Колишній помічник глави Держдепу США і куратор американської санкційної політики, дипломат — про результати саміту НАТО, тиск з боку України, майбутні вибори, російський фашизм та українську ідентичність
автор: Валерія Бурлакова
“Зеленський правильно робить, що тисне на США. Адже зараз в Україні війна, і Україна потребує підтримки” — вважає американський дипломат і державний діяч із 40-річним стажем Деніел Фрід (Daniel Fried).
У минулому він найбільше відомий як помічник державного секретаря з європейських та євразійських справ у 2004-2009 рр., при президенті Джорджі Буші-молодшому. Це та посада, яку при Обамі займала Вікторія Нуланд, а при Клінтоні – Річард Голбрук.
Фрід — визнаний фахівець з російського питання. Адже ще в 1970-х роках починав дипломатичну кар’єру в консульстві США у Ленінграді, а продовжував — в управлінні Держдепу у справах Радянського Союзу, у штаті Ради національної безпеки, спеціальним помічником президента Білла Клінтона. Працюючи в Білому домі, Фрід відігравав свою роль у реалізації політики США щодо євроатлантичної безпеки, включаючи розширення НАТО та відносини Росія—НАТО.
Що також важливо, Фрід працював координатором Державного департаменту Сполучених Штатів з санкційної політики у 2013-2017 рр. та послом США в Польщі у 1997-2000 рр. Був спеціальним посланником США з питань закриття військової бази в Гуантанамо, що на Кубі.
Пішовши у відставку з дипломатичної служби 2017 року, Деніел Фрід залишається співробітником Atlantic Council у Вашингтоні, запитаним експертом та колумністом з питань геополітики, санкцій, російської агресії проти України.
Напередодні Вільнюського саміту НАТО Фрід серед 46 експертів, дипломатів та військових підписав відкритий лист під назвою “Україні потрібна дорожня карта до членства в НАТО якомога швидше”.
Деніел Фрід
“Новинарня” звернулася до пана Фріда із запитаннями про підсумки саміту НАТО у Вільнюсі та його бачення шляхів вирішення війни і становища Росії.
— Це був доволі хороший саміт. Американці були трішечки скутими, нас доводилося підштовхувати — Зеленському, країнам Балтії, Польщі. Та, втім, саміт пройшов непогано.
Відкритими залишаються багато питань. Але одне питання щодо України здається мені найважливішим. Воно таке: чи є Україна частиною нашої родини, чи вона “належить” Кремлю? І в НАТО правильно відповіли на це запитання. А якщо Україна — частина нашої трансатлантичної родини, то далі не стоїть питання “чи…”. Лише питання “як” та “коли”.
Так, ми могли б просунутися далі. Так, американці могли б бути сильнішими. Але ж Байден — просто перед зустріччю з Зеленським — прямо сказав пресі, що з нетерпінням чекає офіційного вступу України в НАТО. А резолюція G7 (так звані “гарантії безпеки” країн “Групи семи” – “Н”) забезпечує “риштування” безпекової та економічної підтримки України — відтепер і до вступу в НАТО.
Ми опинилися там, де і повинні були. На доволі пристойних позиціях.
Преса писала, що люди Байдена були засмучені тиском Зеленського. Але чого вони очікували? В Україні війна, українські міста — під обстрілами. Звичайно, він буде тиснути! І я вірю, що він тиснув і тисне недарма.
Це нагадує мені те, як [у 1990-х роках президент Польщі] Лех Валенса поводився з Біллом Клінтоном. Тільки от у Валенси вдома не було війни… Але він дуже тиснув на Клінтона. Кожного разу, як той робив крок уперед, Валенса казав: “Чудово! Він мій друг! Він чудовий хлопець! Боже, благослови Америку!” А потім — продовжував тиснути.
Так робить і Зеленський. Звичайно, Україна має дякувати Америці, дякувати демократам, дякувати республіканцям — але ніколи не припиняти розумно тиснути. Ніколи не бути пасивною. Саме так це працює.
Інші країни, друзі України, також тиснули і тиснуть. Естонія. Поляки. Навіть французи, які дійсно змінили свої погляди з часів саміту у Бухаресті…
Цей тиск — це добре. Саме так працюють альянси — країни тиснуть. Країни знають, коли тиснути — а коли потискати руки.
Президент Володимир Зеленський тисне руку президенту США Джо Байдену на зустрічі на полях саміту НАТО у Вільнюсі 12 липня 2023 року. Фото: Getty Images/Global Images Ukraine
Якби я був українцем, я б сказав, що ми могли отримати більше. Мали отримати більше… Але й так отримали багато.
У Путіна немає підстав бути задоволеним цим самітом.
Читайте також:
Текст комюніке Вільнюського саміту НАТО
— Багато росіян розуміють ситуацію. Розуміють, що не виграють. Путін розпочав війну, яку не здатний виграти.
Так, переговори колись відбудуться. Але ми не маємо поспішати з ними, не маємо тиснути, щоб вони відбулися скоріше. Просто зараз — час продовжувати боротьбу.
На мою думку, будь-які перемовини мають відбуватися не на умовах Путіна, а базуватися на найсильнішій з можливих українських позицій.
— На сьогоднішній день республіканці у Конгресі здебільшого підтримують Україну. Так, не всі. За виключенням невеликої групи трампістів.
Так, я переживаю через них. І не лише через Трампа та йому подібних. Адже вони представляють найгіршу “традицію” американської зовнішньої політики, відому як ізоляціонізм. У пізніх 1930-х таким самим людям не було діла до Гітлера…
Мені здається, що перемога Трампа на виборах 2024 року малоймовірна. Гадаю, що він програє. Але вибори будуть. Побачимо. Хто зна.
Мадлен Олбрайт (держсекретар США 1997—2001 рр.) часто казала: “Я оптиміст, який багато переживає”. Мудра жінка.
І переживати через вибори у США зараз немає сенсу.
Все, що Україна може зробити — це показати найкращі результати, які можливі на полі бою,
і дозволити тим часом послу Оксані Маркаровій працювати і з республіканцями, і американською громадською думкою.
Україна важко воює. Один із найпотужніших аргументів на вашу користь: ви не просите нікого воювати за вас. Ви продовжуєте боротися. Вам потрібні лише інструменти для того, щоб виконувати свою роботу.
Читайте також:
Реформи України в обмін на зброю й розвідінформацію: стали відомі умови “безпекових гарантій” від G7
— Чимало публічних росіян раптом стали сповненими ентузіазму апокаліптичними фашистами.
Дмитро Медведєв (експрезидент Росії, заступник голови ради безпеки РФ) — жалюгідний інтернет-троль.
Щось хворе в Росії… Ця жорстока апокаліптична риторика, ця риторика насильства — це потворно. Це фашизм. І це також істерія. Тому що вони знають, що не переможуть. У них проблеми.
Та й росіяни, зрештою, знають, що щось у країні глибоко не так. І коли Пригожин — монстр! — пішов “на Москву”, була така пасивність з боку росіян. Він не зустрічав спротиву. Це ж дещо свідчить про підтримку росіянами Путіна?
— Я думаю, що Путін і сам справді вірить усій своїй пропаганді. Для нього не існує українців, крім “бандерівців” із західної України. Він мого віку, а я знаю радянські реалії, працював тоді в Росії. Я пам’ятаю їхню пропаганду…. Путін він дійсно вірить, що України не існує.
Але ціла Україна проти нього. Включно із людьми, які колись голосували за Януковича.
Що для мене цікаво — це еволюція України. Викристалізування української ідентичності до демократичної проєвропейської не було неминучим. У 90-х українці не знали, чого вони хочуть. Навіть після Помаранчевої революції російський намісник Янукович виграв вибори.
Не завжди це відбувалося рівномірно, але крок за кроком Україна зорієнтувалася на Європу.
А я думаю про те, що якби Путін не був таким жадібним і нетерплячим… Якби він дозволив восени 2013 року своєму ставленику Януковичу підписати угоду про асоціацію з ЄС — і потім “зіштовхнутися” зі складнощами втіленні плану у життя… Вся історія могла б бути іншою.
Читайте також:
Плюси, мінуси і тінь Росії в рішенні Вільнюського саміту НАТО щодо України
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
