Немілітарна протидія агресії Кремля: успіхи та резерви

Від успішності гуманітарної політики держави буквально залежить наша спроможність протистояти безпековим викликам

автор: Геннадій Карпюк
військовий аналітик

Від того, як люди себе ідентифікують у громадянському суспільстві, як на них впливає мікроклімат локального соціуму, яку вони перспективу бачать у цій країні, який рівень задоволеності економічними, культурними, політичними й іншими потребами, залежить те, наскільки місцева, а з нею – і глобальна, безпекові ситуації матимуть захист від ідей «руського» чи іншого недружнього нам «міра».

Найкращим щепленням суспільства від засівання в нього зерна деструкції є успішна гуманітарна політика держави. Ця політика повинна буквально огортати громадянина опікою, яка цілком реально спроможна стати, за умілого розпорядництва, інвестицією майбутнього, конвертованою у стабільну картину буття в країні.

Хто захоче позбутися такого капіталу? Звісно, одразу виникає питання: а що робити, якщо його – цього капіталу – іще недостатньо, коли, відповідно до низки досліджень Україна займає посередні щаблі в індексі соціального розвитку?

Звісно, ця позиція не така вже й погана, бо є трішки кращою, ніж у інших, проте на європейському тлі маємо не надто привабливий вигляд. Але тренд є втішним від того, що щороку ми в різних рейтингах долаємо по кілька сходинок нагору. Можливо, це і є наш шлях – повільної еволюції без гігантських стрибків на кшталт зроблених азійськими, американськими й іншими «тиграми»…

Є багато сигналів, які вказують на те, що ми вже сформували канали протидії кремлівській агресії в немілітарній сфері.

Провальна гуманітарна політика домайданної доби, і не лише на терені, який називають електоральною базою лівих та «регіоналів», а й загалом у державі, якраз і призвела до дифузії путінізму в подієві поля України. І кожен, хоча б малий успіх, але з історією подальшого нарощування, критично важливий як засіб блокади й протидії гібридному наступу путінців.

Навіть у лиху годину війни, коли про контроль цивільних над воєнною організацією держави говорити нібито не зовсім «комільфо», сам очільник оборонного відомства України Степан Полторак ратує за найскоріше формування відповідної законодавчої бази і усталення системи такого демократичного контролю за європейським взірцем. І те, що цим відомством вже керує цивільна особа, а всі заступники міністра ось-ось стануть цивільними, є свідченням української гуманітарної еволюції.

Москва за будь-яку ціну прагне зірвати євроатлантичну інтеграцію Києва, що стає дедалі успішнішою. Причому воєнна сила тут – лише тло, відгомін справді титанічних зусиль Кремля на інформаційному фронті, що має дві провідні складові:

Перша – розхитування до стану некерованості внутрішньої ситуації в Україні.

І друга – кампанія з дискредитації України на світовій арені, яку ведуть уперто й не жалкуючи грошей із уже добряче похудлої путінської казни.

Очевидно, що роль невоєнних методів тиску на противника, зокрема, через гуманітарний елемент, зростає.

Важливо публічно говорити про те, як держава забезпечує постачання води та енергоносіїв, тримає під контролем екологічну ситуацію і продовольчу безпеку, налагоджує медобслуговування, опікує дітей, пенсіонерів та людей з обмеженими можливостями на донбаському терені. Життя вздовж лінії зіткнення сповнене ризиків, і настрої місцевого люду – немов оголений нерв, що потребує захисної оболонки. Тут іще багато дезорієнтованих, але небезнадійних. Якщо вони повірять в Україну, без ілюзій на миттєве диво й щуче веління, то цією вірою допоможуть повернути майже 43 тисячі квадратних кілометрів окупованої російськими силами частини Донбасу.

Критично важливо зростити місцевих лідерів, чий авторитет базується на українській патріотичний платформі. Очевидно: наші союзники у світі сподіваються, що Україні таки вдасться вирішити кризу на Донбасі у ненасильницький спосіб. Заради цього вони готові ділитися з нами досвідом економічних реформ. Саме вони можуть зробити головне – дати українцям перспективу. Причому настільки реальну і безальтернативну, що від неї буде невигідно й нелогічно відмовлятися. Саме зростаюча економіка, практична боротьба з корупцією та успішна гуманітарна політика кращим чином закоркують будь-які «голоси» сумнівів, породжені путінською риторикою.

Досвід АТО та ООС формує ціннісний імунітет Української держави

У цьому контексті пригадуються слова міністра закордонних справ Канади Христі Фріланд, яка доречно сказала, що, цитую: «…треба не втратити досягнень та надбань Майдану. Ми віримо в політичну значимість того, що відбувається в Україні. Це поле битви за демократію у світі».

Рецепт успіху громади – будь-якої, на Київщині, Херсонщині, Харківщині чи Луганщині є один: бути разом з Україною. Треба чітко уявляти загрози і загалом характеристики такого феномену, як сепаратизм. Він розвинений у багатьох країнах і сама наявність його проявів не означає, що це привід до катастрофи. Під проявами маю на увазі такі явища, як земляцтво, різновиди певної ідентифікації великих і малих спільнот. Просто варто не допускати, щоб у глобальному масштабі ці речі давали тріщину в фундаменті нашої державності. Донбас у російському сценарії виконує специфічну роль. І одна з них – блокування інтеграції України до європейського економічного, політично-ціннісного простору, унеможливлення будь-якого, бодай формального влиття в НАТО.

Ця війна гібридна у всіх сенсах, передовсім, саме в гуманітарному. Вона випробувала на міцність, на креатив, на адекватність країну, людей в ній і владу, якщо правильніше – лідерів. Може не так швидко, але вони знаходили відповіді на такі запитання, на які мало хто у світі знав, що справді сказати. Приміром, формат військово-цивільних адміністрацій наразі, попри понад чотири роки війни, попри те, що правовий контекст АТО змінив контекст операції Об’єднаних сил, він довів ефективність на цьому етапі. І цей багатоаспектний досвід буквально формує наш «імунітет» як держави.

Гуманітарна катастрофа, слава Богу, для Донбасу не вселенська, але локальні спалахи є. Вони безпосередньо пов’язані з актами агресії: вбивствами, обстрілами житлових кварталів, промислових, інфраструктурних об’єктів російсько-терористичними силами.

Важливий показник нашого зрослого ціннісного імунітету: Україна навчилася перемагати в інформаційному протиборстві, яке теж є складником згаданої гуманітарної компоненти боротьби за реальну незалежність.

Україна не закривається інформаційною завісою, як Росія, що творить паралельну реальність. Навпаки, ми намагаємося бути відкритими до світу. Але маємо загрози, які треба ідентифікувати й давати їм раду. Інформаційний суверенітет України тут – актуальний правовий інструмент, що тільки формується. Дуже важливо не кинути на самоті українців окупованих Донбасу і Криму в тому інформаційному російському киселі, яким їх насильно «годують». Ключові в цьому завданні – технічний та комунікаційний інструментарії, творення довіри до цінностей, які обрали українці, і за які вони воюють.

Нам потрібні сценарії миру і перемоги як успіху проекту під назвою Україна. Це засіб переконання, причому навіть кращий, ніж зброя, хоча це питання більшого часу. І в цьому – важливий нюанс.

Фейкові «консерви» Кремля стають токсичними для світу

Феєричний сплеск активності фейкоробів переважно російського походження після подій у Керченській протоці швидко зійшов на «нуль». Він алгоритмічно відкрив мережні «консерви», які намагалися заполонили свідомість українців правдоподібною ахінеєю про мобілізацію, нові утиски влади, та різні жахи про введення воєнного стану.

Але за два тижня після уведення режиму воєнного стану основна фейкова хвиля повернулася назад у свої джерельні витоки. Тобто, українцям доволі швидко й не без допомоги таки існуючих, хоч і не ідеальних, державних комунікацій із громадськістю, вдалося мінімізувати очікуваний роспропагандою ефект. А вона постаралася на славу, залучивши армію ботів, корисних ідіотів з нашого боку та розгалужену ресурсну базу. Проте впливати на українські справи таким чином у них вдається все гірше. Ми вже почали вчитися медіаграмотності та робити власні висновки. Але розслаблятися зарано – як Божий день, зрозуміло: Росія посилюватиме інформаційно-пропагандистську діяльність щодо нашої країни з наближенням виборів у 2019 році. Інше уявити просто неможливо…

Чергове відкриття фейкових «консервів» Кремля змушує відповідно реагувати світову спільноту. Принаймні країни Євросоюзу, на таку згубну активність російських пропагандистів та спецслужб, чий токсичний контекстний продукт вже давно заполонив Старий світ, вже відреагували переглядом поточних підходів до убезпечення від недружнього контентного впливу.

Так, днями Єврокомісія запропонувала збільшити витрати на боротьбу з фейковими новинами в інтернеті, створивши від березня 2019 року систему швидкого сповіщення, покликану якнайшвидше попереджати уряди про загрози й примусити технологічні галузі протидіяти дезінформації. Єврокоміся визнає: Росія є основним джерелом дезінформації в Європі, яку вона розглядає як частину власної військової доктрини і стратегії з розколу та ослаблення Заходу.

Єврокомісія проситиме соцмережі та платформи, зокрема Facebook, Twitter і Google, надавати щомісячні звіти про кампанії з дезінформації, які проводить РФ. Відтак, цільовий бюджет страткому ЄС на стратегічні комунікації зросте з 1,9 мільйона євро цьогоріч до 5 мільйонів євро наступного року.

Читайте також:
Google і Facebook заплатять $500 тисяч за порушення правил політичної реклами

І надзвичайно важливо, що Україна в таких умовах діє напрочуд активно на міжнародній арені, у медіапросторі, у правових дефініціях щодо всього, що відбувається в потоковому режимі навколо російської агресії. Це вирівнює баланс сил на нашу користь попри те, що нашим супротивником, тепер відкрито, є держава з одним із найбільших військових і ядерних потенціалів.

Соціальна інженерія на військовій службі

Менш знаним, але не менш потужним інструментом протидії гібридній путінській агресії може стати військова соціологія.

Українське військо тривалий час є лідером громадських симпатій у державі, посідаючи в рейтингу довіри різноманітних соцопитувань 1-2 місця. У цьому світлі соціологія підтверджує очевидний тренд і вказує на це явище як на дорожню карту для роботи урядовців, недержавного сектору, бізнесу, політиків, медіа та й самого війська. Армія нині перебуває у багатоаспектному фокусі уваги. Її імідж нерідко є синонімом іміджу держави. Але якщо говорити, власне, про соціологію не як про інструмент віддзеркалення, а й і як інструмент управління та впливу, то у нас почасти забувають, що ця наука давно й успішно використовується у військовій справі. Причому буквально як окремий різновид зброї.

Українці звикли уявляти соціологів як таких собі майстрів виявляти громадську думку зазвичай для потреб політичних проектів, маркетингових діагностик і, відповідно, різнокаліберних маніпуляцій, пов’язаних із згаданими галузями.

Проте практична соціологія давно є прикладною наукою, здатною змінювати поведінку величезних мас людей і контролювати її. Це своєрідна соціальна інженерія, що або розкриває внутрішній потенціал певної соціальної системи, або формує в ній слабину і знищує її. Вона здатна творити штучну соціальну реальність як концепт існування певного суспільного феномена, явища (держава, колектив, норми, тенденції громадської думки).

Прийомами соціальної інженерії успішно користуються дипломати, розвідники, політики і військові. Її складовою частиною ще в середині ХХ ст. стає військова соціологія. У 1960-ті в США кількість лабораторій соціальної інженерії, порівняно з кінцем 1940-х, зросла з однієї до 130. Багато з них працювали в інтересах оборони та спецслужб. Їхнім головним завданням стало соціальне прогнозне проектування як механізм формування громадської думки.

На нашу біду, стрімкий інтерес до соціальної інженерії, як до каналу впливу, а потім і гібридних агресій, зріс у Росії з приходом до влади путінців, хоча школа військової соціології має глибоке коріння, що сягає часів напередодні Першої світової війни.

Військова соціологія вивчає військо як соціальний інститут, а війну – як соціальне явище. Її цікавлять процеси, що відбуваються всередині армійської корпорації, світоглядне, ціннісне, мотиваційне наповнення кожного її сегмента. Вона розробляє сценарії дій відповідно до оточуючого соціального ландшафту – ставлення людей на території до армії, взаємин з іншими соціальними інститутами. Так, півтора десятиліття в РФ діє Соціологічний центр Збройних Сил Росії. А для проведення операцій стратегічного рівня Кремль утримує цілий штат соціологів, зокрема українського походження.

Насправді доволі впливовою і значно прогресивнішою є військова соціологія в НАТО. Зокрема американці багато зробили для розвитку у війську потужної ідентифікації всередині професійної групи, сформували підтримувальну стратегію для позитивного іміджа армії в суспільстві.

Військова соціологія там – добре фінансований прогнозний інструмент. Найбільш знаний у згаданому сенсі – Науково-дослідницький інститут поведінкових та соціальних наук Сухопутних військ США (штат – понад 1 тис. фахівців). Подібні центри є в американських ВМС і ВПС. У Великобританії соцдослідження проводять військові психологи, у ФРН – Інститут соціальних досліджень Бундесверу.

Цікаво, що перше класичне військове соцдослідження провели наступного дня після атаки японців на Перл-Харбор. Його об’єктом став особовий склад піхотної дивізії. Тоді ж уряд США створює Управління фактів і кількісної інформації (Office of Facts and Figures). Воно мало інформувати громадян про надзвичайні події й реагування на них влади, і вивчати громадську думку. На час війни в цю секретну структуру прийшли десятки вчених.

Загалом є дані, що до 70% дослідницьких проектів, які розробляють на соціологічних факультетах вишів США, фінансують військові або розвідслужби.

Тобто, є всі підстави вважати, що російську так звану гібридну агресію готували фахівці із соціологічних спецоперацій. Кремль в останні роки залучив багато фахівців соціально-гуманітарної сфери для вирішення стратегічних завдань. Зокрема, розробки соціальної компоненти гібридної агресії.

Директор соціологічного центру «Імідж-контроль» Костянтин Малєєв має думку, що соціологія недостатньо вивчена вітчизняними силовиками як повноцінний інструмент не лише аудиту, діагностики процесів у соціумі, а й і як інструмент впливу та ухвалення рішень. Політики і комерційний сектор давно це зрозуміли.

Але є запити і в інших царинах. Приміром, військовим журналістам цікаво, як впливають на цільову аудиторію тексти й загалом контент. А треба ж іще знати, як діє кремлівська пропаганда в динаміці на наших людей, зокрема, служивих. У гібридній агресії головним об’єктом нападу є свідомість людей. І що думає населення про будь-які дії армії й держави загалом, має принципове значення. Зрештою, саме це населення і визначить, чия це територія. Звісно, її можна утримати силою, але це дорого і ненадійно. І виявляється, що цього населення ми… просто не знаємо!

На очах у здивованої світової публіки у нас відібрали Крим. І це Росія зробила на підставі воістину гігантської кількості соціологічних замірів. У цьому впевнений Костянтин Малєєв. Так, росіяни дещо помилялися. Дослідник добре знає, хто це робив і які в них існували похибки. Головна з них – уявлення, що вдасться захопити територію аж до Дніпра. Але, якщо підійти суто теоретично, вони були праві. Діяти саме так їм дозволяла соціологічна упевненість, що їх деінде підтримають.

Росіянам таки вдалося зобразити проксі-війну (війну чужими руками) в Україні, особливо, якщо йдеться про Донбас. Вони невтомно і системно проводили аудит українського ландшафту громадської думки щонайменше з 2004-го. Очевидно, це була підготовка як елемент стратегії. Ці люди перевіряли певну ідею – власне, розколу України на сегменти. І постійно прагнули нащупати, де конкретно пролягає межа між ними. Той же український дослідник Євген Копатько свого часу отримав відповідно до указу Путіна російське громадянство саме за те, що відпрацьовував подібні кремлівські замовлення.

Отже, почасти сучасна війна починається тільки тому, що існують установлені умови для того, щоби її вести…

Тобто, політичне керівництво агресора має картину як поводитиметься те чи інше населення, якщо туди посунуться його танки: вітатиме їх, чи підкладатиме міни.

Іще одна слушна думка Малєєва: соціологи про нашу армію мало що відають. Тут є багато питань, на які варто знати відповіді, аби ухвалювати правильні рішення. Інакше якось «раптом», у самий непідходящий момент, керівництво з’ясує, що не знає своїх людей!

А от щоби якісно вивчати настрої на окупованій території, потрібна спеціальна програма і ресурс. Інструментарій для цього є. Соціологи можуть багато зробити для зміцнення обороноздатності країни. Звісно, за умови належного фінансування. Приміром, розвивати спеціальні технології на кшталт методик так званої формуючої соціології.

Це, власне, імітація під соціологію, але вона – достатньо серйозна зброя. Умовно кажучи, в районах, що нас цікавлять, проводять масові опитування, де задають питання, які формують громадську думку, а не віддзеркалюють її.

Отже, час звернути увагу на соціологію, як на ще один різновид боротьби з путінською агресією.

Читайте також:
Спротив фейкам: чи витримала Україна інформаційну атаку після “керченської”

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: