Світлана Мельник: У світі давно триває запекла боротьба за історичну пам’ять

Світлана Мельник
юристка-міжнародниця, громадська діячка, кандидат юридичних наук, дружина Постпреда при ООН

(FB)

Чому українці так гостро реагують на історичні суперечки з Польщею?

І чому такі жести, як відкликання нагороди Президенту України чи політичні заяви лідерів Польщі викликають у нас настільки сильні емоції?

З огляду на наш з Андрієм багаторічний досвід дипломатичної боротьби на міжнародній арені за історичну правду, зокрема за визнання Голодомору, за достойне вшанування українських жертв Другої світової війни у Німеччині, за усунення хибних міфів щодо ОУН та УПА, то можу сказати, що це була одна з найважчих і найнебезпечніших ділянок нашої роботи.

Але саме вона відкрила нам очі на матрицю сучасної геополітики.

Тож сьогодні я дозволю собі поділитися кількома висновками.

1. Україна починає нарешті відвойовувати свою історичну суб’єктність. І це добре.

Протягом століть про Україну розповідали інші: Російська імперія, Польща, Австро-Угорщина, Німеччина, Радянський Союз, нинішня варварська Росія.

Кожна велика держава дивилася на наші землі через призму власних інтересів і формувала власний наратив про вітчизняну історію.

Нині Україна вперше за багато поколінь отримала можливість говорити зі світом про власне бачення історії. Донедавна ми самі лише відкривали для себе багато її правдивих сторінок. Тепер почали вільно говорити про них назовні.

Але ми також усвідомили, що про нас говорять назовні. І це відкриття стало нам не тільки неприємним, а й ще дало розуміння, що надто небезпечно залишатися об’єктом чужих історичних інтерпретацій.

В цьому контексті достатньо згадати спроби звести роль українців у Другій світовій війні виключно до колабораціонізму та антисемітизму або ж однобічне трактування складних сторінок українсько-польської історії. Все це можна продовжувати.

Досі памʼятаю, як Андрій у червні 2022 року під час відео-інтервʼю публічно захищав в Німеччині ОУН-УПА і Степана Бандеру від всіх абсурдних звинувачень, які і досі панують не тільки в Росії, але також і на Заході.

І тоді поляки підняли цілу хвилю, розпочавши шалену кампанію з метою його звільнення. В результаті «рідний» МЗС на наступний же день відмежувався від висловлювань свого ж Посла, піддавшись тиску з Варшави. І це був для нас найбільш болючий удар в спину за всю 30-літню дипломатичну карʼєру. Андрій це дуже важко переживав.

Лише захищаючи власну історію (і власних послів), ми стаємо суб’єктом зовнішньої політики.

І саме цей процес викликатиме напругу.

Бо поява українського голосу неминуче ставить під сумнів усталені уявлення про минуле, у які інші держави десятиліттями або навіть століттями вкладали колосальні ресурси, політичні зусилля та власні інтереси.

І тут виникає головна проблема. Для окремих держав український погляд на історію є не просто альтернативною версією минулого.

Наша правда історії ставить під сумнів вигадані політичні байки, на яких будуються національна ідентичність інших держав, їх зовнішня політика та бачення власної ролі у світі. Саме тому боротьба за історію нерідко переходить у площину національної безпеки та стратегічних інтересів держав.

2. У світі давно триває запекла боротьба за історичну пам’ять. Не на життя, а на смерть.

У зовнішній політиці точаться гострі баталії не лише за території, ресурси чи економічний вплив.

Йде справжня битва за історичну правду.

За право визначати, хто був жертвою, хто героєм, хто визволителем, а хто винуватцем.

Держави десятиліттями інвестують значні ресурси у музеї, книжки, фільми, меморіали, наукові центри, історичні комісії та міжнародні інформаційні кампанії, щоб виграти конкуренцію за жертовність чи відбілити себе у насиллі та геноциді.

Україна ж тривалий час залишалася об’єктом чужих історичних інтерпретацій. І практично нічого не вкладала і не інвестувала в культуру історичної памʼяті.

В результаті, мало хто очікував, що Україна раптом почне активно заявляти про власне бачення історії та власне місце в ній.

І в цей момент ми стали просто незручними і навіть небезпечними для багатьох.

Тому коли ми починаємо пропонувати світу власний погляд на події минулого, це нерідко породжує не просто дискусії, а серйозний спротив.

3. Польсько-український конфлікт не виник у вакуумі

Конфлікти між нашими народами мають глибоке історичне коріння.

Але важливо пам’ятати, що протягом століть великі держави неодноразово використовували ці суперечності у власних інтересах.

Австрійська імперія цілоспрямовано натравлювала поляків на українців у Галичині. Російська імперія та Радянський Союз використовували історичні травми поляків і українців для послаблення один одного. Німеччина досі закулісно вбиває клин між українцями та поляками.

Старі рани між нами майже ніколи не лікувалися.

Вони залишалися інструментом зовнішньої політики.

4. Проблема нашої наївності

Довгий час нам здавалося, що викривлення української історії є виключно наслідком російської пропаганди.

Тому здавалося, що всі історичні непорозуміння можна виправити фактами, діалогом, взаємним визнанням помилок, проханням про пробачення та готовністю пробачати самим.

Але реальність виявилася складнішою.

Ми поступово усвідомлюємо, що боротьба за історію є не лише боротьбою з російськими міфами.

У багатьох випадках український погляд на минуле вступає у суперечність із національними наративами інших держав, які формувалися десятиліттями або навіть століттями відповідно до їхніх власних національних інтересів.

Тому спроби витіснити український голос з історичної дискусії просто так не зникнуть.

Адже історія – це не лише наш погляд у минуле, це перш за все інструмент творення майбутності.

Історія – це також і про престиж, вплив, міжнародний авторитет і місце держав у сучасному світі.

Саме тому поступки у питаннях історичної правди не гарантують гармонії та миру. Радще навпаки.

Так само як замовчування складних тем не усуне причин майбутніх конфліктів.

Навпаки, якщо ми не будемо наполегливо пояснювати світу власну історію, жорстко просувати власні наративи, то й надалі залишатимемося на периферії мапи памʼяті, так і будем об’єктом чужих історичних проєктів та геополітичних інтересів.

І миру на нашій землі нам не бачити, як своєї потилиці.

Читайте також:
Кіпіані: Польща має право на своїх героїв — чому ж відмовляє в цьому Україні?