Медицина в ЗСУ: мало б бути хоч зернятко здорового глузду, проте його годі шукати, – Гліб Бітюков

Гліб Бітюков
громадський активіст, медик, військовослужбовець ЗСУ

(FB)

Черговий приклад відсутності медичного менеджменту у війську. Маємо пацієнта, який звернувся в наш медичний підрозділ з типовими ознаками серцевої недостатності. Ми його госпіталізували до себе і для того, аби зібрати більшу документальну базу, перед направленням на ВЛК, скерували на подальшу госпіталізацію до цивільної лікарні. Оскільки він з підрозділу, який прикомандирований до нас, направлення на ВЛК мав сформувати медичний пункт його підрозділу. Ми надали всі необхідні для цього скерування.

В понеділок його виписують з лікарні, а вже в середу … я забираю його медеваком з позицій з загостренням стану.

На диво, за декілька днів серцева недостатність не розсмокталася сама.

Ситуація складна. Дійсність диктує свої правила гри в яких скарги на здоров’я стають формальністю, а необхідність вести бойові дії реальністю. І вибір між лікуванням і виконанням бойової задачі часто не на користь пацієнта. Проте є випадки коли має переважати здоровий глузд. Не всі здатні навіть дійти до позицій і перебуваючи на них створюють більше проблем ніж їх рішень. В цьому випадку було витрачено багато ресурсів на лікування пацієнта при першому зверненні, після чого необхідно витратити їх ще більше, адже тепер його шлях ще довший і довелося вивозити його з позицій.

Хоча нормативна база не лише дає всі підстави для забезпечення якості надання допомоги, а й спонукає до неї.

Проте цього не відбувається. Проблема криється в некомпетентності виконавців. Тобто тих, хто має безпосередній доступ до пацієнта. Армія не ставить жодних вхідних вимог до жодної зі спеціальностей і до медичних зокрема.
Департамент охорони здоров’я МО почав виходити з комунікацією про власні досягнення. Варто подякувати за зрушення в нормативній базі. Проте хотів би нагадати, що можна нескінченно вважати, що два плюс два буде п’ять, десь в коридорах МО. Але на полі бою результат завжди буде чотири.

Ми перебуваємо в унікальній по своїй жахливості ситуації. Але водночас вона унікальна через великий обсяг інформації щодо травм, поранень і наслідків наданої допомоги. Проте вся ця інформація гине, щойно народившись.

До прикладу, ми не знаємо, скільком пораненим були накладені турнікети й вони вижили, скільком були накладені турнікети, але вони загинули, скільком можна було б обійтися без турнікета, взагалі або виконати його конверсію, проте це не було зроблено. Вся інформація, якою ми оперуємо, існує на рівні чуток, пліток і припущень.

Позаяк цифрове середовище на догоспітальному етапі відсутнє, вся наявна статистика викривлена. Ми не маємо справжніх даних ані про поранених в розрізі нозологій, ані в розрізі підрозділів. А відтак не можемо ані аналізувати, ані планувати, ані вчитися на власному досвіді.

Мало б бути хоч зернятко здорового глузду. Проте його годі шукати в літрах магнезії як лікування акубаротравм, антибіотиках від кашлю, структурованій воді, реосорбілакті, гіпотермії бійців, “бо їм так легше переносити біль”, та і взагалі відсутності анестезії, оскільки “пацієнт має брати участь у своєму лікуванні”, внутрішньовенних введеннях там де можна обійтися таблеточкою в ротик,

Лікування без ефекту.

Документи без даних.

Спотворення реальності так, аби вона була зручна, а не правдива.

Ми можемо і далі перебувати в захмарній країні рожевих єдинорогів, а можемо спуститися на землю і подивитися на реальність. Реальність така, що за період повномасштабного вторгнення в медичних підрозділах не змінилося нічого. Цифровізація ВЛК – така ж легенда, як “метро на Троєщину” в Києві. Про неї в цій країні не говорив лише лінивий, але все як було паперове, так ним і лишається.

Забезпечення медичних підрозділів досі тримається на волонтерах. Ані медикаментів, ані транспорту, ані його ремонту від держави годі й чекати.

Але навіть це ще пів біди. Найгірше – справи з компетенціями кожного фахівця в медичних силах. Визначених розподілів ролей медиків всіх рівнів, а відтак і вимоги до них відсутні. Не існує практики вхідної оцінки компетенцій медиків, які приймаються на посади.

Армія дозволяє існувати всьому тому, що у звичайному житті ніколи б не прижилося. Некомпетентність, байдужість, цинізм, подекуди жорстокість тут стають нормою. Те, що було б нежиттєздатним в розвинутим суспільстві, позаяк не ефективне тут поширюється ніби пил, що роздмухуються вітром.

Десятий рік ми живемо в пострадянському середовищі медичної допомоги. Декомунізація торкнулася назв вулиць, парків та станцій метро, подекуди навіть свідомості українців, але не медичного середовища української армії.

Досі, ми заповнюємо рудиментарні Форми-100, спадок радянського минулого. Ба більше – такі ж форми заповнюють наші вороги. Наші армії настільки ідентичні у своїй совковості, що ані нормативно, ані зовнішньо ми досі не спромоглися самоідентифікуватися.

До чорта всілякі умовності. Непрофесійність вбиває нас не гірше ніж ворожі кулі та ракети. Непрофесійні люди перешкоджають ефективності, а неефективні армії програють.

Читайте також:
Як перемогти “совок” у війську: поки не змінимо найважливіше, залишатимемося такою самою радянською армією

“Здобутий в Італії досвід практично не застосовуємо – нема де”, – медик Гліб Бітюков, який працював в італійській лікарні у розпал епідемії