Про свободу й відповідальність митця, або Чому в Ізраїлі не виконують Вагнера

автор: Максим Стріха
науковець, письменник

Вже кілька тижнів велика кількість наших творчих і навколотворчих осіб та середовищ втягнута в черговий скандал. Студент Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Спартак Хачанов, який раніше не відзначався високою академічною успішністю, зате «уславився» епатажними інсталяціями («вишиванка на салі», оздоблена свинячими хвостами; фалоси, прироблені до мінаретів і церков), виставив нову інсталяцію – цього разу з фігурками вояків «фалічної форми».

Якщо вірити опонентам С.Х., то, згідно з його попередніми поясненнями, інсталяція була навіяна подіями на Донбасі, де обидві сторони начебто «міряються фалосами». Пізніше сам С.Х. у фейсбуку назвав інсталяцію «антивоєнною» і «антипутінською».

Сьогодні у мене вже немає можливості достеменно встановити, що саме говорив С.Х. викладачу академії, відомому українському художникові Володимиру Харченку, який добровольцем пішов захищати Україну (як і його донька, яка вивозила поранених і вбитих хлопців з-під Авдіївки). Згадую про це, щоб стало зрозуміло: реакцію людини з таким життєвим досвідом на «антивоєнний» проект «митця», який у цей час перебував у безпечному Києві, передбачити було нескладно.

Відтак тривіальна справа про відрахування студента-недоука за академічну неуспішність перетворилася на політичну. Різні «ліберальні» й «лівацькі» структури заявили про беззастережну підтримку права С.Х. на творче самовираження (дарма, що він не засвоїв навіть азів тієї фахової підготовки, яку повинен згідно з навчальними планами давати такий поважний навчальний заклад, як НАОМА). Натомість протестувати проти інсталяції С.Х. під стіни академії прийшли хлопці з «С14».

Врешті-решт, сам С.Х. щасливо покинув Україну з виграшним квитком «гнаного митця» – і нині штампує свої фалоси в Фінляндії. Натомість наші «ліберали» й «ліваки» розгорнули кампанію цькування проти Харченка, який начебто поставився до «фалічної» інсталяції С.Х. у «неприпустимо брутальній формі».

Історія залишила в багатьох (зокрема і в мене) гіркий і вкрай неприємний осад. Ми з відомим поетом та видавцем Іваном Малковичем змушені були залишити лави Українського ПЕН-центру, оскільки категорично не погодилися з оприлюдненою заявою організації, що підтримувала студента-провокатора і засуджувала заслуженого художника, який понад рік провів на передовій.

Водночас ця історія оголила гостроту питання про відповідальність митця в країні, що захищається від агресії.

Тому ризикну висловити декілька власних думок з цього приводу. Головна методологічна хиба захисників С.Х. полягає, на моє переконання, в тому, що вони вірять: будь-хто, хто (підставно чи безпідставно) назве себе митцем, вільний самовиражатися як і де йому заманеться, анітрохи не зважаючи на те, чи зачіпає це почуття інших. І ці інші не мають жодного права перешкодити йому в такому «самовираженні». Я принципово не згоден з такою позицією.

Річ у тому, що Україна належить сьогодні до «суспільств із травмою». Майже мільйон чоловіків та жінок так чи інакше пройшли через бойові дії. Понад півтора мільйона втекли з рідних домівок. Не зважати на це – щонайменше глупство і безвідповідальність.

Кожне «суспільство з травмою» має свої рецепти встановлення балансу мистецької свободи – і відповідальності митця, аби цю травму не поглиблювати.

Нагадаю найвідоміший приклад: музика Ріхарда Вагнера досі перебуває під негласною, але дуже ефективною забороною в Ізраїлі. Його опери там ніколи не ставилися. Епізодичні спроби виконання окремих симфонічних уривків місцевими оркестрами та трансляції їх місцевими радіостанціями завжди наражалися на різку суспільну обструкцію (останній гучний випадок стався наприкінці минулого року). Про виконання Вагнера іноземцями-гастролерами взагалі не йдеться – це було б одностайно сприйнято як наруга над пам’яттю жертв Голокосту. Євреї, схоже, вже вибачили німцям, – але досі не вибачили антисемітові Вагнеру, улюбленому композиторові біснуватого Адольфа Алоїзовича…

Якби якийсь провокатор чи безумець спробував би потішити публіку в ізраїльському навчальному закладі варіаціями на тему «Польоту валькірій», небайдужі громадяни швидко привели б його до тями. Можливо, що й у «брутальній формі». І ізраїльський ПЕН ніколи б не виступив із заявою на захист такого безумця чи провокатора.

Я не закликаю забороняти в Україні Чайковського – хоч, зізнаюся, довго не міг поставити на програвач платівки з улюбленим Першим фортеп’янним концертом після подій під Іловайськом. Але відверто й брутально провокативна творчість осіб, подібних до С.Х., має всі підстави потрапити під чіткий моральний осуд з боку тих, кого наше суспільство ще вважає своїми авторитетами.

«Суспільство з травмою» має таке право – зупиняти провокаторів. Нехтування цього права, цькування справжнього митця-ветерана, який наважився поставитися до провокації С.Х. так, як його колеги в Ізраїлі напевно поставилися б до спроби виконати Вагнера, може тільки створити живильний ґрунт для різних «нациків». І ці «нацики» набиратимуть очки на тлі того, як «високочолі інтелектуали» захищатимуть С.Х. і подібних до нього.

Глупством і безвідповідальністю є ігнорувати й іншу очевидну обставину, яка, однак, так легко забувається по затишних київських (американських, швейцарських – далі за списком) офісах чи домівках. Адже на сході України гримить війна і майже щодня гинуть наші хлопці й дівчата. Хтось кладе життя там, аби ми тут могли провадити інтелектуальні дискусії.

Для мене особисто найбільшим потрясінням у цій вкрай тяжкій і неприємній історії були слова дочки спаплюженого нашим ПЕН-центром художника Харченка, дівчини – військового медика, яка багато разів зазирала в обличчя смерті, а зараз із розпачем сказала тільки одне:

«Ми програємо війну в тилу».

Тому дуже важливо для всіх нас почати серйозне експертне обговорення проблеми балансу права й відповідальності митця в «суспільстві з травмою». І рецепти Ізраїлю тут видаються мені значно придатнішими для нинішньої української ситуації від того, що нав’язують нам сьогодні більшість американських та європейських грантодавців. Пам’ятаймо: якщо російські танки (збав Боже!) з’являться на вулицях Києва, ці грантодавці тільки скажуть: «Прикро, не склалося». І тоді наші дискусії на теми «свободи творчості» й «політичної коректності» вже не матимуть жодної ваги.

Читайте також:
Скандал у Дніпрі: учасника АТО в театрі вдарили молотком,
актрису звільнили через зловтіху