Рішення залишитися в окупованому Херсоні, легенда про втечу до Польщі, робота проукраїнського медіа в окупації – про це та інше у сьомому епізоді відеоподкасту Премії імені Георгія Ґонґадзе “Синхрони війни”. Ведуча проєкту Євгенія Подобна поспілкувалася з Євгенією Вірлич, журналісткою, редакторкою “Кавун.City” та “Район.Херсон”.
Переглянути повну версію відеоподкасту можна за посиланням.
Євгенія родом з Криму, народилася у Феодосії і до окупації півострова проводила там багато часу.
“Я бачила окупацію Криму. Я бачила, коли окупанти прийшли на Херсонщину і в сам Херсон. Я до останнього в це не вірила. Хоча друзі, знайомі з Криму попереджали про нездорову активність у бік України. Мені здавалося, що це просто чергова провокація росіян”, – каже Євгенія.
Коли окупація таки прийшла, журналістка вирішила, що безпечніше буде перечекати в Херсоні:
“Я розуміла, що журналісти, які пишуть активно на українському боці, будуть мішенню. Я розуміла, що зі своїми рудими кучерями, під своїм прізвищем виїхати кудись буде дуже важко. Я прийняла рішення, що треба сидіти тихо, не висовуватися і діяти за ситуацією. Адже ніхто не знав, як усе буде розгортатися. Страх їхати був страшніший, аніж залишатися”.
Попри це, медійниця згадує, що в місті теж було дуже страшно. Росіяни були розлючені, стріляли хаотично навмання. У помічниках у них були місцеві колаборанти, які добре знали Євгенію.
“Це рішення було дуже логічним, мабуть, і правильним. Тепер, по-перше, у мене є цей досвід, а це такий досвід, який ні за які гроші не купиш. А по-друге, я розумію на повну, що відчувають люди, які живуть в окупації”, – каже журналістка і додає, що багато ворогів вважали, ніби вона з чоловіком заздалегідь виїхала до Польщі, і це допомагало не потрапити до рук окупантів.
Євгенія згадує, що херсонці у перші тижні дуже сильно опиралися окупації, просили писати “заблоковані” чи “тимчасово окуповані”, вірячи, що невдовзі місто повернеться під контроль України. Каже, що остаточно відчула себе в окупації, коли були зайняті українські адмінбудівлі – це сталося наприкінці квітня 2022 року.
Перебуваючи в окупованому Херсоні, Євгенія продовжувала журналістську роботу:
“Для себе я вирішила, що маю продовжувати робити те, що я роблю завжди. Тому видання “Кавун.City” продовжило свою роботу. Колегам я написала, що вони можуть ухвалити рішення, яке вважають за потрібне. Я допоможу, чим зможу, але гарантувати нічого не можу. Один колега виїхав наприкінці березня, ще один – у травні. Пізніше виїхала і я з чоловіком”.
Під час переховування в рідному місті Євгенії знадобилися безліч знань зі школи та детективних романів. Каже, що мінімально виходила надвір – лише в магазин поруч, зустрітися з подругою, яка передавала їжу. Також навмисне змінила колір волосся.
“Я не ходила на мітинги. Розуміла, що мітинг для мене – це спосіб мене швидко ідентифікувати в місті. Навіть якщо мене не візьмуть на мітингу, візьмуть після мітингу”.
“Мені дуже важко було на якомусь етапі визначити, якою ж мовою спілкуватись. Спілкування українською в окупації – це небезпечно. Реально, так було і з Кримом. Тому це було дуже складно. Але перехід на російську в окупації рятує життя”, – каже Євгенія.
Також вона згадує, що поранила руку і боялася викликати швидку, бо не знала: допоможе лікар чи впізнає і видасть її.
У січні 2022 року Євгенія з чоловіком поїхали до Польщі на відпочинок. Про це вона активно писала на своїх сторінках у соцмережах. А коли повернулася додому, часу на пости в соцмережах не було:
“Після повернення не була надто активною, хоча була і в міській раді. Ми там висвітлювали якісь події, готувались до сесії, яка мала бути 25 лютого. От починається окупація, і власне ми нікуди не виходимо, не ходимо на мітинги, сидимо онлайн”.
Євгенія згадує кілька випадків, коли були спроби з’ясувати, чи вона з чоловіком у Херсоні. Проте вони мовчали про це, змінювали місце проживання, а тим часом у легенду про переїзд до Польщі вірило все більше людей – і це давало умовну безпеку.
“Не знаю, яким чином, але в квітні мені стали говорити про те, що нас намагаються знайти. Можливо, десь мене помітили. Я все ж таки спускалась у крамницю чи ще кудись. Не знаю, але почали мені говорити мої друзі, що цікавляться, де я”.
13 травня Євгенія з подругою у дворі пила каву. Саме тоді туди під’їхала автівка без розпізнавальних знаків, а з неї вийшло четверо чоловіків: двоє у цивільному, ще двоє – у частково військовій формі.
“Я написала чоловіку. Слава богу, була можливість, тому що тоді вже було дуже погано зі зв’язком, – щоб він не відкривав двері. І реально – вони колотили у наші двері. Не знаю, чому вони відкинули ідею вибити двері”.
На той момент пара мала заготовлені кілька варіантів квартир для проживання. Загалом переїжджали тричі. Після того, за словами Євгенії, її намагалися виманити онлайн. Знайомі, які потрапляли під нагляд росіян або в полон, писали, що хочуть зустрічі.
“З колаборантами у нас були дуже погані стосунки. Ми постійно воювали в інформаційному полі. Я могла написати якусь аналітику з відкритих даних – так працювали і мої колеги. Тим більше, ми продовжували працювати, і це дуже погано на них діяло”, – припускає журналістка, чому її так вперто намагалися знайти росіяни і їхні поплічники-колаборанти.
Редакторка каже, що налаштувати роботу команди в умовах окупації допомогли дружні, довірливі стосунки:
“Ми одне одному дуже довіряємо. У нас дуже дружні стосунки. Я розумію, що в умовах великої редакції це, мабуть, важко. В умовах маленької редакції – це реально. Що б у нас не відбувалося в житті, ми завжди намагаємось допомагати один одному. Наш колега служить – ми постійно його підтримуємо. Коли моїм колегам потрібно було виїхати, я намагалася знайти гроші на це”.
Євгенія згадує, що багато завдань виконувала самостійно, бо не могла ризикувати людьми. Крім того, редакція подбала про кібербезпеку.
“Я не вимагала від колег постійної віддачі, тобто працюємо, коли можемо. Я розуміла, що працювати повноцінно люди в таких умовах не можуть, навіть якщо я їм оплачу. Це нормально і, мабуть, це дуже допомогло. Нас дуже підтримували наші читачі – я розуміла, що для них це важливо. Люди просили якусь інформацію, і в цей момент, коли тебе просять і ти одна з небагатьох, хто може допомогти, це дуже стимулює продовжувати”.
У час окупації на сайті редакція публікувала лише головне, але значно активніше вела Telegram-канал, де читачі могли знайти корисну інформацію.
“Ми постійно моніторили різні чати, різні канали виїзду. Там ми дізнавались про обстріли колон, умови виїзду та інше. Ми постійно були готові, мали складені тривожні рюкзачки, заспокійливе для кота – щоб спокійно виїхати разом із ним. Це все було готове 24 на 7”, – згадує медійниця.
Євгенія каже: чітко зрозуміла, що треба їхати, в липні. Тоді крізь відчинене вікно почула, як росіянин розпитував сусідку про неї:
“Мене перемкнуло. Я чоловікові сказала, що я це чула – і ось на цьому моменті ми вирішили, що треба їхати, будь-якими шляхами виїжджати звідси. Багато чого було готове для виїзду на той момент, адже ми розуміли: рано чи пізно може бути таке, що ми виїдемо. Хоча ми дуже хотіли залишитись і побачити, чим це все закінчиться. Я маю на увазі деокупацію. Але безпека все ж таки взяла гору – і ми виїхали”.
Поки залишалися в окупації, виживати Євгенії допомагала улюблена робота, думки про рідних, кіт, книги:
“Глобально рятував гумор. Я підсіла на український стендап, а також польський. Ми дивилися якісь комедії. Я продовжила вивчати польську. Я продовжувала вчитись загалом. Це був момент, коли готувалася до вступу на історичний, його благополучно закінчила, вступила тепер в аспірантуру”.
Журналістка згадує, що не всім колегам вдалося виїхати. Частина перебуває в російських в’язницях. Каже, що важче було виїхати з невеликих міст, але декому це вдалося навіть після тривалого перебування в окупації.
“Зараз я не живу в місті постійно, буваю доволі часто – кілька разів на місяць, або принаймні раз на місяць. Повертатись мені є куди, але там вкрай небезпечно”, – розповідає журналістка.
За її словами, зараз у місті залишаються ті, хто співпрацював з окупантами:
“У Херсоні реально себе останнім часом почувають доволі непогано ті, хто без примусу працював на росіян. Я дуже сподіваюсь, що це тимчасово і таких людей небагато, але вони є – і я їх знаю. Ось це дуже-дуже прикро. Через це важко повертатись додому, тому що в мене є абсолютно природне бажання їх вбивати. Деякі з цих людей шукали нас в окупації. Я не приховую свого ставлення до них”.
Євгенія намагається уникати зустрічей з людьми, які співпрацювали з росіянами, але постійно публічно говорити про це:
“Для себе в голові прокручую, хто з тих, хто бажав нам смерті, залишився в місті, кого я теоретично можу зустріти. Я для себе просто складаю ці пазли – що робити, щоб не порушити закон і не зіпсувати собі некролог, карму. Тому просто уникаю цих людей. Але я не уникаю можливості проговорити публічно про те, що вони робили – ось цим користуюсь доволі часто”.
Євгенія, маючи досвід життя в окупації, переконана, що Україна не може відмовлятися від своїх територій заради умовного миру з ворогом:
“Зараз ми в такому непростому періоді, коли на українців тиснуть, щоб ми відмовилися від своїх окупованих територій заради якогось там химерного миру. На жаль, від деяких українців можна прочитати, що ті, хто залишилися в окупації, “зробили свій вибір”. Я дуже сподіваюся, що сьогоднішнє наше інтерв’ю змінить думку чи хоча б трішечки її розхитає в тих, хто має такі переконання”.
Проєкт реалізований командою Премії імені Георгія Ґонґадзе за підтримки Посольства США в Києві.
Читайте також:
Премія імені Георгія Ґонґадзе оголосила короткий список номінантів 2025
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
