Пошук історій, робота на передовій, співпраця з міжнародними медіа та етичні дилеми журналістики – про це в новому епізоді відеоподкасту Премії імені Георгія Ґонґадзе “Синхрони війни”. Ведуча Євгенія Подобна поспілкувалася з Камілою Грабчук – журналісткою, продюсеркою, фіксеркою.
Переглянути повну версію подкасту можна за посиланням.
Каміла пояснює, що фіксер та продюсер – це не тотожні поняття. У малих медіа фіксером часто стає людина, яка перекладає, шукає контакти, організовує логістику та навіть виконує роль водія. У великих міжнародних редакціях продюсер уже виконує ширший спектр завдань – пропонує теми, організовує інтерв’ю, часом навіть пише матеріали.
“Це може бути дуже різний набір обов’язків – від організаційних питань до повноцінної роботи журналіста. Але суть у тому, що ти допомагаєш медіа розповісти історію, знайти тих, хто її розкаже”, – пояснює Каміла.
До повномасштабного вторгнення Каміла працювала в пресслужбі та у сфері комунікацій. Однак після 24 лютого 2022 року вона шукала можливості бути корисною. “Я хотіла щось робити, чимось допомагати. Шукала будь-які шляхи, аби не сидіти без діла”, – згадує журналістка.
Наприкінці березня їй запропонували працювати фіксеркою для команди шведського телебачення. Це стало першим досвідом у воєнній журналістиці. “Я читала всі новини, збирала контакти, знала, що відбувається. Коли ми зустрілися, я одразу сказала: ось тут Буча, ось тут Ірпінь, тут військові, тут цивільні. Це був справжній тест на швидкість”, – розповідає Каміла.
Медійниця розповідає, що її перші дні роботи були сповнені шоку. Але найбільше в пам’яті закарбувався запах Бучі після звільнення. “В Бучі, навіть потім, коли я приїжджала вже влітку, коли вже закінчились всі процеси ексгумації. Я все одно цей запах чую, хоча його там немає”, – ділиться Каміла.
Каміла переконана: головне – слухати людей і їхню згоду на зйомку чи інтерв’ю. “Я бачила, як журналісти буквально переслідували жінку, яка чекала на ідентифікацію чоловіка в масовому похованні. Вона втікала, а вони бігли за нею з камерами. Це неприпустимо”, – каже вона.
Журналістка згадує, що інтерес міжнародних медіа до війни змінювався. Спершу всі фокусувалися на воєнних злочинах, потім – на звільнених територіях, зараз шукають ексклюзивні історії. “На початку війни всі хотіли знімати артилерію, зараз уже дрони стали “новою темою”. Але є й ті, хто копає глибше, повертаючись до теми розслідувань воєнних злочинів”, – пояснює вона.
Працювати з Washington Post Каміла почала після співпраці з іншими міжнародними медіа. “Це не було так, що я подала резюме. Все сталося природно: мене знали, бачили мою роботу, і коли з’явилася можливість – я її використала”, – розповідає вона.
Каміла зазначає, що фіксери – це одна з найбільш незахищених професій у воєнній журналістиці. “Страхування? Ніхто не оформлює. Все тримається на репутації медіа”, – пояснює вона.
“Мені важливо, щоб моє ім’я було вказане в матеріалах. Це хоча б мінімальна гарантія, що у разі чого я зможу довести, що працювала з конкретним медіа”, – додає Грабчук.
На запитання, що буде після війни, Каміла відповідає: “Я точно залишуся в журналістиці. Але, можливо, трохи зміню напрям. Мені цікаві документальні історії, хочеться зануритися в людський вимір подій”.
Проєкт реалізований командою Премії імені Георгія Ґонґадзе за підтримки Посольства США в Києві.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
