автор: Катерина Бачинська
фото з відкритих джерел
24 лютого 2022 року змінило в Україні абсолютно все. Українці та світова спільнота усвідомили, що так, як було раніше — вже не буде ніколи. Усі сфери життя зазнали змін і зазнають їх навіть по сьогодні. Серед них і журналістика.
Війна з Росією триває з 2014 року, однак повномасштабне вторгнення кардинально змінило принципи та роботу українських журналістів. Багатьом представникам ЗМІ довелося змінити теплі офіси на холодні окопи, звичайний одяг — на бронежилети й каски, а рутинне життя в безпечних містах — на лінію фронту.
Про реальне життя між фронтом і редакціями, страхи, небезпеку, можливості та нову українську журналістику у воєнний час — у розмові з трьома воєнними кореспондентками, що висвітлюють війну в Україні.
Матеріал було створено до Дня свободи преси й опубліковано німецькою мовою у виданні Tagesspiegel
Каміла Грабчук
Коли в Україну прийшла велика війна, Камілі було 23. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну дівчина не займалася воєнною журналістикою. Але життя Каміли, як і більшості українців, з початком великого вторгнення Росії в Україну перевернулося.
“Жодну з тем, якими я займалася до повномасштабного вторгнення, не можна порівняти з тим, що мені доводиться робити після 24 лютого 2022 року. Те, з чим я маю справу зараз — це все про травми, горе, страшні злочини проти людяності”, — каже журналістка.
Каміла — репортерка і продюсерка таких світових ЗМІ, як Swedish radio, Il.Foglio, New York Times та Washington Post. Про небезпечні моменти під час роботи на війні дівчина пригадує неохоче: “Вони були. Але, думаю, моя психіка намагається їх забути”.
Після двох років роботи зі світовими ЗМІ Каміла вирішила знімати власний контент і створила YouTube-канал “Люди”.
“Коли створюєш свій канал — це страшнувато, але водночас це й велика можливість говорити про те, що може бути цікаве аудиторії”, — зізнається дівчина.
На запитання, “про що канал”, вона, на якусь мить замислившись, відповідає:
“Це канал про людей, які силою своєї особистості змінюють світ. Він про життя, яке просякнуте війною. І в цьому житті є люди, які, попри все, живуть, воюють та вірять. Тому я хочу, щоб цих людей бачили і чули”.
Каміла вважає, що зараз українці як ніколи потребують якісного контенту.
“У суспільстві мають бути професійні медіа, які розказують людям, що насправді відбувається. Мені б хотілося розвиватися і працювати в Україні. Світові медіа потужні, у них є свій глядач, вони працюють на свою аудиторію — американці для американців, німці для німців, французи для французів. У першу чергу, вони роблять це для своєї аудиторії.
Мені хочеться працювати для свого глядача, для українців, доносити потрібну і важливу інформацію суспільству. В Україні має бути сильна журналістика. Тому я і продовжую це робити”, — пояснює Каміла.
Діана Буцко. Фото: Hromadske
У вільний час від відряджень на фронт Діана допомагає будинку для людей похилого віку. Вона приходить читати їм книжки, випити з ними чаю та просто поговорити. Діані — 30. До повномасштабного вторгнення вона, як і більшість молодих людей в Україні, будувала плани на майбутнє, навчалася та працювала політичною журналісткою в українському виданні.
У 2020 році дівчина потрапила на навчання в Університеті Південного Іллінойсу (Southern Illinois University) у США. Та коли настало 24 лютого 2022 року, вона вирішила повернутися в Україну. І почала працювати воєнною кореспонденткою у найгарячіших точках фронту.
“Я ні разу не пошкодувала про рішення повернутися зі США до України під час війни. Мені було б емоційно дуже важко залишатися в Америці, коли такого масштабу війна розгорталася в Україні. Як українська журналістка, я відчуваю в собі відповідальність бути в цей момент тут, зі своїм народом”, — наголошує Діана.
Зараз вона репортерка, яка створює відеосюжети для YouTube-каналу Hromadske. Спеціалізується на темах війська та перебігу війни, знімає відео про бої на фронті, життя військових та людей у прифронтових містах і селах.
На запитання про ризики для життя Діана відповідає:
“Я повністю усвідомлюю всі ризики й можливі наслідки. Фронт насправді — це справа удачі. Ти можеш бути “на нулі” — і цього разу все буде спокійно. А можеш поїхати на більш тилові позиції — і туди прилетить авіабомба. Ніколи не знаєш, який репортаж стане для тебе останнім”.
Як репортерка, що постійно працює на фронті, однією з головних своїх цілей Діана називає утримання інтересу аудиторії до цієї теми:
“Від війни “стомилися” всі, і ти постійно маєш шукати ракурси й цікаві шляхи подачі історій. Це емоційно виснажує”.
Діана переконана, що всі українці зараз — “люди війни”, всіх зачепила війна і всі нею травмовані. Працюючи в гарячих точках, вона бачила різні долі, горе, сльози, смерті та розпач.
“Люди, які живуть у війні, більше цінують базові речі й інших людей — підтримують одне одного, дорожать рідними і дуже щирі, — наголошує журналістка. — Матеріальне відходить на другий план”.
Марина Асмолова
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марина була парламентською кореспонденткою. Працювала у Верховній Раді та знімала сюжети про політичне життя в Україні. Зараз Верховна Рада залишається закритою для роботи більшості журналістів. Офіційна версія парламенту — через підвищений рівень небезпеки.
Однак, на думку Марини, українські журналісти щодня ризикують своїм життям на фронті, тому забезпечити доступ до роботи парламенту журналістам — це обов’язок влади:
“Журналісти повинні мати доступ до роботи в парламенті навіть під час війни, бо це про свободу слова та доступ до інформації. Ризики, з якими ми стикаємося на фронті, значно вищі за ті, що в парламенті. Тому вважаю, що ми маємо безперешкодно працювати з інформацією”, — переконана Марина.
Від “Новинарні”: розмова з Мариною Асмоловою відбувалася ще до того, як голова Верховної ради Руслан Стефанчук видав розпорядження про допуск обмеженої кількості журналістів до роботи в пресцентрі парламенту в умовах дії воєнного стану.
Стати до лав воєнкорів Марина вирішила відразу. На початку повномасштабного вторгнення вона знімала сюжети про звільнення українськими військовими Київщини. Згодом почала працювати на Донеччині й Харківщині, в зоні бойових дій. Розповідає, що найважче було наважитися на своє перше відрядження в “гарячу точку”. Зараз дівчина регулярно працює у найнебезпечніших точках фронту. Пригадує, як під час однієї зі зйомок була на межі життя та смерті.
“Ми знімали у Великій Новосілці (Донецька область) на позиціях бійців роти ударних БПЛА — за 900 метрів від ворога, під постійними артилерійськими обстрілами. Було дуже нелегко. Але ми все відзняли і приїхали з якісним матеріалом”, — розповідає Марина.
На запитання про найскладніше в роботі на фронті вона замислюється. А потім коротко відповідає:
“Найстрашніше — це втрачати своїх героїв.
Загроза є завжди. Але я намагаюсь не занурюватися в ці думки. Завантажую себе тим, що продумую до дрібниць, як краще зняти тих, хто весь час у пеклі”.
Марина — серед тих, хто не сприймає вислів “втома від війни”. Вона переконана, що кожен у цей складний час має робити свій максимум.
“Я дуже сподіваюся, що після війни українська журналістика буде нещадною до російської пропаганди. І з акцентом на теми, повʼязані з військовими. Зараз я відчуваю, що роблю щось важливе. Однак мені важко сказати, що буде далі”.
* * *
Щодня українські воєнні кореспонденти працюють на межі життя та смерті. Деяким із них нещодавно виповнилося 25 років. Українська журналістика за два роки повномасштабного вторгнення змінилася і заходи безпеки для журналістів стають якіснішими. Однак за даними Національної спілки журналістів та Міжнародної федерації журналістів, станом на липень 2024 року від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну загинув 91 медійник. Ще 25 українських журналістів лишається в російському полоні.
Читайте також:
Call the War а War: історії журналістів, що загинули або постраждали на війні з Росією
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
