Український “Історик” на війні: пам’ятка для тих, хто уникає ТЦК, та чого насправді хоче кремлівський чорт

Олександр Хоменко “Історик”
військовослужбовець бригади “Рубіж” НГУ, історик, у цивільному житті – працівник Національного музею історії України

(FB)

“…Імєні атамана Захарія Чепєгі” – днями, зовсім випадком, прочитав таке поєднання слів на якомусь москвомовному ресурсі: мовляв, сформований той “атряд” кубанцями ще у 2022-му і відтоді весь час – у боях проти України, називають його ще “БАРС-1″… Прочитав і мав далі вже бігти новинною стрічкою, інше дивитися, найперше – що там у моїй святій Київщині, бо немає тут змоги на якесь інфосміття довго “залипати” в телефоні. Вранці, перед виїздами, або вже під ніч, трохи часу викроїш – аби встигнути схопити головне: що там із “містом нашого серця”, із прильотами, у який район чортівня знову, десь, може, трохи зі свого, давнього, літературно-музейного ще встигну переглянути.

Та щось змусило мене тоді на цій новині про “кубанцев”, що їх “благословіл” “настоятєль” якогось чи то “храма всєх крівих в зємлє рассійской прасіявших”, чи ще чогось такого, зупинитися, прочитати її всю, і потім ще раз.

Не так змусив зміст, простий, як скоба, що нею колоди в бліндажі скріплюють (зрештою “БАРСом” більше, “БАРСом” менше – яке зараз має значення), як неповторна вібрація “акаючої” фонетики, якою москалі намагаються відтворити питомо українське. Я просто схопив її, ту вібрацію, схопив пальцями поміж рядками, ніби пульсуючу жилу під репаним панцирем тиранозавра.

…Чув цю фонетику з ефектом наждачного паперу не раз, чув у дитинстві своєму і в юності: класичне – то “дайтє хлеб укрАінскій”, так говорили в Києві схилку 70-х років минулого вже сторіччя ті, з вищого світу “лучшей на планетє” москви, коли опинялися серед тубільців. Говорили з примаком погорди і підкреслюваної зверхньості, але ще поблажливо до “етіх мєсних”. Але могли і непоблажливо: це коли у трамваї, яким до Житнього базару мої, гостомельські, везли щось своє, якісь пучечки перев’язані, у кошілях, чули у відповідь на їхню сільську балачку – “снова кагути із дєрєвні прієхалі”.

І з прізвищами – те ж наждачно зашкорубле: петебуржець Латипов, із яким 1986-го перетнулися в тюменському желдорбаті (стройбаті на залізниці: Латипов був там єдиним, із ким можна було поговорити на теми, трохи вищі від армійського “кирзача”), і який научав мене, провінціала недорозвиненого, про “вєлікого Міхаіла Булгакова”, у відповідь на моє обережне, що, мовляв, “вєлікій”, він же про Україну якось недобре писав, мені так трохи й образливо од того, кинув з висоти свого “утонченнаго Серебрянаго века”: “как і всє хахли ти, ХАменко, чрезвичайно сентіментален”.

“Атаман Чепєга” – це з тієї ж опери. Бо Захарій Чепіга, один з ініціаторів переселення з дозволу Єкатєріни Втарой частини запорожців на Кубань та кошовий Чорноморського козацького війська, був, скажемо так, неоднозначною постаттю.

Він служив імперії заповзято та вірно, він уже після знищення Січі отримав від цариці чини полковника і бригадира, ордени Георгія і Володимира, а ще – “осипанную дорогімі камєньямі саблю”, яку на москалів, зрозуміло, ніколи не піднімав… Назагал, він був одним із тих старшин козацьких, які тоді, у часи ліквідації Гетьманщини та зруйнування Січі, за Шевченком, “в цариці, мов собаки, патинки лизали”.

Усе це так, але є одне але: “атаманом Чепєгою” він не був ніколи, жодного дня у своєму житті, а був лише й тільки отаманом Чепігою. Хоча б із тієї причини, що просто не володів московським “язиком”.

Він був тим самим Чепігою, прізвище якого походить від питомо української назви дерев’яного руків’я плуга: “В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга” – ці Франкові рядки саме про ті чепіги.

І призвище це лише й тільки в Україні побутує, як, наприклад, прізвище відомої дослідниці староукраїнської мови Інни Петрівни Чепіги – студентом ще початком 90-х студіював перевиданий нею “Ключ розуміння” Іоаникія Галятовського, один із базових текстів нашого письменства барокової доби.

І козаки, які переселилися на Кубань, теж “язиком” тим просто ніяк не “владєлі”.

Симон Петлюра, який 1902-го опинився там, почувши, як молодь у станицях співала вечорами старовинних пісень про Нечая, Байду та Морозенка, захоплено говорив: “То ми не пропадемо, коли на такій Кубані, до якої вживає Петербург найбільш русифікаторських засобів, ще досі цілковито панує українська пісня”.

Одначе Симон Васильович був занадто історичним оптимістом – можливо, у цьому було його (і наше) щастя. Бо Кубань – це та частина української землі, із якою московщина зробила усе, що хотіла. І отримала результат – саме такий, який хотіла отримати. Просто всі “хотєлкі” – у повному асортименті і на столі.

Чому так – теж навіч: Миколу Рябовола, голову Кубанської військової ради часів Визвольних змагань, як і багатьох інших, вбила московщина біла, масове знищення інтелігенції, так що й імен не збереш, терор голодом у 33-му і багато чого іншого на додачу зорганізувала там московщина червона… А потім кремлівські генсеки з катком русифікації, а потім – владімір владіміровіч з пітерськими чекістами.

Вислідом усього, як казав про такі ситуації глорифікований московською історіографією м’ясник і катюга Суворов – “какой васторг”. “Васторг”, бо на результат із гуркотом зубчастих коліс працювала і працює ціла машина, де лопотять між “пєрєдаточнимі мєханізмамі” одірвані клапті шкіри, хрустять роздроблені кістки, де ФСБ-шники пакують, заламуючи руки, де з кожної радіохвилі – або “скакуни” лизоблюдно відданого владі Газманова, або “я – русскій” біснуватого Шамана, де “БАРС-1″…

І “настоятєль благословіл”.

І ні могил, ні згадок. Був на Кубані в добу українізації такий бандурист і літератор Юхим Півень, зовсім маловідомий нині, як і все те коло людей. 1925-го виступав за відкриття українського відділу в Краснодарському педагогічному, збирав фольклор, листувався з українськими письменниками із Києва та Харкова. Заарештований НКВД, на допитах катували, “украінскій фашист”, “шпіон”. Коли застрелили – невідомо. Де закопали – невідомо. Яка доля вилученого літературного архіву Юхима Півня – невідомо… Тільки клапті шкіри і потрощені кістки на зубчастих колесах…

Читайте також:
“Ми пішли з Катеринодару. Але боротьба не скінчена”. До річниці Кубанської України

Із якої причини розповідаю тут цю історію, місцями повчальну? Саме із тієї, що всередині цієї машин, цього “угольного камбайна”, що перемелює все на “отсєв” –

відповідь на питання: а чого насправді хоче кремлівський чорт у цій війні?

Що йому таке віддати, аби він одчепився? Можливо, Краматорськ, Слов’янськ і Дружківку? Неправильна відповідь. Можливо, ще Павлоград, Дніпро і Харків? Теж ні. Можливо, цілу Україну? Ні, йому не потрібна Україна, йому потрібно, щоб таке явище буття, як Україна, просто перестало існувати. Щоб всюди, від Рубіжного та Лисичанська і ген-ген на захід, скільки рука сягне і око охопить, був “атряд імєні атамана”.

Бо ця машина, із таким успіхом апробована на Кубані і тепер на повну потужність увімкнена в Криму, на захоплених москалями частинах Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей (вчора побачив в інфострічці, повідомлемлення просто копіюю: “на окупованих територіях планують мобілізувати від 50 до 100 тисяч чоловіків для війни проти України, у категорію залучених підпадають чоловіки віком 18-55 років”), простоювати чи праювати на холостих обертах не буде.

Бо не може. Бо якщо ця машина не шкребе, не гуде і кістки не трощить, тоді вона просто розвалюється. І тому дуже корисно буде зазирнути у самісінький глиб того її відсіку, на дверях якого висить табличка “чепєга”.

На своїх дорогах бойових, якщо скористатися рядками відомої повстанської пісні, я із тим “чепєгою – БАРСом-1” не перетинався. Але щось таке подібне бачити довелося, тому на цю тему – один маленький фронтовий сюжет.

…Цьогорічним початком лютого, ще на попередній ротації, зайшли ми на одну позицію в полях недалеко від Спірного. Залізли в нору-бліндажик, чорти рух помітили, за півгодини десь отруйні гази почали дронами скидати (як же ж так, московщина, як і Україна, ще коли підписали міжнародну конвенцію про заборону хімічної зброї, і московщина теж заявила, що всі запаси гидоти, геть усі понищила, як і ми, у яких цієї біди тепер на озброєнні просто немає, так що ми москалям “отвєтку” – просто ніяк, а вони тими газами – практично через день? а так, це до питання про договори з москвою)…

Перечекали, познімали намордники-протигази, відкашлядися і відригалися, почали розпитувати про ситуацію у тих, кого змінюємо. А вони якраз за день до того взяли в полон кілька москалів, коли захлинулася їхня невдала атака.

У принципі, класична ситуація, коли вже ми були там, вона повторювалася багато разів: атакують на невеликій ділянці десь силами відділення, москалів так плюс- мінус із десяток пішки або на 7-8 мотоциклах. І москальське командувння, і ми чудово розуміли і розуміємо, що 90 з гаком відсотків атакуючих стануть “200” або тяжкими “300” приблизно в перші хвилин 25-40 бою. Більшість переб’ють наші “мавіки” скидами або FPV на шмаття рознесуть, когось відправлять до кобзона хлопці на позиціях, коли чорти вийдуть на їхні сектори ураження.

Але москалі свідомо, із регулярною повторюваністю йдуть на таке, бо ляжуть у штурмах майде всі, та не всі. Комусь таки пощастить пробитися крізь лінію бойового зіткнення, і десь за нею він знайде якийсь напівзруйнований бліндаж, їх там повно, заникається, чекатиме наступної атаки, у якій теж хтось може вціліти – так уже група сформується. Того разу чорти вирішили на автомобілі просто через поле, автомобіль підбили…

Проте не це важливо. Полоненних тих на нашій позиції вже не було, їх вивези бронею в наш тил, проте лишилися кілька їхніх калашів, їхнє шмаття й аптечки. На шматті – шеврони: якийсь “луганскій казачій…”, із місцевих нагребли.

Проте найцікавіше мені було – аптечки, вміст їхній: кілька пластирів незрозумілого призначеня, звичайний бинт, пакетик із гемостатиком, джгут. Ні турнікетів, ні оклюзійки, ні бандажу. При пораненні, особливо – серйозному, а в наступальних діях майже всі такі, – нуль ефективності. Таку аптечку взагалі немає сенсу носити, бо то все “в паслєдній путь”. Джгут? У принципі, ним можна спробувати вдавитися, але це складно, і потрібні відповідні навички. Краще вже покласти туди зайву гранату: під підборіддя, смикнути чеку – щоб одразу і не мучитися.

Це для тих, хто на окупованих і кого загребти планується у всілякі “чепєгі” для старту “від 50 до 100 тисяч”.

А протиотрута тут, на всіх цих “чепєг” лише одна, іншої не існує в природі – імені Івана Виговського, імені Івана Мазепи, імені Лицарів Зимового Походу. Це українські бойові підрозділи з такими назвами.

Або ласкаво прошу до рідного мого батальйону “Свобода”.

Звичайно, пишучи це, розумію, що просто зараз прилетить: про нинішніх депутатів і їхніх діток, про прокурорів-інвалідів, про МСЕК із підтанцьовкою – і далі за списком. Повірте, знаю. І ми всі тут, у зоні бойових, знаємо про якість адміністративно-управлінського апарату, ми просто порами шкіри її відчуваємо.

І од себе ще можу додати багато цікавого, із останніх вражень на тій частині Донеччини, яка ще не під чортами, і на якій цей адміністративно-управлінський апарат має тільки один клопіт: висмоктати з тих теренів, які ще лишилися, усі можливі ресурси, вивезти їх кудись поближче до західного кордону, продати – і мати щастя.

Це все так, але звертатися у цій, назвемо її так, соціальній групі до когось – безсенсово. Вони не почують, бо там просто немає живих. Іноді трапляються у новинному потоці якісь світлини із їхніх заходів, “форумів лідерів”, “конгресів липових громад”, “конференцій відбудови і дійної корови”, де всі оті міністери національної єдності у дорогих костюмах, де “ефективні менеджери” дефілюють із дамами до буфетів зі свіжою випічкою, де декоративні “військові у відпрасованому камуфляжі грізно зображують рішучість. Їй-бо, опинився б там, крикнув би їм: “Ви чого із могил повилазили і по дню шастаєте. Усі назад, на Байкове: поночі будете човптися і за огорожу не перелазьте”.

Але для тих, хто живий, в Україні тільки два вибори: стати частиною муру, який відділяє світ живих від світу мертвих, тобто – іти воювати, або вчитися перепливати Тису.

Із Тисою, щоправда, складно, не всім ця стрімка річка під силу, мені так точно – ні: не вмію плавати, і, наприклад, червнем 2022-го, коли, виходячи з оточення, мали долати Сіверський Донець, дуже боявся, аби не втопитися.

Ні, звичайно, ще можна перевернути бусік із ТЦКшниками: не беруся судити, які нинішні ТЦК, хороші чи погані, ніколи з ними не зустрічався, на основі побаченого на війні роблю висновок, що структура ця життєво необхідна для виживання України, бо без мобілізації, краще, добровільної, а як ні, то й примусової, нас усіх просто не стане, але в нинішньому її форматі вона вкрай не-ефективна.

Та я про інше: можна перевернути бусик ТЦК і після цього щасливо повернутися додому, написати про це в соціальних мережах і отримати купу лайків. Ось тільки той московський “угольний камбайн” ніяк не перевернеш: опорні стійки там такі міцні, що просто “оторопь бєрьот”. Були такі, що намагалися – і результат завжди один і той же: клапті одірваної шкіри і переламані кістки на зубчастих колесах.

І якщо ця машина зараз від когось територіально ще далеко, то це точно не підстава для оптимізму: за чотири токи війни бачив я тут не одне місто, від якого “камбайн” був далеко (Покровськ, наприклад: практично ідилічне місто восени 2022-го, частина історичної Січеславщини, ностальгійні вулички і дух Леонтовича), а зараз, на жаль…

І думка про те, що до Полтави, до Черкас, Вінниці чи Франківська вони не досунуться, бо ніколи, – вона глупа. Бо якраз-таки “коли”. Бо вони зупиняться там, де їх зупинять. А якщо ніде не зупинять. Тоді всюди буде “камбайн”. І “атсєв”.

Тому воювати доведеться всім – це факт такий, він очевидний, як те, що камінь твердий, а вода – текуча. Питання тільки – за що воювати і з яким, назву це так, смаком.

Це як із питанням: курити – не курити. Десь восени 2022-го на курдюмівській ротації мали заходити на позиції, пакуємо рюкзаки, закладаємо по блоку-півтора кожен – і один із доданих, це був його перший взагалі захід, нам: нащо воно мені, я не курю. Ми йому: бери-бери, там точно закуриш.

Тому воювати, як і курити, доведеться всім. А якщо вже курити, то краще не якийсь там лівий контрабас, де на пачках, що б не писали, чи “Мальборо”, чи “Комплімент”, а воно трава-травою, а щось хороше й вартісне. Наприклад, улюблені “червоні” “Прилуки”, пачка “25-ка”: дивишся на неї, усе гарно і чудово, і зміст, і форма, акцизна марочка з люлькою і рідним тризубом… І душа тішиться, і споживання – просто радість одна.

Тож коли вам дорогою трапиться якась “чепєга” – не беріть, не прикурюйте, будете потім спльовувати і відбльовувати, як ми ото після тих газів.

Полюбіть себе, уникайте підробок, обирайте справжнє. Повірте у цьому питанні людині із великим досвідом фронтового куріння.

Читайте також:
На дорогах зустрічні машини блимають фарами, попереджаючи про пост ТЦК. “Невже ми настільки боїмося своїх же військових, навіть коли ворог підходить до Дніпра?”