Дикий: як не потрапити в “херсонську пастку” та як сприймати новий наступ РФ замість нашого контрнаступу

Євген Дикий
політичний і військовий експерт, громадський активіст, колишній командир взводу батальйону “Айдар”, голова Національного антарктичного наукового центру

Нотатки про наш “марафон” – 3 і 4 (FB)

Перша частина – тут

Друга частина – тут

Херсон: як не потрапити в пастку

Останніми тижнями тільки лінивий не обсмоктував під різними кутами анонсований купою експертів та навіть частково керманичами держави український контрнаступ на Півдні. Багато хто вже договорився до того, що ледь не з дня на день ми підемо визволяти Херсон. Амбіції коментаторів варіюють від щонайменше визволення правого берега Дніпра (по можливості ще й із багатотисячним “котлом”, а-ля Сталінград), до повного вигнання окупантів принаймні до лінії 23.02.2022. Доля Криму оцінюється по різному залежно від бадьорості та радикалізму експерта.

Для мене очевидна потреба у такому успішному контрнаступі. Визволення півдня країни, крім очевидних переваг від самого факту звільнення з-під окупації сотень тисяч українців, матиме величезне військове та ще більше політичне значення.

Приховати розгром окупаційної армії стане вже неможливо навіть в очах російського “лохторату”, не кажучи про зовнішній світ. Після такої проміжної переможної переможеньки на нас остаточно зроблять ставки як на переможців всієї війни, розмови про “непереможність” рашки будуть остаточно відкинуті, натомість мейнстрімом стане наш наратив “дотиснути гадюку”, а світові гравці обговорюватимуть як їм облаштувати рашку після скорого падіння режиму.

Нас швиденько накачають зброєю “по саме німагу”, щоб ми швидше закінчили розправу над агресором, дадуть макрофінансову допомогу на належному рівні тощо. Тим часом ті країни, які наразі зберігають нейтральність та наживаються на санкційному режимі проти рашки шляхом надання дірок у цьому режимі, від Ердогана до Сі, знайдуть за краще пристати до Заходу, а не робити ставку на приреченого кремлівського диктатора.

Ключ до всього цього успіху захований у Херсоні.

Це зрозуміло всім, і тому всі українські та західні медіа вже обсмоктують можливі темпи та масштаб майбутнього нашого контрнаступу.

Однак я не дарма виділив слово “успішний” стосовно нашого контрнаступу. Невдала спроба, провалений контрнаступ, матимуть для нас не менш катастрофічні наслідки, аніж для рашки – наш успіх.

Не кажучи про величезні людські втрати (нагадую – при наступі “в лоб” співвідношення втрат 1 до 5 на користь оборонців, і це при рівному озброєнні, а воно далеко не рівне), провалений наступ стане “наочним доказом” на користь меседжу про “непереможність” РФ у війні, і тоді тиск на нас з вимогою погодитись на мир на російських умовах стане на порядки сильнішим ніж зараз, а краник військової та фінансової допомоги може бути прикрученим майже до нуля.

Анонсований, розпочатий і успішно відбитий ворогом наступ може коштувати нам дуже дорого – аж до необхідності підписання миру не на наших умовах.

Вороги чудово розуміють ціну питання. Саме тому навіть із Донбасу, де поки що рашка має найбільші військові успіхи і зараз намагається продовжити операцію з витискання ЗСУ за межі “казкових республік”, десятки тисяч окупантів перекидаються під Херсон та Запоріжжя.

Між тим чи маємо ми ресурси для гарантовано переможного наступу? Я щонайменше маю щодо цього серйозні сумніви.

Ми мобілізували достатню кількість людей, але наспіх чомусь навчені новобранці з “калашами” та гранатометами – не те військо, яке здатне проривати ешелоновану оборону ворога, який до того ж має перевагу у важкій техніці та боєприпасах.

Західна допомога поки що надходить “з миру по нитці” і заледве компенсує закінчення боєприпасів до радянського важкого “заліза”.

HIMARS’и дуже помічні, вони в рази ускладнили окупантам логістику та збільшили їхні втрати, але 16 машин на тисячокілометровому фронті – не “вундервафля”, здатна чарівним чином переламати хід війни.

Ну, і зрештою, наступати на великі відстані у пішому строю якось не випадає, а що в нас із забезпеченням транспортом, знає кожний, хто хоч раз долучався до волонтерських акцій по “автомобілізації” наших захисників. І якщо джипи та вантажівки ще якось можуть забезпечувати волонтери, то з “бронею” так, на жаль, не працює.

Читайте також:
Бойові багі і квадроцикли на службі в ЗСУ: перевага над пікапами і “бронею”

Я не буду в цьому тексті оцінювати, наскільки ми готові чи не готові до гарантовано успішного наступу. По-перше, я володію далеко не всією інфою. Реальність може бути як набагато кращою, так само і набагато гіршою, аніж мені видається. А по-друге, далеко не все, чим володію, готовий викладати публічно – всьому свій час. Взагалі цей текст не про готовність чи неготовність ЗСУ.

Текст про нас, тиловиків, і для нас. Про те, що залежить від нас, і те як ми можемо з найкращих міркувань прислужитися ворогові та стати фактором нашої поразки.

Справа в тому, що саме у нас в тилу інформаційне поле настільки наситили анонсами наступу на Херсон, що створили атмосферу завищених очікувань та безпідставного “шапкозакидацтва”.

Ми так спрагли за хорошими новинами, що радо ковтаємо не лише справжні новини, а й позитивні анонси, не оцінюючи їх реалістичність.

Видіння визволеного Херсона так заповнило наші серця, що наші мізки ослабили функцію критичного мислення.

Нам пообіцяли Херсон на сезон кавунів – і ми вже, як діти, зібрались у коло в очікуванні дива від Діда Мороза.

Таке завищене суспільне очікування, на жаль, є не лише проблемою нашого сприйняття. Воно стає фактором ухвалення політичних рішень, бо навіть у розпал війни ми лишаємось демократією, і наша влада дуже сильно залежить від наших з вами настроїв, вимог та очікувань.

Загалом це чудово, і ми неодноразово тиском суспільства змушували владу уникати помилкових рішень – згадаємо хоча б історію зі стамбульськими перемовинами. Однак зараз саме ми можемо своїм тиском спричинити катастрофічні за наслідками помилкові рішення та накази.

Свого часу Сталін наказав взяти Київ до 7 листопада – річниці більшовицького перевороту. Наказ було виконано, але заради “подарунка до свята” загинули 300 тисяч червоноармійців. Тоді це була воля тирана, але зараз ми з вами можемо виступити в ролі “колективного товариша Сталіна” з нашою вимогою подати нам звільнений Херсон “до Дня Незалежності”. Ціна питання може бути зависокою, і ми ж потім вимагатимемо віддати нам голови винуватців військової катастрофи – а насправді ними будемо саме ми, із нашими завищеними очікуваннями.

Я не закликаю “скасувати наступ на Херсон”, не маю для цього відповідної компетенції. Я про те, що нам всім слід взагалі припинити обсмоктувати перебіг бойових дій, анонсувати ті чи інші наступи, удари по тилах, “гратися в Залужного” та малювати стрілочки на картах.

Наступ на Херсон станеться – так само, як на Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, Крим, Донецьк та Луганськ. А от коли і як само це буде, давайте залишимо професіоналам.

Головне, до чого я закликаю – не створювати суспільний та політичний запит на ті чи інші дії ЗСУ.

Справа армії – визначати, коли саме, де саме, і в який спосіб завдавати ворогові максимальної шкоди. Наша справа – щоденно матеріально та морально допомагати армії, якій направду дуже важко, а не “нарізати їй задачі” і вимагати результатів “до дати”.

Якщо виявиться, що ми здатні взяти Херсон за тиждень – повірте, його візьмуть. Але якщо виявиться, що ми будемо готові лише у вересні чи навіть у жовтні – це не стане трагедією. І навіть якщо виявиться, що ми не встигаємо з наступом до осінньої багнюки та зимових холодів, і доведеться готуватись на весну – це також зовсім не катастрофа. А от завчасний та провалений наступ став би і катастрофою, і трагедією.

Звісно, є ще наші союзники. Анонсований та розпіарений “південний контрнаступ” створив певну атмосферу завищених очікувань не лише в нашому медіапросторі. І це може стати певною проблемою, якщо виникне жорстка прив’язка наступних великих поставок зброї до успіху цього контрнаступу.

Так, це нагадує старий анекдот про басейн у божевільні, куди наливають воду лише після того, як пацієнти показують, як гарно туди стрибають. На жаль, логіка постачання нам західної техніки частково описується саме цією моделлю.

Однак все ж “у всяких там Рамшатйнах” рішення ухвалюють в першу чергу професійні військові, або ж політики на подання військових. А для них очевидні багато речей, неочевидних журналістам та читачам таблоїдів. І вони підтримають будь-яке рішення ЗСУ – наступати зараз, наступати за місяць, чи наступати по весні – якщо на те будуть суто професійні військові аргументи. І вони здатні пояснити ці аргументи своїм політикам.

До речі, свіжий виступ нашого давнього друга Курта Волкера показує, що так званий “діп стейт”, тобто кола професійних військових, чиновників та дипломатів у Вашингтоні, аж ніяк не збираються нас підганяти та готові заходити в довгу в процесі поступової підготовки нашої перемоги.

Тож ключовою ланкою, як часто вже бувало, стаємо ми, українське тилове суспільство. Будемо виваженими та терплячими, і дамо нашим захисникам працювати так, як вони вважають за потрібне – тоді й тішитимемось їхніми перемогами. Почнемо тиснути на них та на політичне керівництво на тему “нам обіцяли Херсон” – створимо шалені ризики і можемо допомогти цим ворогові.

ЗСУ нам нічого такого не обіцяли. А обіцянки “ікспєрдів” – не те, за що варто ризикувати нашими захисниками. Зрештою, ці “ікспєрди” мають повне право самі взяти автомата та показати нам всім та ЗСУ, як, на їхню думку, “легко” та “швидко” звільняється Херсонщина.

“Айдарівець” Євген Дикий у 2014 році

Новий ворожий наступ: з якого дива, і чому це не катастрофа

Здається, замість нашого контрнаступу на Херсон ворог вирішив зіграти на випередження і розпочинає (або принаймні демонструє ніби розпочав) одночасний наступ на всіх напрямках – від Харкова до Херсона.

Що ж сталось, і чому все на перший погляд не так, як ми очікували?

Ну, по-перше, як ми вже вище говорили, наступ та успішний наступ – це, як кажуть в Одесі, “дві великі різниці”.

Шансів взяти Харків або Миколаїв у ворога не набагато більше, аніж у нас на цьому тижні визволити Севастополь. Утім, після вчорашнього це порівняння вже не видається таким вже переконливим… Ну ок, уточнюємо – аніж у нас на цьому тижні взяти Москву.

Вороги цього не розуміють? Навряд чи. Не варто недооцінювати їхніх командувачів (хоча, звісно, не варто і переоцінювати). Можливих пояснень щонайменше три.

Найкраще для нас і найгірше для ворогів – у них знову політична доцільність перемогла військову реальність, і окупантам з Кремля “нарізали” завідомо неможливе завдання. “От ви там як хочете, а в нас у Москві нема іншого варіанту, аніж взяти Харків та Миколаїв – робіть що завгодно, вперед”. При такому розкладі налаштовуємось на серйозну, “в індустріальному масштабі”, утилізацію наступаючих ворожих частин, яка щоправда триватиме не один тиждень.

Інші варіанти – це повна або часткова імітація наступу.

Повна – взагалі без конкретного воєнного завдання, а в якості “картинки” для здобуття переваги на перемовинах. Тезу пропаганди про “неможливість перемогти Росію у війні” треба чимось підкріпити, і картинка одночасного поновлення російського наступу по всьому фронту, та ще й замість всіма очікуваного і необачно розпіареного нашого контрнаступу, на дилетантський погляд (а меседж про “непереможність” адресований не військовим, а саме “широким народним масам”), може виглядати переконливим доказом.

При такому розкладі розрахунок ворога не на тривалий успішний наступ, а на швидке коливання громадської думки, в Україні та на Заході, та перелам суспільних настроїв на користь “швидкого миру” (тобто нашої капітуляції) як альтернативи “тривалій війні, яку все одно вчисту не виграти”.

В такому випадку “цільовою аудиторією” є, швидше, ми з вами у тилу, аніж наші захисники на фронті, і саме від того, чи не “посипеться” морально тил, залежатиме кінцевий результат.

Проміжний варіант – якщо ворог розуміє недосяжність значних цілей (Харків та Миколаїв), але має на меті в першу чергу зірвати той самий анонсований та пропіарений контрнаступ ЗСУ на півдні країни. Керівництво Росії цілком могло прийти до висновку, що єдиний шанс зупинити наступ ЗСУ на Херсон – перехопити ініціативу, вдарити першими і нав’язати нам оборону замість наступу.

У такому випадку реальними завданнями наступу окупантів буде відсунення ЗСУ на відстань, при якій переправи через Дніпро стануть недосяжними для “хаймерсів” та утримання ініціативи до часу, коли осінні дощі унеможливлять значні пересування військ.

Щоправда, Саки та Мелітополь показали, що радіус дії “хаймерсів” дещо зріс, одразу на пару сотень км, тож досяжність навіть такої цілі тепер під великим запитанням.

В усіх випадках я оцінюю ворожий наступ, як не дивно, як позитивний для нас розвиток подій.

По-перше, ми вже маємо серйозний досвід в обороні, тоді як великі наступальні операції із проривом ешелонованої оборони нам лише доведеться засвоювати “з нуля”.

По-друге, при “класичній” війні втрати наступаючих у 3-5 разів більші за втрати оборонців, і я геть не проти, щоб співвідношення втрат знову змінилось на нашу користь. Нехай проривають вони, а не ми – і тоді в найгіршому варіанті росіяни під кінець літа виснажаться та видихнуться, а в найкращому для нас варіанті розгром наступаючих частин може одразу перейти в контрнаступ, тільки вже не на ешелоновану оборону, а на “хвості” у відступаючого ворога.

По-третє, розтягування сил по всьому фронту автоматично змушує ворога дещо зменшити інтенсивність наступу на тій ділянці, де він раніше досягнув максимальних успіхів, і де нашим захисникам найважче тримати оборону – на Донбасі.

Після “оперативної паузи” росіяни так і не знайшли ніяких нових креативних рішень та повернулися до тупої, повільної, дуже недешевої, але в підсумку, на жаль, ефективної практики “випаленої землі”. “Вогняний вал” ворожої артилерії знову став методично, квартал за кварталом, зносити села і міста Донеччини, і з тою самою швидкістю та впевненістю асфальтового котка окупанти поповзли вперед. Термін окупації всього Донбасу пересунули з кінця червня на кінець серпня, і це видавалося не такою вже нереальною перспективою.

Однак ця тактика, якій вкрай важко щось протиставити без паритету артилерії, вимагає, крім снарядів, також значного числа піхотинців, готових швидко займати всі ділянки, які арта зробить непридатними для оборони (та й загалом для виживання). А от піхоти у ворога менше, ніж складів РАО – і от тепер значну її частину розкидають по інших ділянках фронту та кидають у бій там, тим самим ослаблюючи наступ на Донбасі.

Ну, і найголовніше – це те, що загалом слабким місцем наших ворогів є саме жива сила, яку вже по останніх “сусєках” нашкрібають російські військкомати. Без оголошення тотальної мобілізації (а яка мобілізація при “спецоперації”? це ж у нас війна, а не в них) поповнення рядів стає все проблемнішим, тому наступальна операція, із завідомо високими втратами – це непоганий подарунок нам від окупантів. Якраз під майбутній контрнаступ. І не важить, коли саме він розпочнеться – за місяць чи по весні; по-любому, чим менше на той час лишиться окупантів, тим легшим він буде

Тож загалом ситуація, звісно ж, складна (а ніхто і не казав, що перемога над рашкою – справа легенька), на фронті важко, з варіантами на “дуже важко”, втрати досі, на жаль, вкрай високі, і рашка продовжує повільно наповзати вперед на Донбасі – але в цілому час вже однозначно працює на нас.

У Кремлі підгорає, вони розуміють це, тож з останніх сил блефують в надії “розвести” нас та союзників, доки їхній розгром не став очевидним та невідворотним. І судячи з їхнього поспіху та істерик, їхні справи ще гірші, ніж ми собі тут уявляємо.

На фронті ці істерики виявляються у щонайменше сумнівних рішеннях на кшталт одночасного наступу по всьому фронту силами, яких заледве вистачало на один лиш Донбас.

Тож терпіння, зціплені зуби, витримка. Не ведімось на ворожий блеф, тримаймось так довго, як потрібно, зокрема налаштовуймось на довгу та важку зиму (про яку поговоримо окремо). При цьому не будуймо рожевих замків, не впадаймо у передчасні надмірні очікування. І даваймо ЗСУ робити їхню справу в тому темпі і тими методами, як їм потрібно, без політичного тиску.

І ніякого “вірую в ЗСУ”! ЗСУ – не бог, щоб вірувати у них.

Це – такі ж самі чоловіки і жінки, як ми тут, у тилу, ніякі не голівудські супермени, тільки от їм зараз набагато важче, ніж нам. Тож замість “вірувати” – допомагаємо щодня, і морально, матеріально. І не ослаблюємо цю допомогу ні тому, що “втомились”, ні навпаки – тому що кинулися в чергову ейфорію і вирішили що “ось-ось уже і так перемога”. Пашемо (в усіх сенсах – від своєї праці до волонтерки) у тилу так само щоденно, рутинно і невпинно, як наші захисники на передовій – і отак однозначно переможемо.

Слава Україні.

Читайте також:
Україна виграла другий етап війни “за очками”. Наступний “двіж” буде до середини осені, – Дикий