5 книжок ароматного літа: маніяк і панночка, ветеран проти Мутіна, українки в Парижі, Чех не в Черкасах, треш в Індії

Знову літо, знову книжкові огляди з поетичними назвами, де фігурують переважно різні аромати — моря, бризу, черешень, полуниці і так далі. Насправді кожен, хто користується громадським транспортом чи буває в багатолюдних місцях, чудово знає: аромати літа — вони інші… А море і бриз світять далеко не всім.

Майже так само і з сучасною українською літературою: скільки не вигадуй красивих назв, сувора правда життя потужно втрутиться й заб’є подих… Саме тому правдолюбна критикеса Тетяна Трофименко пропонує вам суворий, але чесний огляд книжок, які ви маєте прочитати влітку. Якщо пощастить, то у відпустці. Або в метро. Або в робочу перерву. Або в черзі на касу. Тримайтеся.

Сашко Завара. Гелтер Скелтер. — Харків : Фабула, 2019

♦ Заведено вважати, що літо — це час відпочинку, коли хочеться читати жанрову літературу. Сонце, пляж, горор, маніяки… Словом, вам до Сашка Завари.

Перший роман цього автора під назвою «Песиголовець» був відзначений критикою і читачами — про це йдеться в усіх супровідних текстах до роману нового. Улюблена критикеса додає: та ввійшов до короткого списку антипремії за найгірший опис сексу «Золотий хрін»!

Пригадуєте ту кумедну приголомшливу історію про чужинця, який намагався зґвалтувати дівчинку, але «замість шкіряної палиці між ніг поганця звивалася змія. Велика гадюка, яка відразу ж підняла блискучу чорну голівку і пильно подивилася у повні сліз Оленчині очі»? Так от, у романі «Гелтер Скелтер» нічого такого немає! Що ж, погано для «Хріна», добре для автора…

За жанром новий роман Завари — трилер з елементами горору чи то горор з елементами трилеру, плюс трішечки детективу, що в перекладі з сучукрлітівської означає «геть не страшно і цілком передбачувано». Із такими текстами слід бути пильними: одне необережне слово — і ти вже вибовкав, хто вбивця, автор образився, і понеслося…

Тому досвідчені літературознавці в таких випадках просто починають тлумачити назву. Виходить довгенько й солідно: Helter Skelter — це і пісня The Beatles, і книжка американського юриста Вінсента Бугліозі про злочинця Чарльза Менсона, і екранізації цієї книжки… Ну так, я це нагуглила, і ви так само можете, тому не бачу сенсу витрачати час: ні цікавішим, ні змістовнішим від цих знань текст Завари не стає.

У принципі, здогадатися, хто там маніяк, можна вже на першій сторінці за прізвищем персонажа, однак тсссс, я не спойлерю! Убивства в студентському гуртожитку відбуваються на тлі складних взаємин персонажів: любовні геометричні фігури, підліткові комплекси та страхи. Містичного флеру автор намагається додати легендою про панночку, яка з’являється в дзеркалах і виконує бажання (або ні). Ноги панночки ростуть, звісно, з гоголівського «Вія», однак, як і у випадку з назвою, це тільки красива інтертекстуальна паралель, що слугує декором на нічому.

Разом із тим, уже за відсутність пеніса у вигляді змії авторові можна багато що вибачити! Роман «Гелтер Скелтер» цілком міг би протягнути на детективному й соціальному компонентах, якби не всуціль заштампована мова, від якої буквально зводить щелепи. «Сонце все ще продовжувало пестити теплими променями», «невгамовна любов до веселощів», «кружляли погані чутки», «страхітливий вогонь люті», «примхи земного буття» — за будь-якою сторінкою можна проводити інтенсиви для молодих письменників «Як не треба писати художні тексти». І це ще я не підрахувала, скільки разів персонажі розтягують рота в усмішці!

Але є й хороша новина: цю книжку без жалю можна лишити в кімнаті готелю, повертаючись із відпочинку.

Читати неодмінно, якщо любите спостерігати за творчою еволюцією авторів сучукрліту та колізіями популярних жанрів; співпереживаєте історіям про тяжке дитинство та юність; сповнюєтеся сантиментами при слові «общага»; нічого не знаєте про психічні розлади Миколи Васильовича Гоголя, а дуже б хотіли дізнатися.

Владислав Івченко. Ноги. — К. : Темпора, 2019

♦ Друга хороша книжка для тривалого відпочинку — новий роман Владислава Івченка під назвою «Ноги». Розповідь про ветерана АТО, який став інвалідом і складно адаптується до нового трибу життя в суспільстві, поєднується з широкомасштабними візіями автора щодо перебігу російсько-української війни в цілому. Протистояння триває не тільки в реалі: створено комп’ютерну гру, у якій кожен може реалізуватись як герой. Скажімо, нема в тебе ніг у реалі — а у грі є! Або не дають тобі баби в реалі — а у грі дають! У реалі ти мухи не зачепиш — а у грі мочиш цілі дивізії!

Ясна річ, на таку гру підсідають мільйони. Реальний і віртуальний плани зображення змішуються. Прикутий до візка Михайло Кононенко (у грі мужній ватажок із позивним Конан) здійснює найзаповітнішу мрію кожного українця: «По Конану стріляли з автоматів, гвинтівок, пістолетів, підствольних гранатометів, але всі ці хвилі свинцю не зупиняли його і на мить. …Ось Конан нахилився, навис над президентом, який став ще меншим, перетворився на карлика. Конан схопив президента за плече і легко підняв його, наче той був порожній усередині. Мутін заверещав — істерично, тонким, ламким голосом. Він матлявся в руці Конана, наче жалюгідне звіреня, спіймане на шкоді. Характерний звук — і стало видно пляму, що розпливалася на штанях президента. — Всралося, х*йло?»

У принципі, якби я ще не читала цієї книжки, після такого переказу мені б захотілося її прочитати. Але я її читала, тому повторю: роман «Ноги» — текст для дуже, дуже довгого літнього відпочинку…

Владислав Івченко завжди писав розлого (багато читачів якраз і люблять його за це!), але в «Ногах», здається, таки передав куті меду. Книжка має понад тисячу сторінок; віртуальних ігор у ній, насправді, не одна, а цілих три, і перебіг кожної описується нестерпно детально… У нарацію регулярно вклинюються «Ігрові новини», численні інтерв’ю з учасниками-засновниками, роздуми про причини й наслідки подій, бандитські та політичні розбірки та намагання зрозуміти, хто такий отаман Яструб у звичайному житті. Це все, звісно, дуже цікаво, але швидко набридає: у віртуальні ігри таки краще грати, ніж читати їх.

Але є й хороша новина: якщо у вашому готелі вимкнуть світло або у вас украдуть ноут, ви зможете користуватися «Ногами» як стрілялкою, бродилкою чи порносайтом (ну ви ж не подумали, що в новому романі Івченка не буде сексу?!).

Читати неодмінно, якщо любите товсті книжки; батальні сцени; геополітичну футурологію; безкомпромісну критику прогнилої соціальної вертикалі; сюжети про мутки президента Сполошенка чи олігарха Поломойського; хочете дізнатися, чи залишаться разом ветеран і повія, які закохуються на початку роману.

Ірена Карпа. Добрі новини з Аральського моря. — К. : Книголав, 2019

♦ Ще одна чималенька книжка здатна «зробити» ваше літо — новий роман Ірени Карпи сигналізує, що авторку нарешті можна забирати з переліку «молодіжних» чи то «юнацьких» письменників. «Добрі новини з Аральського моря» — це змістово й сюжетно наповнена проза дорослої жінки, яка відповідає на запити різної аудиторії. Випереджаючи запитання скажу, що й чоловічої зокрема, адже ще до виходу роману друком можна було чути, мовляв, знову нам намагатимуться впарити цікаві лише фанаткам Карпи автобіографічні історії Карпи про себе, любиму Карпу… Що сказати? Спробуйте абстрагуватися!

У романі є чотири головні героїні — українки, які опиняються за кордоном і там намагаються збудувати нове життя. Звучить нуднувато, але на ділі «Добрі новини…» нічим не нагадують стандартні «заробітчанські саги» з нафталіновим пафосом тяжкої жіночої долі. Найбільш схожою на дотеперішніх героїнь Ірени Карпи здається Богдана. Молода й офіґєнно приваблива, вона «відкриває» роман сексом із бородатим каталонцем років 36, принагідно свиснувши в нього з кишені джинсів 300 євро: «Як на такого самозакоханого бицюгана, ти доволі непогано трахався. Хоча, як правило, що більше еґо, то менший х*й. І все, що з ним пов’язане».

Інші героїні — такі інші: інтелектуальна й вишукана Рита, що роками не може розірвати принизливі стосунки з багатим психом алкоголіком Іваном; рок-музикантка з Тернополя Хлоя, яку дуже сильно вкурвив вітчизняний шоу-бізнес, аж так, що бажання перестріляти всіх перестає бути художнім перебільшенням; Маша — учасниця організації «Фемен», котра гине під час теракту, організованого її подругою. Утім, хто саме його організував, ми дізнаємося вже наприкінці роману. Авторка починає з кульмінацій та майстерно зводить долі героїнь, які перетинаються з тим чи іншим ступенем близькості. Вона шар за шаром розгортає їхні біографії: пострадянські травми, комплекси, неврози, кохання, залежність, утеча; багатство, бідність, голод, крадіжка; ревнощі, секс, насильство, звільнення…

Здається, набір для сучукрліту стандартний, однак Карпа розмикає проблемне коло далеко поза межі внутрішньоукраїнського. Головне ж — у тому, як усе це зроблено і який меседж транслює. Якби існували адекватні українські блогери, що пишуть про психологію стосунків, вони мали би писати саме так: із усвідомленням проблеми, але з гумором; без нав’язування патріархальних табу і з кількома варіантами відповіді. Таких блогерів, здається, у нас немає, література ж традиційно пропонує в якості психологічної прози тексти авторок школи Люко Дашвар, які не тільки не виконують терапевтичної функції, але здатні загробити нестабільну психіку. Тож хороша новина в цьому випадку — це, власне, «Добрі новини з Аральського моря».

Читати неодмінно, якщо любите цікаву іронічну прозу про сучасних людей у сучасному світі; не втрачаєте надії на появу українського «Сексу у великому місті»; переконані, що свобода — це найважливіше; не біситесь від згадок про тренчі Andersen і Burberry, описів їжі, краєвидів Парижу і факту, що в Карпи чоловік француз.

Артем Чех. Район Д. — Меридіан Черновіц, 2019

♦ Утім, «Добрі новини з Аральського моря» — скоріше виняток, ніж правило для сучукрліту. Попри серйозність проблематики, цей текст випромінює оптимізм і дає надію на позитивні зміни, тоді як більшість сучасних українських авторів зазвичай ставлять крапку там, де мало би початися «жили довго і щасливо», тому воно майже ніколи й не починається. Збірка сумних історій із життя старшого покоління та власного радянського дитинства — ось справжній сучасний український літературний тренд, що в сезоні-2019 уже встиг занурити в депресію: «Ключові клапани» Павла Коробчука, «Мій дід танцював краще за всіх» Каті Бабкіної, «Червоні хащі» Фоззі.

Кажуть, ніби ці тексти дуже важливі для проговорення поколіннєвих травм і виконують автотерапевтичну функцію для самих авторів. От і Артем Чех після фронтових записок «Точки нуль» повертається до улюбленої теми: понуре життя пізньосовкових Черкас у депресивному районі Д. із екскурсами в тяжкі долі сусідів по будинку. Нудьга, безпросвітність, алкоголізм, насильство, бідність, зламані характери і хребти, наркотики, кримінал…

Автор старанно виписує історії цих пересічних родин — чужих нам людей, які через відсутність наскрізного сюжету й калейдоскопічність зображення не встигають стати ближчими. По суті, такий звіт могли би дати й бабусі на лавочці біля під’їзду: а в тій квартирі вмер, а в цій — нагуляла… Для загального враження наведу бодай історію батька Нонни (вона ж Ніна): «Якось увечері він побачив п’янючого пасинка, що лежав посеред двору. Знесилений, замащений власним калом, із залишками сухої піни на губах. Вітчим наступив йому на шию й перебив хребці. Ніхто навіть не здивувався його смерті. Але відтоді Нінин батько сам запиячив. Бухав довго, однак далі вів господарство: ремонтував хлів, утеплював свинарник, розширив стайню, в якій тримав свого коня. Зрештою, той кінь і задушив його ланцюгом. П’яний батько привів коня з пасовиська, зачепився у дворі, впав, кінь злякався, рвонув, ланцюг обвився навколо шиї». Відчуваєте, як поколіннєва травма відпускає? От і я щось ні…

Щоправда, у цілому ці печальні новели написані значно краще, ніж рання проза Артема Чеха — претензійна й стилістично незграбна. Окремі метафори можна визнати навіть удалими. Приміром, оця чітко формулює механізм створення й рецепції книжки: «Вся ця ностальгійна лабуда накотилася на мене, як істерика на сентиментального алкоголіка»… Мораль проста: Чехові вдалося вирватися з депресивних Черкас, а більшості його персонажів — ні, отож він і увічнює їх, у такий спосіб висловлюючи вдячність за спільне пережите.

Хороша новина полягає в тому, що на тлі цілковитої дупи мешканців «Району Д.» вам здасться суперовим будь-який ваш літній відпочинок або навіть його відсутність.

Читати неодмінно, якщо любите життєві історії з поганими фіналами, побутові драми та спогади про радянське минуле; хочете дізнатися, де Чех уперше поцілувався, «використовуючи язик»; у якому кафе напивалися черкаські підлітки та в якому дворі «безсоромно обсцикували» припарковані автомобілі; звідки в Нонни взялися Діма і Мітя; від чого помер Солоденко та куди влаштувалася на тимчасову роботу Алла, у якої в Кривому Розі залишився син, що тепер живе десь під Жовтими Водами у її тітки по матері.

Марися Нікітюк. Можливо, завтра. — К. : Видавництво Анетти Антоненко, 2019

♦ Попри всю важливість інформації про сусідів Чеха з Черкас осмислення посттоталітарної спадщини, ви могли вже й утомитися від реальних життєвих історій. Трішки магічного (і брутального, застерігає анотація!) додасть новий роман Марисі Нікітюк, чия книжка «Безодня» кілька років тому засвідчила, що на треші й психічних розладах авторка знається будь здоров. «Можливо, завтра» — текст відчутно лайтовіший, але зі своїми мухами, чи то пак спільними персонажами, які об’єднують три частини книжки. Ірландець Дара та українка Віка опиняються в Індії, а Вікин колишній (?) хлопець Андрій залишається в Києві, але в усіх справи йдуть так собі…

Приміром, Дара декілька тижнів блює кров’ю, тікає з інфекційної лікарні Делі, несподівано вбиває двох людей і везе труп одного з них до Варанасі, щоб спалити на ритуальних сходах Манікарніка. Дорогою ірландець знайомиться з жінкою, і в них стається анальний секс, а в читача — ментальний ступор, адже доки ми намагаємося зрозуміти, до чого це було, авторка вже розпочинає історію Віки, а Віка теж розпочинає блювати! У принципі, у неї є для цього всі підстави — і це не тільки екзотична їжа на Ґоа: вона згадує Андрія, який заявив, що розриває їхні стосунки без очевидних причин… І далі блює.

Коли Віка закінчує блювати, у неї стається неанальний секс із чорним принцом-пантерою, і доки ми намагатимемося зрозуміти, до чого це було, авторка вже розпочне історію Андрія, який сидить у лютневому Києві зі своїми ідеально божевільними друзями, бухає, блює, сумує за Вікою (!), пише їй у меседжер, намагаючись повернути (!!!), знаходить на вулиці чоловіка без ноги (здається, «щось із ногою» таки стало найпопулярнішим художнім прийомом сучукрліту) і опікується ним, доки той не тікає…

І доки ми намагаємося зрозуміти, до чого це було, авторка вже знову переносить нас в Індію, де «сміття на всі смаки приставало до берега, щільно покриваючи все плесо неймовірного вирвиоко блакитного океану», жінки в тугих бікіні гидливо перебирають руками в воді «поюзані кондоми, шприци й пакетики з-під чипсів», а зі сміття починає підніматися дівчина, «анорексична, з видимим різьбленням ребер попід оголеними грудьми, голомоза… З одного її ока витікало щось чорне, а по шкірі йшли виразки та плями»…

Хороша новина, як ви розумієте, полягає в тому, що ми зараз далеко від цієї дівчини! Ідіть працюйте, коротше.

Читати неодмінно, якщо любите абсурдистські трешові тексти, де нічого незрозуміло, але все заворожує огидністю; захоплюєтеся Індією, купанням у сарафані та сексом із малознайомими людьми; на останні гроші тікали на Ґоа із зимового Києва; у вас є досконало ідіотичні друзі, з якими можна бухати, оплакуючи драматичні розриви стосунків, погану погоду, роботу транспорту й комунальних служб і смерть обожнюваної психотерапевтки…

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
5 книжок #підарсенал: дивний переселенець, блискучий аналітик, ліричний маніяк, червоний фартух і російська мафія