Перші поїздки в зону АТО, самонавчання зйомок війни, робота на фронті після повномасштабного вторгнення, заборони й особисті домовленості, втрати друзів-військових – про це та інше у четвертому епізоді відеоподкасту Премії імені Георгія Ґонґадзе “Синхрони війни”. Ведуча проєкту Євгенія Подобна поспілкувалася з Юлією Кирієнко, воєнною кореспонденткою, яка працює на лінії фронту з 2014 року.
Переглянути повну версію відеоподкасту можна за посиланням.
Юлія їздить працювати в зону бойових дій вже майже 11 років. Журналістка ділиться, що ця робота втомлює, але мотивація показувати правду перемагає:
“Мотивує доносити правду про те, що відбувається на фронті, щоб не було викривлень інформації. Журналісти мають продовжувати висвітлювати війну, щоб дійсно показувати правду. Є чимало дописів військових, волонтерів, які інколи перегинають, викликають паніку. Це не потрібно робити, завжди треба зберігати голову холодною. Тільки журналісти, які послуговуються стандартами і розуміють суть, мають працювати на фронті”.
Журналістка розповідає, що зараз є робота пресофіцерів, напрацьовані інструкції від пресслужб, але все ж, щоб зняти щось справді глибоке, необхідно отримати дозвіл командирів. Нерідко, за словами Юлії, сьогодні ними є ті, кого вона з командою знімала з 2014 року ще у званні солдатів.
“Не завжди пресофіцери можуть або хочуть допустити на близьку відстань до лінії розмежування. Не всі бригади є відкритими, не всі підрозділи хочуть і правильно розуміють, навіщо потрібна преса. Незмінними залишаються власні домовленості на фронті”, – ділиться медійниця.
Порівнюючи війну зараз і часів АТО чи ООС, Кирієнко зазначає значні труднощі з логістикою:
“Війна зовсім інша. Зараз доводиться якомога серйозніше продумувати логістику, як дістатися. Коли ти їдеш у машині, де немає РЕБ, розумієш, що наражаєшся на небезпеку, маєш прокладати маршрут так, щоб хоча б доїхати до точки, де працюватимеш із військовими. Всього цього під час АТО й ООС не було абсолютно. Рівень ризику для журналістів зріс значно, навіть якщо вони просто приїжджають у відрядження на якийсь час”.
Юлія розповідає, що деякі комбриги бояться допускати медійників, аби вони не показали зайвого. Але вона запевняє, що за роки практики журналісти вміють зняти так, щоб ворогові це нічого не дало:
“Дрон противника бачить більше, ніж можна побачити в наших новинах. Звісно, противник моніторить новини, але за 10 років ми так навчилися знімати, що незрозуміло, звідки ми це зняли. Тому коли командир бригади вважає, що не будемо пускати журналістів, бо зайве покажуть, мені його просто шкода. Хлопці заслуговують на те, щоб показати, як вони круто воюють”.
Юлія додає, що таких офіцерів залишилося небагато, армія потребує донатів, і медійність у цьому дуже допомагає:
“Держава не забезпечує підрозділи повністю всім необхідним. Тож максимально всі просяться, щоб до них приїхали й розказали про них, щоб стати більш медійними”.
Юлія сама займається волонтерством, але зізнається, що не розуміє, коли військові допускають журналістів на зйомки лише в обмін на допомогу.
Крім того, під час поїздок на фронт між роботою Юлія евакуює покинутих тварин і шукає їм нових господарів.
Журналістка розповідає, що працюючи на фронті, постійно відчуваєш страх, а коли спілкуєшся з героєм, робиш роботу – він відступає на другий план:
“Страшно завжди. Страшно жити в Краматорську, страшно жити в Києві. Просто на фронті рівень страху вищий. Лиш дурень не боїться, це й військові кажуть”.
Юлія згадує перші поїздки на фронт у 2014-му. Каже, що тоді не розуміли, куди потрапили, не вміли поводитися. І лише потрапивши під перші обстріли, побачивши поранених, почали поводитися обережніше, вчитися надавати медичну допомогу тощо.
“Також вчилися знімати війну на власному досвіді. Пам’ятаю, що в 2015-му році, вже рік війна тривала, нас запросили в Міноборони, щоб показати, як працювати. Потім до нас приїхали тренери від ОБСЄ, щоб показати, як працювати в зонах конфлікту. Ми просто сиділи, дивилися й думали: “Ну, пацани, напевно, давайте поміняємося з вами місцями”.
“У нас стільки контенту про війну, що люди перестали його дивитися. Усе просто – люди стомилися. Це видно по переглядах, аудиторія зацікавлюється скандалами й чимось серйозним”, – ділиться медійниця власними спостереженнями.
Водночас Юлія каже, що її це не дуже ображає, адже війна торкається кожного, усі її відчувають, а безперервно споживати інформацію про війну неможливо, людям потрібно зміщувати акцент.
“Єдине, що мене дуже ображає – це те, що люди продовжують споживати російську пропаганду. Вони не хочуть розбиратися, не хочуть критично оцінювати інформацію. Журналісти не можуть спростувати кожен відеоролик пропагандистів, але ми можемо робити сюжети, які дійсно показують правду”, – додає медійниця.
Журналістка мріє зняти похорон російського диктатора і Донецьк під українськими прапорами:
“Я хочу зняти, як палає Кремль. Я хочу зняти похорон Путіна. Я хочу зняти наш Донецьк, заїхати в це місто троянд і зняти його з українським прапором”.
Юлія переконана, що попереду ще дуже багато роботи, навіть після завершення війни:
“Війна закінченням бойових дій не завершується. У нас, журналістів, роботи максимально багато. Але чи закінчиться війна і як вона закінчиться? Це вже інше питання. Сподіваюся, що за нашого життя”.
Проєкт реалізований командою Премії імені Георгія Ґонґадзе за підтримки Посольства США в Києві.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
