автор: Олена Максименко
із Харкова
фото автора / “Новинарня“
Із холодильника дістають бавовняні мішечки. В кожному – по одному мешканцю. Їх будять, зважують, після чого поять і годують. І вкладають спати назад. Так виглядають будні Українського центру реабілітації рукокрилих.
В українській екосистемі не лишилося ніші, яка б не постраждала від війни. І хоча деякі руйнівні наслідки поки менш очевидні й відчутні для суспільства, рано чи пізно це дасться взнаки черговою ноткою болю.
Кажани і за кращих часів потерпали від сусідства з людьми. Зменшення площі лісів та розростання міст призводило до того, що тварини все частіше потрапляли до людських осель із фатальними наслідками. А слава графа Дракули не додавала толерантності з боку людей, породжуючи міфи та страх.
Усі 28 видів рукокрилих, що проживають в Україні, занесені до Червоної Книги.
“Новинарня” побувала в гостях у Центрі реабілітації рукокрилих, що в Харкові, та дізналася, з якими викликами стикаються фахівці та їхні підопічні від початку повномасштабного вторгнення.
Перш ніж дістати кажана, фахівчиня Українського центру реабілітації рукокрилих Альона Шуленко надіває маску та захисні рукавички – саме так належить працювати з тваринами. Кладе звірятко на крихітну вагу. Коментує:
“Цей важить 23 грами. Це замало для того, щоб кажанчик пішов на зимівлю. Тому ми його годуємо, поїмо водичкою і даємо спокій до наступного дня. Цей малий прийшов до нас дуже слабкий, тому ми його ще трішки лікуємо – йому треба дати глюкози”.
Для того, щоб руда вечірниця (найбільш поширений в Україні вид) пішла у сплячку, її вага має бути більше 28 грамів.
“Для літа 23 грами – нормальна вага. А от щоб перезимувати, цього мало, – пояснює фахівчиня. – Його знайшли вахтери в Харківському політехнічному інституті. Це звична точка зимівлі кажанів, їх там постійно виявляють. У нас стоїть коробочка на вахті, і кожен, хто знайшов кажана, кладе його в ту коробочку й телефонує нам. Ми приїжджаємо і їх забираємо.
Так само у нас є коробочка в кожному корпусі Держпрому – це також улюблене місце кажанів для зимівлі. Вони сприймають будівлі як печеру, куди можна залетіти, і потрапляють у пастку”.
Кажан неохоче п’є, а їсти відмовляється. Колега Альони обережно бере його до рук. Констатує:
“Він дуже слабкий. Його треба трошки обігріти, і він почне їсти активніше”.
Дівчата пояснюють, що з ХПІ “пацієнти” завжди приїжджають ослаблені і зневоднені. Для відновлення потрібен час.
Личинки зоофобусів – це для кажанів як сало для людей: поживно і смачно. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Наступний кажан також звідти, але він (а точніше, вона) поводиться значно активніше – на відміну від свого родича, “дівчинка” тут уже 4 дні. Охоче п’є та хрумтить личинкою жука зоофобуса. Важить кажаниха вже 26 грамів, тож є прогрес.
Війна зруйнувала не лише багато звичних осередків зимівлі кажанів, а й чимало місць, де їх вивчали.
“Основними точками наших досліджень, постійних багаторічних моніторингів, були печери в Липцях, – розповідає Альона. – Липці дуже довго були під окупацією. Ми не знаємо, що з нашими печерами, чи вони цілі. А ще Дворічанський нацпарк, кар’єр в Ізюмі… Десятиліттями ми там проводили дослідження”.
Дісталося і будівлі, в якій розташований Центр. На щастя, сам офіс і тварини не постраждали.
“Повномасштабне вторгнення Росії дуже вплинуло на нашу роботу, повністю її змінило, – розповідає Альона. – Коли воно почалося, саме активно йшов зимовий сезон – це сезон гібернації, у нас на реабілітації було 3000 кажанів. Більшість із них спали в холодильниках.
Ще близько 1000 кажанів були на зимівлі в Екопарку Фельдмана, у вольєрі. До цих кажанів у нас довго не було доступу, ми за них дуже переживали. Не знали, чи живі вони, чи живий наш будиночок, наш вольєр, що взагалі відбувається”…
Вольєр для кажанів в Екопарку Фельдмана. Фото: @BatsUkraine
З перших днів “повномасштабки” Екопарк був під обстрілами й навіть ставав зоною бойових дій. Багато тварин постраждало, дехто з них загинув. Обстріли знищили всю інфраструктуру та вольєри. Тварин, які вижили, згодом евакуйовували.
У березні працівники Центру вирушили забирати своїх підопічних.
“Ми їхали на свій страх і ризик, не знаючи, що там відбувається, скільки там мін, розтяжок і всього іншого, – згадує Альона. – Це був чи не єдиний день, коли Екопарк не обстрілювали. Але його почали обстрілювати, щойно ми поїхали!
І всю дорогу назад був масований обстріл. Здається, тоді вулицю недалеко від нашого офісу обстріляли “Смерчем”. Загинуло багато людей, які стояли й чекали гуманітарну допомогу біля пошти. А ми якраз проїжджали повз… Нам дуже пощастило в той день!
Наш будиночок розташований найдалі в Екопарку, в самому лісі. Там були наші тварини, які вже два місяці залишалися без нагляду. Але насправді вони спали, як немовлята. Не втратили за ці місяці жодного грама, почувалися прекрасно.
І продовжили зимувати у нас в офісі. Однак там також дуже швидко стало небезпечно. Біля офісу сталася дуже велика пожежа, треба було швидко діяти”.
Тих кажанів, які були травмовані або дуже слабкі, працівники Центру забрали додому.
“На той момент їх було близько 200. І вони в нас удома в холодильниках жили”, – розповідає Альона Шуленко.
У таких мішечках кажани зимують у холодильнику. Фото: @BatsUkraine
А для тих тваринок, які почувалися нормально, в офісі зробили клітку для самовипуску – встановили її таким чином, щоб тварини могли або спати й далі, або за бажання полетіти шукати краще місце.
“Ми дали їм право вибору, – пояснює фахівчиня. – Бо це зима, і ми не можемо їх вигнати. Але й залишити в холодильниках не мали права, бо якщо щось станеться з нами або з офісом, вони будуть приречені загинути в тих холодильниках. Тому ми їм там облаштували всі умови, поставили водичку, будиночки. А далі це вже був їхній вибір, залишитися й далі зимувати там чи летіти кудись інде”.
Зрештою, частина кажанів і справді кудись полетіла, а частина залишилась.
Читайте також:
Хвостаті біженці: як притулок “Хатуль мадан” рятує тварин, постраждалих від війни. ФОТОРЕПОРТАЖ
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Небезпечних місій вистачало й окрім Екопарку. Кілька разів їздили на горезвісну Салтівку. Не так давно працівники Центру вкотре забрали там кажанів, а буквально за день-два на тому самому місці хлопці підірвалися на мінах.
“Є один прекрасний день, який ми вважаємо своїм уже й не знаю яким за рахунком днем народження, – усміхається Альона. – Обстріляли нашу зупинку, дуже сильно. Загинули люди, постраждав тролейбус, було пошкоджено багато машин. Це якраз на кругу, де багато зупинок громадського транспорту: бо тут така точка, від якої ідуть по інших частинах Харкова всі маршрутки, тролейбуси.
Обстріл був приблизно о 10-й ранку – саме в той час, коли ми всі збираємося в офісі. І я не знаю, яким чудом так вийшло, але всі – абсолютно всі наші співробітники, і я в тому числі – з якоїсь причини або запізнилися, або взагалі не прийшли у той день! Хтось запізнився на свою маршрутку. Хтось проспав. Я вирішила, що втомилася, а оскільки в мене в офісі немає термінових справ, то зроблю собі вихідний. І так кожен!
Одна з колег пише: “Нас не випускають з метро, все перекрили! Що відбувається?!”
Так, кажанячий бог нас оберігає! Мабуть, наша місія ще не закінчилася”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
Незвично складним для команди виявилося й літо. Головна причина – значна кількість зруйнованих будівель у Харкові під час осінньої міграції тварин.
“У нас дуже поширені будівлі зі старими подвійними вікнами. І в ці вікна, розбиті внаслідок вибухів, або у відкриті вибуховими хвилями кватирки, почали цілими колоніями залітати кажани. І звичайно, для них це була пастка, – розповідає Шуленко. – Бо коли вони залітають у простір між подвійним склом, то вилетіти вже не можуть і просто падають вниз. І там нашаровуються одне на одного.
Річ у тім, що кажани дуже соціальні тварини, і в них стресові сигнали, на відміну від інших ссавців, працюють як крик про допомогу, а не про те, що це небезпека й треба тікати. І от якийсь кажан, може навіть один-єдиний, залетить у таку пастку, з якої не може вибратися. І починає подавати ці сигнали. На них летять інші, намагаються його врятувати, і так само потрапляють у цю пастку…
А в нас на той час залишилося в команді лише чотири людини, які змогли фізично бути тут і працювати з кажанами. І от ці четверо людей десь близько трьох тижнів працювали в режимі 24/7.
Працювали позмінно: дві людини виходили в один день, забирали кажанів, приїжджали в офіс і всю ніч їх міряли, важили, поїли, годували й перевіряли. Готували їх до того, щоб випустити, а кого не можна випустити, того лікувати.
Зранку вони йшли, і заступали наступні двоє людей”.
За один день у біду могло потрапити до п’яти колоній. І кожній могло бути як 20 кажанів, так і 500. Стресу нахапалися як тварини, так і люди.
“Влітку в нас була така злощасна колонія в Харкові: ми їх міряли, окільцьовували і випускали – а буквально наступного дня чи тижня нам передавали тих самих кажанів, тільки вже з інших розбитих вікон, – згадує фахівчиня. – В якийсь момент, коли настала осіння міграція – це серпень і вересень, – у нас трапився просто колапс…”
У Харкові живуть різні види кажанів. Одні на зимівлю прямують у ліси чи печери. Інші ж навпаки, тягнуться в місто, зимують у щілинах балконів, на горищах, в погребах. Їх приваблюють прохолодні, вогкі і тісні місцини, де можна “зависнути”. Тож один із найпоширеніших варіантів зустрічі кажана і людини – це, приміром, коли господар починає ремонт на балконі, і знаходить там несподіваних гостей.
Таку колонію кажанів виявили у своїй квартирі мешканці Кам’янського на Дніпропетровщині:
В одну квартиру на Салтівці з вибитими вікнами повернулися господарі. Зрозуміли, що оселя “окупована”. Всього там назбирали близько 300 рукокрилих. “Гості” були всюди: у дивані, в шафі, під шпалерами, на шторах, в холодильнику і за ним…
“За сезон міграцій, за три тижні, у Харкові ми врятували близько 3000 кажанів! Такого у нас влітку не було ніколи. Літній сезон починається десь у квітні, а закінчується в листопаді. І от за літній сезон зазвичай у нас може бути ну хай кілька сотень кажанів. А тут – тисячі”, – ділиться Альона.
На жаль, врятувати вдалося не всіх. Інколи кажани гинули, не спромігшись вибратися з безлюдної будівлі або віконної пастки…
Усе літо працівники Центру реабілітації рукокрилих активно консультували людей. Запитів була така кількість, що вони не встигали приймати дзвінки, тому консультації надавали здебільшого в соцмережах. Війна війною, а кажанів небайдужі громадяни знаходили весь час:
“Коли нам писали з найгарячіших точок, мене це щоразу так вражало! Люди, які всією сім’єю, з дітьми, переховуються в погребі під час обстрілів – писали нам, що “ось, ми спустилися в погріб, а там кажанчик!” – дивується Альона.
По допомогу до фахівців Центру зверталися з усієї країни.
“Про деяких кажанів ми навіть не знаємо, де саме їх знаходили: нам присилали фотографії, приблизно описували місце, в якому знайшли – погріб, дах абощо. І приблизно – північ, південь, захід, схід України. І ми допомагали, розповідали, що робити”, – каже Альона.
Дуже багатьох кажанів знаходили військові. І також зверталися по консультацію, як допомогти тваринкам.
Випуск кажанів зазвичай урочиста подія, коди приходять усі охочі, присутні багато медіа. Свято поєднується з просвітницькою роботою. Кожен охочий може не лише власноруч випустити тварину в небо, а й дізнатися більше про неї та про алгоритм дій, якщо знайшов кажана.
Випуск кажанів в Екопарку Фельдмана. Фото: @BatsUkraine
У 2022 році мав відбутися ювілейний, 10-й випуск. Однак замість традиційних урочистостей працівники Центру випускали своїх підопічних самі, під звуки сирени повітряної тривоги.
Частина кажанів тут перебуває на зимівлі й навесні полетить на волю. Частина ж з огляду на стан здоров’я перебуває на пожиттєвій реабілітації. Таких близько пів сотні. Зараз вони зимують на балконі одного з працівників Центру – у них там свої “апартаменти”, де оптимальна температура та вологість.
На відміну від “зимових” мешканців притулку, у “пожиттєвих” інша дієта. Якщо зоофобус – це жири і білки, щось схоже на те, чим для людини є сало – поживна їжа, добра для того, щоб швидко набрати вагу і залягти в сплячку, то у постійних мешканців “раціон” більш збалансований: таргани, цвіркуни й інші комахи.
Зоофобуси – не легкодоступний корм, тим паче у воєнний час. Але фахівцям пощастило – їхній постачальник ухвалив рішення залишитися в Харкові.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
У їжі й воді кажани не мають обмежень: їм дають стільки, скільки вони хочуть. Адже те, що вони потрапили сюди, це вже проти їх природи, і їхні життєві цикли порушені. Тому важливо докласти максимум зусиль, щоб вони якнайшвидше повернулися в сплячку, у свій природний стан о цій порі.
“Ми зараз намагаємося тримати тісний контакт із волонтерами з інших міст, забезпечувати їх усім необхідним, щоб вони могли самостійно займатися зимівлею й по можливості не передавати кажанів нам, – каже Шуленко. – Бо з можливими відключеннями електроенергії, проблемами з транспортом, ми також не можемо 100-відсотково гарантувати, що приймемо велику кількість тварин”.
До того ж Центр займається не лише реабілітацією рукокрилих, а й їх дослідженням, тож після вторгнення рятували ще й науковий матеріал.
Зараз співробітників Центру всього восьмеро, але не всі перебувають у місті. Альона і сама виїжджала на короткий час:
“Я була одною з тих, хто їздив за кордон. Це були робочі відрядження “на відпочити” від воєнного Харкова. Бо морально дуже важко в постійному стресі, і не просто жити, а ще й щось робити, рятувати кажанів. Часом це не дуже безпечні місця й досить небезпечні подорожі. Тому якась частина команди їздила у відрядження просто щоб відволіктися”.
Інколи на допомогу працівникам Центру приходять волонтери, або ж разово наймають людей для окремих робіт.
Читайте також:
Як бійці 14 обмр лисого кота врятували: душевна історія
Фото: Олена Максименко / Новинарня
“Ти будеш їсти, чи ні?.. Хочеш пити?” – звертається Альона до кажана.
Наступна кажаниха їсть так, ніби це востаннє. Її обурене “цок-цок-цок” супроводжує решту розмови. Одночасно з їжею тварина примудряється сваритися лютим шипінням.
Цей кажан відрізняється від двох попередніх. Альона пояснює – це лилик двоколірний, досить нечастий їхній гість.
“Лилики – дуже харизматичні, люблять виразно показувати своє незадоволення. Бачте, їй не подобається, що її чіпають. Це дуже експресивний вид, дуже характерний! Поки не вспокоїться, з ним неможливо працювати! Даєш воду – він буде з водою кричати! Даєш жувати – він трошки надкусить, і буде з їжею в роті кричати”, – усміхається фахівчиня.
Насправді кажани дуже вразливі. Вони повільно розмножуються йсильно потерпають від впливу людини.
“Дуже складно відновлювати популяції, – каже Альона. – За сезон кажани можуть народити одне, максимум двох дитинчат. Уявіть материнську колонію, ті самі 40 кажанів – мами з дітьми. Десь не туди залетять, людині це не сподобається – і вона їх знищить. А скільки потрібно часу, щоб ця колонія відновилася?! Це нескладно порахувати.
Їх винищення в якісь моменти йде швидше, ніж відновлення. Тому всі види кажанів України занесені до Червоної книги, всі охороняються законом. У світі також багато кажанів перебувають під охороною закону, бо всюди, в принципі, ситуації схожі”.
Кажани засинають у своїх бавовняних торбинках. Люди зізнаються, що іноді всі мріють побути кажанами і проспати всю зиму.
Чергова повітряна тривага нагадує про те, що спокою нам не знати ще довго.
Фотогалерея:
Читайте також:
Біля звільненого Лимана ЗСУ врятували ведмедя, що отримав контузію
Проєкт “Зберегти Україну” реалізується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
