ми послухали. Війна триває. Обстріли не припиняються. Ніхто ні про що домовлятись не хоче. Ні для кого не існує жодного “посередині”. Та й немає в цій війні жодного “посередині”.

Є агресор і є об’єкт агресії. Чекати від агресора, який уже порушив усі можливі угоди та норми, що він раптово погодиться відмотати все назад – щонайменше наївно. На що тоді розраховував новий український президент – важко зрозуміти.

Звідки ця наївна віра в те, що з окупантом можна домовитись? Можливо, від тотального нерозуміння ситуації. А, можливо, від того, що жодної віри і не було. Було просте бажання сподобатися своєму виборцеві, сказати йому те, що він хоче почути, пообіцяти те, що йому, виборцеві, нині найбільш необхідно – завершення війни, що триває вже котрий рік.

А ось скептики відразу після завершення цьогорічних президентських перегонів і зміни влади говорили, що проблеми нового президента почнуться, щойно він від абстрактних обіцянок спробує перейти бодай до чогось конкретного. Десь так воно все й відбувається. Не візьмусь гадати, що думають нині про президента його вчорашні виборці, розчаровані вони в ньому чи далі сподіваються на диво, але ж не могли вони не помітити зміни в риториці свого обранця?

Ну, ось, скажімо, його вереснева промова в ООН, де вже немає жодного “домовитись посередині”, натомість є Росія як агресор і заклик до світу підтримати Україну в захисті своїх територій. Навіть попри те, що промову цю президент завершив дивним пасажем із Гемінгвеївського роману “Прощавай, зброє”: “Війну неможливо виграти перемогами. Той, хто виграє війну, ніколи не перестає воювати…”.

Твердження, красиве для художнього тексту, проте не зовсім зрозуміле для країни, яка шостий рік відстоює своє право на незалежність. Разом із тим – сентенція, абсолютно невипадкова для нової влади, з її бажанням цю війну все таки виграти, проте необов’язково за допомогою перемог.

Логічне в цьому випадку питання – а чим ще можна виграти війну, провисає в повітрі, як і більшість передвиборних обіцянок президента. Схоже, всі його спроби вигадати новий український велосипед (як би це комічно в його випадку не звучало) розбиваються об жорстку цегляну кладку реальності.

Ніхто не виграє війни без перемог. Ніхто не здатен захистити свою територію, приймаючи умови загарбника. Відводячи війська, ти не наближаєшся до перемоги.

Зрозуміло, що війну завершити важко. Особливо, коли не ти її починав. Зрозуміло, що в цьому випадку безпорадність нової влади, яка просто повторює риторику влади попередньої, не викликає жодної зловтіхи. Зрозуміло, що після президентських виборів ця війна не стала персональною війною нового президента – вона й далі лишається війною України проти окупанта (навіть якщо частина громадян нашої країни вперто її не помічають).

Питання тут лише в тому, чи зрозуміло це самому президенту? Чи розуміє він, що на його умовах ніхто з ним домовлятися не збирається? Чи розуміє він, що війну не завершиш, просто “припинивши стріляти”?

Чи розуміє, що це саме він, а не його попередники, несе тепер моральну відповідальність за кожного загиблого українця?

І що покластися в цій ситуації він – президент країни, що воює, – може саме на тих, кого він нині так недвозначно ігнорує: на військових і добровольців, на волонтерів та активістів, які шостий рік тримають лінію фронту, які напевне знають – ти можеш не помічати війни, але немає жодної гарантії, що вона згодом не помітить тебе.

Гемінгвей, між іншим, теж писав про щось подібне – не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить і по тобі.

Програну війну неможливо відіграти назад, провина за поразку буде лежати на всіх, хто відмовився від боротьби.

Просто Гемінгвея треба читати уважніше.

Читайте також:
“Ми відшукуємо цю країну, яка вислизає нам із рук”: промова Жадана на “Форумі видавців”