Тарас Марусик
журналіст, перекладач, громадський діяч
Свій виступ я почну зі згадки про День української писемності та мови, і не лише тому, що наш круглий стіл відбувається напередодні цієї дати, але й тому, що внаслідок зміни релігійного календаря мовний день вже не прив’язаний до іншої дати календаря – Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва.
У грудні 2011 року президент-утікач-держзрадник Янукович видав указ, яким переніс щорічне відзначення Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва з третьої неділі травня на 9 листопада, щоб відзначати його «разом із Днем української писемності та мови». На мою думку, мета такого перенесення полягала в тому, щоб зменшити значення Дня української писемності та мови і знизити увагу держави до проблем функціонування української мови як державної. Тож від 27 жовтня започатковується нова дата для Дня української писемності та мови і президентові не доведеться, як це, наприклад, робив Петро Порошенко, спочатку вітати працівників культури та майстрів народного мистецтва, а відтак на сайті розміщувати привітання із Днем української писемності та мови.
Сьогодні у фокусі уваги – не лише моя книжка «30 років Незалежності: мовні акти, які змінюють Україну», але й мовна політика, яка була інструментом чужих адміністрацій упродовж століть на українських та інших землях, і залишається інструментом вже адміністрацій українських, нерідко досить формальних.
Серйозне вивчення політики лінгвоциду імперії в її різних російських формах продовжується і розгортається. Я очікую навіть певного сплеску, бо, по-перше, далеко не всі архівні документи опубліковані, хоча вже є вагомі видання, які показали механізми підступної російської політики під такою хитрою формулою совєтського гуманізму «какая разніца». По-друге, окремі представники покоління, які відчули на собі коток зросійщення/русифікації, переосмислюють свій гіркий досвід у художніх творах. Цим самим відроджується традиція романів «Хмари» Нечуя-Левицького чи «Міста» Підмогильного, в яких показано утиски й заборони української мови і боротьбу проти цього свідомих своєї ідентичності українців.
Невипадково в 2023 році (це з того, що мені трапилося на очі) вийшло цікаве дослідження «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» Євгенії Кузнєцової, роман Ніни Кур’яти «Дзвінка. Українка, народжена в СРСР», а також зовсім недавно в Переяславі Наталія Новородовська захистила дисертацію «Мовна політика в УРСР (1960 – 1980-х рр.): соціокультурний вимір». І це без згадування низки ютуб-каналів, кількість яких зростає, присвячених мовній політиці.
До речі, в дисертації добре показано, як русифікація стала чинником трансформації ідентичності українського суспільства. Як зазначає дослідниця, аналіз переписів населення 1959 р., 1970 р., 1979 р., 1989 р. засвідчив суттєве зростання кількості російськомовного населення і зменшення кількості українців на більшій частині території України, до чого спричинилися «штучно організовані міграції, русифікація на державному рівні, зниження обсягу українськомовної друкованої продукції, маніпулятивний вплив радянських ЗМІ тощо. У регіональному розрізі кількість російськомовного населення найбільше зросла на Сході та Півдні УРСР».
Перепис був одним з інструментів зросійщення. Я пригадую 1989 рік, київську Оболонь, де ми тоді мешкали. При йшла переписувачка – звичайно, російськомовна, – і запитує: «Ваш радной язик» – «Українська», – відповідаю. – «Может, українській і руській» – «Ні, українська». Обрусителька-переписувачка зробила ще одну спробу, безрезультатну. А скільки таких переписувачів було по Києву й Україні і скількох громадян таким психологічним способом вдалося схилити до потрібних режимові відповідей!
В своїй книжці я наводжу один прецікавий неофіційний документ, датований 2010 роком, який мені вдалося винести і, власне, опублікувати. Це «Ізмєрєніє язикавой сітуациї во Всєукраінской пєрєпісі 2011 года: палітічєскій і садєржатєльний аспекти». Кілька цитат з цього анонімного документа, на якому стоять візи Льовочкіна і Лукаш, тодішніх керівників адміністрації президента:
«Дані щодо ступеня поширеності мов в Україні справлятимуть суттєвий вплив на політичну і гуманітарну ситуацію в країні впродовж як мінімум наступних десяти років». До результатів перепису «апелюватимуть представники різних політичних сил при обговоренні таких резонансних питань, як, зокрема, питання про статус російської мови, з метою мобілізації своїх прихильників».
Анонімні автори підкреслили, що Всеукраїнський перепис населення 2001 року не був об’єктивним і не відобразив реальної мовної ситуації «як щодо використання мов, так і щодо думок громадян про бажані статуси української і російської мов.., вони легітимізували дискримінаційну щодо російської мови і російськомовної культури України політику, яку проводили Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко». Автори заперечили дані перепису 2001 року, вважаючи, що 67,5 % українців, які назвали своєю рідною мовою українську, це вигаданий відсоток. Вони протиставили дані перепису цифрам соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології в 2009 році («42,5 % українців назвали зручною для себе російську мову, 39,7 % – українську, 16.3 % – й українську, і російську»).
Таким чином готувався ґрунт для ухвалення токсичного закону «Про засади державної мовної політики», який завдав великої шкоди Україні під час його чинності в 2012-2018 роках і навіть після цього періоду. В книжці я детально описую перипетії довкола закону «Про засади державної мовної політики», який неофіційно називався законом Колесніченка-Ківалова. Перечитуючи все це, не зашкодило б трохи брому, згадуючи вислів Винниченка.
Між іншим, перепис досі не проведено. Буквально кілька днів тому скасовано його проведення в 2023 році. Таким чином в Україні не проводили перепису понад 22 роки. Чи не світовий рекорд. Перепис хотіли провести не лише за Януковича, але й за Зеленського. Був такий міністр Кабінету міністрів Дмитро Дубілет, який запропонував провести мовний перепис на підставі вибору мови квитанцій, які користувачі Приватбанку одержують в банкоматах. І це не анекдот.
«30 років Незалежності: мовні акти, які змінюють Україну» містить 7 розділів, які згруповані тематично: «Боротьба партії регіонів і п’ятої колони проти конституційного статусу української мови»; «Закон «Про засади держаної мовної політики» (закон Ківалова-Колесніченка) і процес його скасування»; «Інші мовні акти й ухвалення нового мовного закону»; «Мовна політика за Ющенка, Януковича, Порошенка»; «Мовна політика за президента Зеленського»; «Громадяни в боротьбі проти держави за державну мову»; «Інші статті».
Передусім я хотів дати зріз мовних політик різних президентів й урядів України. А правда така, що в Україні не було послідовної мовної політики, всі президенти й урядовці намагалися або зберегти мовно-окупаційний статус-кво (за винятком спроб Ющенка), або ж проголошувати правильні гасла без практично їхньої реалізації.
По суті, більшість найвищих представників української влади за понад 30 років з часу відновлення незалежності України були тією чи іншою мірою співучасниками безперервного кількасотстолітнього лінгвоциду російської імперії і совєтського союзу. Частина з них були прихильниками такої політики, але переважна більшість робили це несвідомо, в силу свого совєтського виховання і російського розуміння, що мова не має значення, «ліш би чєлавєк бил хароший».
Попереду ще багато роботи і колективних зусиль суспільства, щоб повністю обрубати зв’язок між політикою лінгвоциду попередніх періодів і нинішньою та майбутньою українською владою.
Книжку видано напередодні великої війни і хронологічно вона зупиняється на листопаді 2021 року. Широкомасштабне вторгнення і російські злочини дуже прискорили процеси українізації і відторгнення всього російського. Я намагаюся відслідковувати всі сфери суспільного життя і можу стверджувати, що в деяких стався злам. Особливо це стосується широко відомих публічних людей – зокрема, спортсменів, співаків, представників бізнесу.
Наведу кілька прикладів. Футбольний клуб «Шахтар», власником якого є Ахметов, у мовному сенсі змінився до невпізнанності. Відомо, що Ахметов, за свідченнями донецьких журналістів, у 2014 році зайняв позицію «і вашим, і нашим», намагаючись всидіти на двох стільцях і підпільно фінансуючи структури на окупованому Донбасі. Відповідно українська мова в клубі і довкола нього, м’яко кажучи, не заохочувалася. Нині всі футболісти донецького «Шахтаря» – і ті, що на -ко, і ті, що на -ов – публічно дають коментарі доброю українською мовою, а уродженець Луганська Сергій Ребров, тренер національної збірної з футболу, виконав обіцянку і поступово перейшов на українську не лише в публічній сфері, але й у спілкуванні вдома.
Рік тому співвласник «Монобанку» Олег Гороховський «денацифікував», за його висловом, банк, тобто, позбавив від російської мови всі інтерфейси і практично припинив обслуговування клієнтів російською мовою. Ще й заявив, що російськомовним інтерфейсам немає місця в Україні і що українським компаніям взагалі не потрібна російська мова.
Вже приходить усвідомлення незручності, некомфортності – ба навіть токсичності всього, що пов’язане з російським і російською мовою. Якими будуть подальші тенденції, побачимо. І, можливо, напишемо щось нове.
Читайте також:
У Києві водій таксі вигнав пасажирок через вимогу обслуговувати державною мовою – може бути штраф
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
