автор: Олена Зварич
для “Новинарні”
Кров має висохнути й емоції мають згаснути, перш ніж буде написана історія українсько-російської війни. Історія повинна “відстоятися” і відболіти. Але база для майбутніх підручників та хрестоматій готується вже зараз.
Її формують військові історики, котрі працюють у системі оборонного відомства, – в Центральному науково-дослідному інституті Збройних сил України. Саме вони мають доступ до частини закритої інформації і, відповідно, бачать повну картину: логістику, втрати, структуру рішень, перебіг операцій, взаємодію військ, замисли, плани та їхні зміни. Тобто військові історики ЗСУ володіють тими пластами інформації, які наразі недоступні іншим дослідникам, і будуть розсекречені через роки і навіть десятиліття.
Чи всі документи доступні зараз науковцям у погонах? Які документи, чому та на який термін закриті грифом “цілком таємно”? Які “білі плями” є в українсько-російській війні? Чи є цілковито об’єктивними науковці, котрі перебувають у системі армійської ієрархії, адже, теоретично, вони можуть “підправити” певний епізод, маскуючи помилки вищих офіцерів? Про це та загалом про роботу над “офіційною” історією великої війни говоримо з заступником начальника Центрального науково-дослідного інституту ЗС України полковником Олексієм Ноздрачовим.
– Почнімо з пояснення, чим військовий історик відрізняється від “звичайного”, тобто цивільного історика, який аналізує та описує сучасні війни?
– Відрізняється передусім предметом і способом дослідження. Військовий історик спеціалізується на історії збройних конфліктів, розвитку військового мистецтва, структури армій, стратегії і тактики, логістики, озброєння, а також на аналізі бойових дій. Його підготовка часто включає військову освіту або досвід служби, що дає глибше розуміння внутрішніх процесів війська.
Цивільний історик, який досліджує війни, зазвичай підходить до теми з ширшої перспективи – політичної, соціальної, економічної, культурної. Він може аналізувати війну як суспільне явище, її наслідки, міжнародний контекст, медійну складову тощо.
– Військові історики – це зазвичай люди в погонах, так?
– Ні. Наявність погонів не є визначальною: ключове – спеціалізація. Є чимало цивільних науковців, які спеціалізуються саме на військовій історії, і такі фахівці є, зокрема, в нашому інституті.
– Дослідники з багатьох країн світу розібрали українсько-російську війну “на молекули” й аналізують її з точки зору військової науки. Коли така робота з наукового осмислення війни почалася в Україні? Які аспекти вона охоплює?
Наукова робота з осмислення цієї війни почалася в Україні фактично з 2014 року, коли ми зіткнулися з гібридною агресією Росії, і, зрозуміло, значно активізувалася в 2022–2025 роках. Війна стала безпрецедентним джерелом нових знань для військової науки і каталізатором появи нових концепцій і практик, які впливають на розвиток світової військової думки.
Ця робота охоплює дуже багато аспектів. Для загального розуміння окреслю напрямки, за якими ведуться дослідження в нашому інституті.
Стратегічний рівень. Вивчаємо еволюцію російських воєнних доктрин і реальну практику їх застосування. Побудова стійкості держави: мобілізація, економіка, логістика, енергетична безпека. Зміна ролі союзів, матеріально-технічної допомоги, стратегічного планування.
Оперативний рівень: модернізація ЗСУ та зміна організаційно-штатних структур, планування наступальних і оборонних операцій в умовах високотехнологічної війни.
Тактичний рівень: нові форми застосування артилерії, ППО, БпЛА, РЕБ, штурмових підрозділів тощо; перехід від класичної до «розпорошеної» (англійською це термін dispersed) тактики; уроки штурмових дій у міській та урбанізованій місцевості.
Технологічний аспект. Йдеться про досвід масового застосування БПЛА: розвідка, коригування, ударні дрони, рої тощо. Взаємодія між людиною та системами ШІ в реальному бою, зміна ролі артилерійських систем під впливом точного наведення й цифрових мереж, – все це описується та вивчається.
Українсько-російська війна стала першою у світі війною дронів. Рої дронів, взаємодія між людиною та ШІ стали окремим напрямком, який за нашим досвідом вивчає світова військова наука. Фото: Міністерство оборони України
Окремий предмет досліджень – логістика та забезпечення. Це про побудову гнучких логістичних ланцюгів у підвищено загрозливих умовах; розосередження складів, координацію з західними партнерами; евакуацію поранених та медичну підтримку тощо.
Також вивчаємо інформаційно-психологічний аспект війни, зокрема, інформаційні операції, вплив на суспільну думку всередині країни та за кордоном, війна за дані, правовий та етичний виміри війни.
– Оскільки у військових істориків ЗСУ є доступ до більшого обсягу матеріалу і, вочевидь, до закритої інформації, то, за логікою, саме вони укладають для нащадків “офіційну” версію перебігу операцій, загалом історії війни?
– Історичне вивчення війни відбувається у два паралельні способи.
Так, військові історики, які працюють у системі оборонного відомства, мають доступ до закритої інформації, оперативних документів, наказів, журналів бойових дій, службових звітів, а отже, вони мають повну картину: бачать логістику, втрати, структуру рішень, перебіг операцій, взаємодію родів військ, плани та їхні зміни.
Саме військові історики фіксують перебіг операцій у реальному часі; узагальнюють бойовий досвід; систематизують інформацію, яка не може бути оприлюднена зараз, але буде розсекречена у майбутньому.
Тобто справді вони створюють офіційну, документально підтверджену версію історії війни – з опорою на службові дані, які недоступні наразі стороннім дослідникам.
Паралельно у відкритому просторі працюють цивільні історики та військові журналісти; фахівці аналітичних центрів як в Україні, так і за кордоном; дослідники, що працюють через відкриті джерела, супутникові дані, доступні свідчення; іноземні військові навчальні заклади. Вони створюють альтернативні наративи й інтерпретації, які інколи доповнюють, а інколи – можуть критично осмислювати офіційні версії. Таким чином формуються інші перспективи, тож історія війни врешті отримає багатошарове, комплексне пояснення.
Це нормальна практика, яка існує у всіх країнах після великих війн.
Історія не монополізується лише військовим відомством. Але завершений її вигляд завжди формується через поєднання офіційних матеріалів, відкритих джерел, наукової критики, порівняльного та міжнародного аналізу. Тому “офіційна” версія – це фундамент, на якому в майбутньому працюватимуть інші історики.
Більшість архівних документів, що стосувалися Другої світової війни, у СРСР розсеркетили в 1990-х. Але частину документів, вже у сучасній РФ, у 2021 році було знов засекречено. Ілюстративне фото з відкритих джерел
– Як швидко ваші колеги отримують матеріали, що стосуються завершених операцій? Вочевидь, є матеріали з грифом “таємно”. Чи всі вони доступні історикам вашого інституту?
– У військових структурах діє чітка система документування бою: журнали бойових дій, рапорти, донесення, оперативні зведення. Фахівці, які займаються історією та аналізом у межах ЗСУ, зазвичай отримують ці дані оперативно, тобто невдовзі після їх формування – у межах доступу, який передбачає посада і рівень допуску.
У будь-якій армії, що веде активні бойові дії, істотна частина інформації має гриф обмеження доступу. Це може бути “для службового користування”, “таємно” або “цілком таємно” – залежно від того, наскільки оприлюднення даних може завдати шкоди подальшим операціям, особовому складу чи союзникам. Це сандартні процедури, правила, які визначаються не тільки Збройними силами, але й відповідними органами, які відповідають за захист інформації, охорону державної таємниці.
Зверну вашу увагу й на те, що управлінські документи мають певний термін існування: для деяких документів це роки і десятиліття, для деяких – кілька днів. Наприклад, шифр-телеграми за кілька днів після відправки знищуються, і до них має доступ дуже обмежене коло осіб. Зрозуміло, що такі документи не потраплять до рук історикам.
– Яка саме інформація про бойові дії засекречується і чому?
– Зазвичай на певний період засекречують оперативні плани та замисли операцій, у тому числі невдалі чи нереалізовані. Засекречують точні дані про розташування, чисельність і озброєння підрозділів; інформацію про втрати, технічний стан озброєння, логістику, якщо її розкриття може бути використано противником.
Можуть бути засекреченими деякі результати службових розслідувань щодо промахів, збоїв або проблем командування тощо.
Це стандартна міжнародна практика, яка діє у всіх країнах, що ведуть війну або проводять великі військові операції.
– На який період накладається гриф секретності?
– Термін залежить від відомостей, які містить документ. Документи з грифом секретності “таємно” або “цілком таємно” мають термін зберігання від 5 до 10 років, відповідно до законодавства України.
Окремі матеріали можуть бути розсекречені лише частково або після спеціальної процедури перегляду.
Україна в цьому сенсі діє за логікою і власного законодавства, і стандартів партнерських держав: інформація, що може нашкодити обороні або союзникам, не відкривається доти, доки її публікація не стане безпечною.
Військові підрозділу ССО ЗСУ в Покровську, осінь 2025 року. Інформація про перебіг боїв, що тривають за місто вже 17 місяців, узагальнюється і скоро теж стане частиною історії
– Чи є в істориків вашого інституту можливість вивчати матеріали про актуальні бойові дії, наприклад, бої на Сумщині 2025 року, бої за Покровськ і Мирноград, Куп’янськ?
– Звичайно, така робота ведеться на постійній основі, систематично. Процес накопичування та узагальнення інформації, яка надходить від підрозділів, що беруть безпосередню участь в бойових діях, не припиняється. До того ж, у військах працюють воєнно-наукові групи нашого інституту, у тому числі за участі військових істориків. Це дає можливість отримувати інформацію безпосередньо на місці проведення ключових подій та потім трансформувати її у воєнно-історичні огляди, описи та нариси.
– Чи звертаються історики вашого інституту до інших джерел? Маю на увазі опитувння учасників подій. Чи опитували ви вищих офіцерів, скажімо, генералів Содоля, Наєва, Павлюка, Плахуту, інших, готуючи матеріали про перший рік війни?
– Опитування учасників бойових дій – один із важливих методів роботи військових істориків. Але це робиться системно, у межах службових процедур і з урахуванням допуску до інформації, а не в довільному форматі.
Щодо опитування вищих офіцерів, – так, вони проводяться, але не в усіх випадках і не в публічній формі.
У військових структурах існують службові інтерв’ю та опитування командирів різних рівнів;
розбір проведених дій; робота зі штабами та підрозділами, які брали участь у конкретних операціях; фіксація усних свідчень для внутрішніх аналітичних документів. Опитування можуть проводити як усно, так і письмово – у формі рапортів, пояснень, звітів.
Але, наголошу, наші історики не мають “вільного доступу” до генералів чи командирів і не опитують будь-кого за власною ініціативою. Тобто це не журналістський варіант інтерв’ю. Існує чіткий службовий порядок: кого, коли і з якою метою можна залучати.
Опитування високого командного складу можливе лише у визначених випадках: під час офіційних розборів операцій, у рамках службової аналітичної роботи, або під час підготовки підсумкових матеріалів щодо певних періодів війни. Але такі опитування не є публічними; проводяться лише за рішенням командування; стосуються конкретних аспектів операцій; не розголошуються.
– Гаразд, а з опитуванням офіцерів нижчої ланки і солдатів простіше?
Їх так само опитуємо, тобто не у форматі журналістського інтерв’ю. Зрозумійте, збір усних свідчень у ЗСУ підпорядковується суворим правилам.
Зокрема, не фіксується інформація, яка може нашкодити операційній безпеці; учасники дають усвідомлену згоду на запис; матеріали, що містять чутливі відомості, можуть зберігатися з обмеженим доступом; архівування здійснюється відповідно до військових стандартів; частина інтерв’ю розсекречується лише через роки.
Найчастіше матеріали про бойові дії збирають через рапорти й донесення, пояснення командирів рот, батальйонів, бригад, підсумкові післяопераційні висновки. Це дозволяє отримати знання “знизу”, які доповнюють загальну картину.
– Інтерв’ю, публікації в медіа є для військових істориків джерелом інформації?
– Матеріали з відкритих джерел активно використовуємо, але як додатковий, а не головний вид джерела і після перевірки та зіставлення з іншими даними.
– У перший місяць великої війни був хаос, тому багато подій, фактів не зафіксовані документально і лишилися досі нез’ясованими. Які найбільші “білі плями” ви б відзначили в цьому періоді? Як їх можна заповнити – якщо, звісно, це взагалі можливо?
– Перший місяць повномасштабного вторгнення Росії є одним із найважчих для осмислення та документування. Найтрагічніші “білі плями” в цьому періоді – це загибель командирів рот, батальйонів, бригад, учасників операції. Тобто загибель першоджерела.
У перші дні, тижні й місяці була дуже висока динаміка боїв, і командири різного рівня брали на себе відповідальність і управляли військами без відповідного документального забезпечення. Простіше кажучи, певний час не було документування. Тоді задача стояла: вистояти і затримати ворога або сповільнити його просування, а не ретельно занотовувати все в журнал бойових дій.
Чому командири прийняли саме такі рішення, а не інакші, і що вплинуло на ці їхні рішення? Яка була оперативна обстановка, який рівень забезпечення, рівень укомплектованості і підготовки особового складу? Документів майже немає, загальну картину знають тільки командир роти, батальйону, бригади, тактичної групи або оперативно-тактичного угруповання. Але якщо вони загинули?.. У такому разі по шматочках збирається інформація від командирів вищого та нижчого рівня, і з максимальної кількості таких елементів, свідчень постфактум складається картина. Таким чином можна певною мірою заповнити “білі плями”.
Це кропітка робота, що потребує дуже багато часу і багато людського ресурсу. Це важко зробити в мирний час і неймовірно складно – у військовий час.
Проукраїнський мітинг у Мелітополі Запорізької області, початок березня 2022 року. Через провал в організації оборони півдня України росіяни за лічені дні захопили Херсон, Мелітополь, Бердянськ і просунулися до Маріуполя з заходу. Чому так сталося – зараз вивчають не військові історики, а ДБР. Фото з відкритих джерел
– Українське суспільство досі не почуло чіткої відповіді на питання, як сталося, що росіяни за лічені дні змогли окупувати значну частину півдня країни. Відомо, що ДБР з 2023 року веде розслідування обставин цієї справи. Можливо, зараз не найкращий час для того, щоб про це згадувати, але все-таки причини швидкої окупації півдня – чи не найбільша “біла пляма” великої війни. У ваших фахівців була можливість вивчати документи щодо прориву росіян на півдні?
– Коли триває розслідування, правоохоронні органи вилучають всі матеріали, отож, повністю вивчити це історикам наразі дуже важко.
Взагалі всі матеріали службових розслідувань, які проводять або Головна інспекція Міністерства оборони, або Військова служба правопорядку, або інші визначені робочі групи, можуть бути доступні для військових істориків пізніше. Результати цих розслідувань міститимуть попередній аналіз, але історику для повного вивчення цього все одно недостатньо. Адже треба розуміти, які завдання ставилися, які сили і засоби визначалися, як вони були підготовлені й забезпечені, і після цього – як ішло управління боєм, які рішення з застосування військ були прийняті.
– Отже, поки триває розслідування, ці матеріали не можуть бути оприлюднені.
– Так. Водночас наявні документи, свідчення очевидців, репортажі з місця подій допомогли – наразі частково – відтворити картину того, що відбувалось на полі бою в перші місяці після російського вторгнення. Як приклад можу навести серію інформаційних матеріалів, які вже були видані: “Київська оборонна операція 2022 року”, “Рік війни за свободу. Воєнно-історичний нарис російсько-української війни. 24.02.2022-24.02.2023” та інші (підготовлені Центром досліджень воєнної історії ЗСУ, що діяв з вересня 2022 року по грудень 2023 року – Авт.).
Військово-історичне управління нашого інституту було утворене цього року, і, відверто скажу, ми почали з того матеріалу, якого було достатньо для дослідження і була можливість швидко і якісно його опрацювати. Ми підготували воєнно-історичні нариси по оброні Києва, Курській та Харківській операціях, обороні Бахмута. А потім братимемося за складніші задачі.
Видання, що осмислюють окремі битви великої війни, підготовлені військовими істориками ЦНДІ ЗСУ в 2025 році. Але вони не містять інформації, що наразі має гриф “Таємно”. Фото надано ЦНДІ ЗСУ
– Відомо, що в перші дні, коли ворог стояв під Києвом, у багатьох установах спалювали документи – в СБУ, Держприкордонслужбі, командуванні Сухопутних військ тощо. Це значна втрата для істориків?
– У перші дні повномасштабного вторгнення справді відбувалося знищення частини документів у різних структурах сектору безпеки й оборони. Це було вимушене, стандартне рішення, згідно з інструкцією – так роблять у всіх державах, якщо існує ризик захоплення об’єктів противником. Мета – не допустити потрапляння чутливих даних до рук ворога, зокрема розвідувальної інформації, персональних даних, матеріалів оперативної роботи, відомостей про структуру управління тощо.
Однак це не означає автоматичної втрати історії. І ось чому.
Врешті-решт, існує міжнародний досвід. У багатьох країнах під час криз (Франція у 1939–1940 роках, Південна Корея у1950 році, Кувейт у 1990 році) знищували значні масиви документів, проте історики пізніше успішно відтворили події завдяки багаторівневій системі документування, збереженим копіям, свідченням учасників, даним союзників.
Україна зараз робить те саме – системно збирає досвід війни і після 2022 року навіть посилила процедури збереження інформації.
– Чи можуть історики вашого інституту зберегти неупередженість, адже переважна більшість з них – офіцери, і вони мають певне місце в армійській ієрархії, службову узалежненість від наказів своїх керівників?
– Питання неупередженості військових істориків справді важливе, адже вони працюють усередині військової структури і підпорядковуються її службовій ієрархії. Але це не означає, що вони не здатні зберігати об’єктивність. Скоріше, їхня позиція формує специфічний, але цілком легітимний тип професійної історичної перспективи.
– Так, військовий історик обіймає певну посаду в армії, має військове звання, виконує службові завдання. Проте його професійна функція – фіксація, аналіз і систематизація фактів, а не створення політично зручної версії подій. У більшості сучасних армій (наприклад, армій США, Великої Британії, Польщі та інших) упродвож десятиліть працюють військові історики, і їхня робота вважається науковою, а не ідеологічною.
Щодо професійних стандартів та внутрішніх запобіжників. У воєнних відомствах існують стандартизовані процедури документування; вимоги до точності фіксації фактів; перевірка матеріалів кількома рівнями службовців; колективне укладання підсумкових документів.
Це створює систему, в якій один історик не може “підправити” історію на власний розсуд.
Але повної, абсолютної неупередженості не існує. І це нормально. Як і будь-який фахівець, що працює в певній інституції, військовий історик мислить у рамках професійної культури армії, користується її термінами, оцінками, логікою, фокусується на тих аспектах, які важливі для військової науки та бойової підготовки. Це не упередженість, а інституційна перспектива.
Саме тому історію війни завжди пишуть кілька груп: військові історики – з доступом до документів; цивільні історики – з ширшим суспільним і політичним поглядом; міжнародні дослідники – з порівняльною перспективою. Разом вони створюють багатовимірний, збалансований історичний образ війни.
Абсолютна неупередженість недосяжна для будь-якого історика, але завдяки поєднанню військових та цивільних досліджень історія війни стає максимально об’єктивною та повною.
Читайте також:
Право на історію: як Україні зберігати та повертати культурну спадщину під час війни
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
