автор: Олена Максименко
із Запорізької області
фото автора / “Новинарня“
Вона більше схожа на героїню аніме, аніж на командира протитанкового відділення. Мініатюрна, з яскраво-рожевим волоссям, лунким сміхом і досвідом спортивного туризму в минулому, молодший сержант Валерія з позивним “Оса” з початку повномасштабного вторгнення знищила вже три ворожі танки. Вона – оператор ПТРК “Корсар” і “Стугна”.
Ми спілкуємося з Осою на Запорізькому напрямку, де стоїть 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон 128-ї закарпатської бригади ЗСУ.
У будинку, де військові відпочивають між бойовими виходами, тепло і затишно. У Лериній кімнаті парфуми і гелі для душу стоять на поличці між патронами. На стіні – постери з аніме. Валерія родом із Запорізької області, тож, по суті, зараз боронить свою малу батьківщину.
– Контракт я підписала ще у 20-му році. Я з Запорізької області, смт Веселе. Воно давно під окупацією. Ми задовго до війни переїхали в Запоріжжя, я ще в школі вчилася. Потім переїхала до Ужгорода, там підписала контракт. Пройшла КМБ (курс молодого бійця), потім мене відправили на фах протитанкіста. Оператор ПТРК “Корсар”. Після Нового року я ще раз поїхала в Старичі в “учебку” – на інші протитанкові засоби, типу NLAW, і M141 Bunker та інші. І на “Джавелін”, але я його не закінчила, бо почалася повномасштабна війна.
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Коли 24 лютого почався наступ росіян, я була у Старичах і дуже рвалася до своїх, але не могла до них потрапити. Я приїхала до Ужгорода, просила командира відправити мене до свого підрозділу. Вони ламалися, не хотіли мене відпускати – мабуть, тому, що я жінка, не знаю! – сміється Оса. – Я всі свої зв’язки задіяла, щоб мене відправили. Поїхала з наступним рейсом із резервом. Але потрапила не до своїх, а у Запорізьку область якраз. Ну, думаю, ладно, танки будуть і тут. До того ж я із Запорізької області, тому ще більший дух патріотизму відчувала.
Дощ, холод… Ми жили в трубі під дорогою. Як щурі. Місця не було. Хтось іде на чергування – на його місце лягає спати інша людина. Ти повертаєшся, шукаєш собі інше місце. А всюди вода.
Нам передавали, що йтиме колона техніки. Тобто росіяни десь заправляються, їх орієнтовно три “коробки”, а ми на них чекаємо. Я прикидувала, де поставлю “Корсар”, у нас ще стояв “Фагот”. Думала, все буде просто. А ні. По-перше, почався артобстріл, конкретний такий. У мене ще не було такого досвіду. І все як у тумані, грубо кажучи. Перший “Корсар” я залишила – ми з напарником уже бігли назад. Біжиш, сил немає, грязюка прилипає до черевиків кілограмами. Добігаєш до свого місяця – і там усе під обстрілом. Ставлю швидше другий “Корсар”, просто на дорозі. Все, я готова, я дивлюся в оптику і бачу все, як у якійсь грі. Серйозно, ніби “Тетріс”.
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: ФБ 128 огбр ЗСУ
На дорозі, буквально за 300 метрів, піднімаються три російських прапори. Їде техніка. Спершу було хвилювання.
Я тремтіла. А потім думаю: зараз хтось перший виїде, і я по ньому в’ї*у. І ось виїжджає здоровенний танк…
Хлопці щось кричать: “Танк, танк!..” – вони намагаються з РПГ (ручного протитанкового гранатомета) його вмазати! Але для танка РПГ – це як камінчик у стіну кинути: відлетить, і нічого.
За правилами, не можна робити пуск, коли спереду хтось стоїть. Але в мене не було вибору. Там мої товариші бігають туди-сюди через дорогу. По-друге, дуже мала відстань – менше 300 метрів. Довести ракету на таку відстань дуже складно, при тому, що її швидкість 180 метрів на секунду. А в мене один бойовий пуск був лише в учебці. І то, мені ще повезло, зазвичай, вони пусків не роблять взагалі! І от – їде танк, і я роблю пуск. Ну, кричу “Пуск!”, мій голос просто губиться серед вибухів, я сама себе не чула. Доводжу ракету – вона йшла праворуч, а танк був ліворуч. За ці лічені секунди я думаю: “Все, я по своїх попала. Я вбила своїх, капець…” А мої кричать: “Попа-а-ала!.. Попа-а-ала!” Танк починає диміти, злітає в кювет. І я відчуваю маленьку перемогу.
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Потім бачу – “коробочка” виїжджає в посадку. Але оскільки в нас світла не було, генератор, а батареї не мої від “Корсара”… Вони не зарядилися. Я роблю пуск, а він не робиться. Роблю ще раз – а не стріляє. І “коробочка” просто заїжджає в посадку. Кричу хлопцям, що мені потрібна ще батарея. Дають мені нову, я швидко міняю, буквально за хвилину. І бачу вдалині якийсь русак вийшов, дивиться отак от, стоїть. І нам починає прилітати кучніше. Я думаю, може, навідник якийсь, фіг його знає. Кричу хлопцям: “Там навідник стоїть!” Це все не чути. Мій напарник починає туди шмаляти, але той уже пішов.
Інші танки вже не виїжджали вище. Бачу – лише верхівка башти. Русаки вже, мабуть, зрозуміли, що тут протитанкісти стоять, і не рухаються далі. Хочуть нас вибити так, артою. Ми починаємо відходити, я роблю ще один пуск туди – майже нічого не видно, промахуюсь. Думаю, ну, хай. Відходимо. Я відбігаю назад. Лежу, відсапуюся. Дивлюсь: лежить ракета від “Корсара”, сама установка “Корсар” стоїть… Думаю: ну, я так не можу [не зробити ще один постріл]! Наші вже майже всі відійшли. Я залишилася, напарник і ще один офіцер. Кажу: “Я ще спробую!..” Вибігаю на дорогу, хапаю ту ракету, тягну її до “Корсара”, ставлю – бах! Влучаю, вшиваюся звідти, “Корсар” той не тягну. Тоді це було б тупо, нас би просто розстріляли.
ПТРК “Корсар”. Ілюстративне фото
Відійшли звідти, на мене накатує істерика. Я починаю плакати. Ми втратили те місце, їх там багато – я не очікувала. Там ще був ТрОшник: “Ти мені як донька. Ти такого ж віку. Ти молодець!..” А я відчувала таку поразку, що просто жах. І це ще був не кінець. Іде дощ, ми всі мокрі. Я залишилася без речей. Відбігаємо вже в те село, Пологи. Починаємо займати оборону. До нас з’їжджаються інші роти. Питаю, чи є в них “Корсар”. – “Так, є!” – Дістають “Фагот”. Ненавиджу “Фагот”! – сміється. – Працюю ще з одним хлопцем, котрий, до речі, в момент, як я з “Корсара” робила постріл, він із “Джавеліна” влучив у танк. І ми з ним той “Фагот” розставляємо знову на дорозі в калюжі. Валяюся в ній.
Читайте також:
“Дуже хочу визволити рідний Токмак. І знищити тамтешніх зрадників”.
Велика історія Андрія “Хрома”, розвідника Вовків Да Вінчі
Обстріли продовжуються, а люди навколо ходять, як ні в чому не бувало. Я ще встигла сфотографуватися. Після того, до речі, більше не роблю фото на бойових виїздах – це для мене це поганий знак став. Я взяла в когось кнопковий телефон, додзвонилася до своїх родичів, бо зв’язку не було п’ять днів, здається. Кажу: “Збирай речі, забирай мого сина, брата, виїжджайте!” Це було сказано ще і на емоціях, мати перелякалася.
У той день я відчувала поразку. Оце моя область, і тоді її захопили росіяни.
Речі Оси. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Починаю готуватися до наступного бою. Обстріл, кулі свистять… я ще без каски. Ну, я не люблю каски, чесно кажучи. Для мене головне – мої вуха. Я в навушниках, я не хочу оглухнути. Я лягаю, нікого не бачу. По мені щось влучає. У ногу, сюди. Щось легке. Я зойкнула, дивлюся – маленька дірочка, крові немає, думаю, можливо, якийсь вторинний осколок. Відкочуюся під дерево. Тонке деревце переді мною, а я голову сховала – думаю, ну, від кулі спасе. Звичайно, ні, але якийсь внутрішній спокій був у цьому. Потім напарник каже: “Та там танки виїхали!” Я перекатом до “Фагота”… А мінус “Фагота” в тому, що для того, щоб зробити пуск, потрібно його виставити і лягати ось так, перпендикулярно, грубо кажучи. Лягаю на цій дорозі – мене, мабуть, видно було. І щойно я дивлюся в оптику, по мені щось прилітає. Просто бачу яскравий спалах біля себе, ніби вогонь. І такий тупий біль у колінці, ніби взяли шмат дороги і вдарили. Я так кричала!.. Там всі чоловіки, мабуть, охрініли. Потім заспокоїлася. Біль вщух – у мене вже адреналін конкретний був.
Кричу товаришу, що мене поранено. “Ти впевнена?” – “Так! Я впевнена!” Він дістає турнікет, накладає, відтаскує мене за бронік до паркану, – сміється Оса. – Я починаю себе обдивлятися. Помацала – крові немає. Думаю, ну, все гаразд, просто забій! Знімаю турнікет – але насправді так не можна робити. Це мав право зробити тільки бойовий медик.
Дошкандибали ми до своїх, це все під обстрілом. Мені допомогли дійти. Там був тяжкий “300-й”. Він всю дорогу стогнав. Його довезли. Думаю, з ним усе гаразд було потім.
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Я залізаю в ЗіЛ, і це був найстрашніший момент. Всі в паніці, під свистом куль… В нас немає сили відбити атаку. І ти просто сидиш, чекаєш, поки всі зайдуть, і думаєш: от зараз снаряд сюди влучить, і ми просто розлетимося по шматках. Потім починається довга дорога евакуації. До Гуляйполя. Десь три години, мабуть, їхали. Стемніло, я встигла покритися інеєм, як той Джек з “Титаніка”, – сміється. – Ну, зате не потонула. Нога вже починає боліти.
Крізь штани і підштаники вже просочилася кров. Нас грузять у медичну машину, і мене уже “трухає” конкретно, зуби цокотять… А до того в мене був якийсь “синдром Бога”. Тобто прилітає, а тобі пофігу. Але коли отримуєш поранення і усвідомлюєш це, ти переосмислюєш все. Тобто ти смертний! Тебе вивели з ладу, і ти вже нічого не можеш зробити. Ти вже не можеш бігти, сховатися.
Привозять нас до місцевої лікарні. Я попросила заспокійливе. Якусь таблетку дали, але воно не дуже допомогло. Лягаємо. З мене знімають штани. А, тобто я сама їх знімаю, щоб їх не різали! Я дивлюся – а там просто м’ясо на коліні. І мене починають зашивати – це дуже боляче! Обкололи конкретно, та все одно було боляче. Дуже неприємно!
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Кажуть, що та [російська] колона, котра нас спіймала там, висунулася далі. І мене знов починає “трухати”. Медичний персонал починає ховати наші військові речі. Тобт на тебе це так діє. Ще страшніше!
Приїжджають інші бойові медики, забирають нас. Ми потрапляємо у Запоріжжя, у військовий госпіталь. Там мені дуже сподобалося. Персонал просто найкращий був! Перше, що я попросила там, це щітку для волосся. Я не розчісувалася перед тим днів п’ять, у мене була немита голова, а-а-а! “Будь ласка, дайте розчіску!” Дали – о, кайф! Людиною себе відчула.
Читайте також:
Порятунок з “Австрійкою”. “Новинарня” взяла участь у першій ротації унікального евакоавтобуса “Госпітальєрів”
У Запоріжжі був дуже великий наплив поранених, нас одразу перекинули до Дніпра. А після Дніпра – до Львова, а зі Львова – у Мукачево.
У львівському госпіталі, коли побачили, що я жінка, вони такі: “А-а-а! Поранена жінка?! А куди ж ми тебе поселимо?!” – “Та я можу і з чоловіками!” – “Ні-ні!” Такі прямо перелякані були. Бачать ногу, роблять рентген… Потрібно розшивати. Та жа-а-а-х просто! За що?! Знову ці маніпуляції жахливі. І просто треба було почекати, поки воно зростеться. А потім уже в іншому госпіталі мені обрізали мертві тканини і зашили нормально.
Слід від поранення на нозі Валерії. Фото: Олена Максименко / Новинарня
У Мукачеві лікар-гінеколог спостерігав за моєю ногою, і зашивав. Гарний тепер шрам у мене, – сміється. – Я називаю його “посмішкою Джокера”. Тут я шкіру досі не відчуваю. Нога після поранення дуже схудла, і мені довелося довго її відновлювати. Вони були різного розміру. В Мукачеві я проходила основну свою реабілітацію. Потім відправляють вже до Ужгорода.Там госпіталь ветеранів війни, якось так називається. Добрий персонал також, дуже комфортно. Але я відчувала таку поразку після поранення, і в цілому. Часто плакала. Я виходила прогулятися Ужгородом, розходити свою ногу. Тренувалася часто. І на людей я відчувала таку агресію, просто капець! Всі там гуляють, чоловіки, які бачать мене з палицею, кажуть: “Що, на лижах каталася?” Мені хотілося цією палицею їх прибити! Ну, коли ти їм пояснюєш, де ти була, вони одразу затикаються, і в них тисяча відмазок, чого вони не поїхали на фронт. Та, у мене інвалідність, у мене п’яте, десяте… Так, звісно.
Мені пощастило, що ушкоджені тільки тканини, не зачепило зв’язки. Якби зв’язки зачепило, то я б значно довше була на реабілітації. Я вперто тренувалася, ходила на масажі, тренажери. Бо хочу до своїх повернутися! У мене тоді моральний дух – просто ух, який був!
Плакат “Помста” в будинку Оси. Фото: Олена Максименко / Новинарня
За рік це вбилося, чесно кажучи. Немає вже сили, не хочеш жити вже так. Задовбало просто. Зараз ми більш-менш в безпеці відносно до ситуації, яка була раніше. Я на антидепресантах уже пів року. Тобто я з цим не могла вже справлятися. Думала, я собі вени вскрию або застрелюся.
Спілкуюся з психотерапевтом. З приводу своїх давнішніх травм, і всієї цієї війни. Бо воно завдало ран ще й внутрішніх.
Від нашого постійного складу контрактників майже нікого не залишилось. Загиблі або поранені. Все.
Бійці 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Фото: ФБ 128 огшбр ЗСУ
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Найважчими в моральному плані були кілька ситуацій. Коли, наприклад, я лишилась сама на дорозі. В мене не було роботи, був наступ, і я просто лишилася з тими, хто вивозить “300-х”. Вони роз’їхалися, я залишилася одна, і почався танковий обстріл. До цього на дорозі стала “беха” однієї з рот – я чувака того ненавиджу! Це тупо – стати на дорозі, яка прострілюється. Звісно, танк почав працювати по цій “бесі”. “Беха” поїхала, а я – ні. Немає ніяких окопів, я плигаю в ямку, і зариваюсь, просто починаю молитися. Реально, ти тупо починаєш вірити в Бога. Ти не знаєш, що тобі робити. Ти не знаєш, чи чуйка в тебе, чи ні. Чи побігти далі, чи влучить у тебе зараз, чи ні. Десь поруч прилітає по дорозі, осколки розлітаються. Потім маленьке затишшя, я починаю бігти просто вперед, далеко-далеко. Там стояла одна з наших машин, я за нею сховалася. Вона хоча б захистила від якихось осколків. І все, і тобі просто страшно, в тебе калатає серце, ти не знаєш, що робити. Ти просто одна. Коли вас декілька в групі, то простіше переживати ці емоції. Коли вам всім страшно, все одно веселіше.
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Ще пам’ятаю, ми з ротним виїжджали з позицій. Запхалися в пікап, і тут по нас починає працювати танчик. Це було стрьомно. Просто втискаєшся у це сидіння, прилітає, і ти: “Ого-о-о!…” Насправді в той момент це дуже страшно. А потім ти просто пам’ятаєш це, і тобі вже весело.
Читайте також:
Три мотиви воювати капітана Михайла Серба.
Історія артилериста, який звільняв Херсонщину, а нині на Бахмутському напрямку
Я поїхала до своїх в кінці травня, після реабілітації. Наші стояли на Яковлівці ще на початку літа. І вже тоді нам дали “Стугну”. Ротний, котрий тоді був моїм взводним, навчив мене. Я тоді перейшла із “Корсара” на ПТРК “Стугна”, і зараз цьому рада. У неї дальність більша, і це безпечніше, ніж на “Корсарі”. Ну, там свої нюанси, але ти вже далі від противника здебільшого, зробив собі окопчика, сховався, сидиш і чекаєш. Звісно, може десь прилітати, і тебе може коптер підарський “змалювати”, але в цілому безпечніше.
ПТРК “Стугна-П”. Ілюстративне фото
Підбити танк – це була моя мрія. Але думаю: та ну , краще це б і лишалося мрією, ніж за таких умов…
Нещодавно підбила ще один танк. Також із взводним їздили, там була “беха” (БМП), він робив пуск, і так, “беху” збив.
Частіше за все виїжджаєш працювати надовго, щодня. Ти знаєш, що є ворожий танк, десь він їздить. Але він завжди міняє позицію, і його важко виловити. Якщо він десь за деревами, то ти його, звісно, із ПТРК не підіб’єш.
Мені дуже подобаються протитанкові засоби, і я хотіла б – чисто у свою “колекцію” – трофейний “Корнет”, це російська фігня. У бригаді є один трофейний, але до них важко знайти ракети. Я суто для себе хотіла б, зробити пуск на пробу, і все.
Валерія “Оса” на кухні. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Зараз противник менше виїжджає, бої в нас не такі інтенсивні. Техніку (ворожу) важко знайти. Вони частіше працюють з закритих позицій. Десь виїжджають, а ти просто їх не бачиш. Більше працює арта і більше піхота, вона лізе просто пачками. Їх стріляють, а вони лізуть нові, і нові, і нові – як орда. Зараз у мене менше роботи – та і слава Богу.
До служби я закінчила університет – Запорізький національний, за спеціальністю “туризм”. І коли того ж року вже проходила медкомісію [перед підписанням контракту із ЗСУ], мені психіатр сказав: “Ну, от і помандруєш!” Так. Мандрую тепер Донецькою областю, Херсонською, іншими областями.
Спортивним туризмом займалася ще до 2014 року. Ми були в Криму, в Карпатах, я цим горіла. Думала, я виросту, закінчу навчання і буду, як мій інструктор, водити людей у гори.
Після 14-го року мій спортивний туризм закінчився. Наш інструктор пішов воювати, і ми вже не ходили в походи, Крим у нас “віджали”. Я закінчила туризм, і… просто захотіла в армію піти.
Я не пожалкувала, пішовши до ЗСУ, серйозно! Єдине, що мене бентежить, – це совкове виховання багатьох офіцерів. Це треба міняти. Думаю, після нашої перемоги це все ж таки зміниться.
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Сину 6 років. Він залишився в Запоріжжі з моєю матір’ю. Дуже важко було його залишати, я плакала вечорами. Зараз мені також важко, але я це подавляю в собі. Потрібно виграти цю війну, а потім я вже його заберу. Він мріє стати військовим теж! Бо батько військовий, я військова.
Син пишається мною. Він дуже сумує, але він намагається мені дуже часто не писати. Я один раз йому відписала, він відповів: “Я думав, ти на війні, я не хотів тебе відволікати!” Мене це до сліз просто довело. Спілкуємося голосовими в телеграмі.
Мій тато в ТрО, зведений брат також у прикордонниках. Тобто майже вся сім’я військовослужбовці.
Читайте також:
“Я не жінка, пане генерале, я військовослужбовець!”:
Наталка Борисовська та її десятирічка в ЗСУ і на фронті
Кицька Соня з-під Слов’янська. Фото: Олена Максименко / Новинарня
По можливості купую квіти останнім часом, вони мене радують. Замовила цей постер із “Євангеліона”; цей килимок – він дешевий, його можна буде тут залишити, він просто прикрашає кімнату. Я на це дивлюсь, і… ніби як удома.
Кішка Соня – ми забрали її з Донецької області. Стояли в селі Билбасівка перед тим, як зайти на позиції, і кицька просто прибилась до нас. Пускала її в хату, вона почала спати з нами на матраці. Звикла до нас, дає себе погладити. Я думала, вона вагітна, а вона просто жирна.
Молодший сержант Валерія “Оса”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Я планую служити далі і після перемоги. Війна нікому не подобається, нікому не хочеться загинути, а армія мені подобається. Я планую далі бути в армії, але я би хотіла чимось ще займатись. Мені подобається фотографія – думаю це розвинути. Або ще щось. Якась паралельна справа має бути, щоб відволіктися. В будь-якому випадку, якщо є ПТСР, треба себе якось витягувати з цього поганого стану.
Читайте також:
“Мені 24, і все, що я вмію, – воювати”. Бойовий шлях Каті, старшого медика роти 14 омбр
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
