На дорогах зустрічні машини блимають фарами, попереджаючи про пост ТЦК. “Невже ми настільки боїмося своїх же військових, навіть коли ворог підходить до Дніпра?”

Ігор Чернецький
військовослужбовець, громадський активіст, волонтер

(FB)

Є одна річ, яка мене, мабуть, найбільше зараз добиває. Не на фронті — а в тилу. Морально й фізично всередині.

Раніше, коли їдеш трасою, зустрічна машина блимає дальнім — усі знали: попереду поліція. Старе правило водійської солідарності. Мовляв, будь уважний, не порушуй, не лізь на штраф. Традиція, якої в Європі вже немає, а в нас — була.

Тепер ті самі фари блимають не один раз, а тричі, чотири рази. Ти думаєш — поліція. А під’їжджаєш ближче — стоїть не поліція, а мобільний блокпост ТЦК і СП.

І тоді мене реально прошиває думка: невже ми настільки боїмося своїх же військових?

Раніше один раз блиснули — і все. А тепер — паніка. Люди миготять, як на пожежу. Наче там не наші стоять, а вороги.

Ви серйозно? Ви взагалі розумієте, що буде, якщо не проводити мобілізацію? Якщо ви не встанете в стрій, не захистите свою землю, свою державу?

Ворог дійде до ваших міст. І тоді ви вже не зможете “перехитрити систему”. Бо система буде не українська. Ви підете воювати не за незалежність — а за виживання, з чужої окупованої території.

Зараз ситуація на Запорізькому та Херсонському напрямках — страшна. Про Донеччину й Луганщину навіть не кажу. До Запоріжжя лишилося якихось 20 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Павлоград щодня накривають різними засобами ураження. На Дніпропетровщині — така напруга, що іноді голова не витримує.

А ви все ще боїтеся мобілізаторів?

Я знаю, що багато хто має претензії до ТЦК. Так, є проблеми. Але їх можна вирішувати.

Можна йти добровільно — у ті підрозділи, де ви хочете служити. Можна говорити, шукати, пропонувати зміни. Але втікати від війни — це не рішення.

Бо війна все одно знайде.

Так само, як знайшла тих фермерів і підприємців, які на початку вторгнення залишилися на окупованих територіях — і зрештою вступили до війська. Вони втратили все, але зрозуміли одне: краще воювати за своє, ніж жити під окупантом.

І ще одне.

Чим далі від фронту — тим більше людей думають, що до них не дійдуть.

Так думав Павлоград. Так думав Покровськ. Так думав Краматорськ. І ось — вони вже в зоні ураження.

Я не знаю, як достукатися до людей. Але, мабуть, треба сказати прямо: поки ви блимаєте фарами від страху — хтось на передовій блимає востаннє очима перед смертю.

Читайте також:
Антирекорд СЗЧ за місяць – 21602 особи. “Армія, що розбігається – реальна небезпека для існування України”, – Ігор Луценко