Кому потрібна армія з непридатних: коли статистика мобілізації важливіша за здоровий глузд

Аліна Михайлова
офіцер ЗСУ, керівниця медичної служби “Ульф”, громадська активістка, депутатка Київської міської ради

“Мобілізація навиворіт: кому потрібна армія з непридатних?” (FB)

Цей допис – це абсолютний крик душі. Від бардаку, що відбувається, де командири і медики стають заручниками системи, яка жене в армію всіх підряд (точніше тих, хто не має можливостей/звʼязків відкупитися), а потім сама не знає, що з ними робити.

Як зараз працює схема: чоловіків забирають на вулиці ТЦК і без реального ВЛК їх направляють одразу в частину всіх як придатних, де вони починають проходити БЗВП.

З останніх перлів, придатних за версією ВЛК в ТЦК:

• двоє чоловіків із шизофренією, які на психотропній терапії роками!!! І які прийшли до моїх медиків з проханням, щоб їм могли з дому хоча б препарати передати;
• чоловік з пухлиною мозку; чоловік з деформуючим остеоартрозом lll ступеню правого кульшового суглоба, аваскулярний некроз правої стегнової кістки lll ступеня (простими словами – людина потребує заміни кульшових суглобів);
• двоє з вродженою глухотою;
• один з відкритою формою туберкульозу.
• і… дуже-дуже-дуже багато людей з алкогольним делірієм.

А на відборі з оцих “доходяг” починаються справжні голодні ігри між підрозділами. Бо ж їх розібрати зобов’язані, незалежно від стану, діагнозів і здорового глузду.

Комусь пощастить і вдасться відмовитися від відверто непридатного, а комусь навпаки – “впарять” найважчий випадок, бо ж план треба виконати, а людину вже привезли, і вона “обліковується”.

І підрозділи між собою змушені змагатися не за кращих бійців, а за те, щоб не отримати на шию чергового важкохворого, який завтра ляже в медчастину і почне “сипатися”.

Окрема цікавинка – загравання з ТЦК в “беру/не беру”. Бо якщо зараз не візьмеш оцих – тобі потім х*й дадуть узагалі людей на бригаду.

Тому маєш брати зараз “доходяг” з умовою, що наступного разу ТЦК на нас дасть хоч трошки “рексів”.

І зараз це все перетворюється не на оборону країни, а на системний абсурд, де військові на місцях змушені витягувати наслідки чужого безумства. Підрозділи тріщать по швах, медики перетворюються не на військових фахівців, а на няньок для важкохворих, яких ніколи й близько не мали б мобілізувати.

І це все за зарплату в 20 тисяч грн (бо це ж ППД), без вихідних (!), без нормального забезпечення й без реальної підтримки – просто тому, що хтось “нагорі” вирішив, що цифри важливіші за здоров’я, а статистика важливіша за здоровий глузд.

У підсумку держава отримує не боєздатних бійців, а колосальні витрати на лікування, реабілітацію, оформлення інвалідності – і паралельно втрачає ресурс, час та людей, які могли б реально посилити оборону. Всі програють: армія, медики, суспільство, сама система.

І доки це триватиме, питання “на**я” буде звучати з кожного підрозділу, кожної медчастини та кожного окопу. Бо це не просто бюрократичні прорахунки – це свідомий п**дєц, який нищить те, що ще тримається на ентузіазмі й людяності тих, хто на місцях реально працює.

Якщо це не змінити, то жодна мобілізація не буде ефективною – вона просто сама себе зжере.

Читайте також:
Замість допомоги — приниження і вироки: чому військові вживають наркотики і навіщо цю проблему замовчують армія та держава