Із оборонцями Маріуполя ніхто не зв’язується два тижні, – “Азов”

Оборонці Маріуполя та “азовці” розповіли, що з ними вже ніхто не зв’язується та не беруть слухавку більше двох тижнів.

Як передає “Новинарня“, про це заступник командира полку “Азов” Святослав Паламар (“Калина”) у відеозверненні, оприлюдненому в неділю, 10 квітня.

“Багато хто сьогодні говорить про оборону Маріуполя. Про те, що ми б’ємося з переважаючими силами противника, що ми стримуємо велику орду. Не пускаємо росіян далі, і так затримуємо всю російську армію. Всі радіють, бо орда не йде далі…

Ви задумувалися про те, як тут перебувати, як битися в таких умовах, що відчувають захисники Маріуполя?

Це коли тобі пишуть смс “як в тебе справи, друже?”, а ти п’ять хвилин тому поклав у чорний мішок побратима, якого знав сім років. Це коли вчорашній взводник, якому 22 роки, командує батальйоном, та командує краще і ефективніше за полкана, який все своє життя отримував зарплату від держави. Він просить за одного, другого, третього солдата і завжди скромно забуває про себе. Забуває про те, щоб його нагородити.

Це коли відділення “азовців” штурмує роту елітного спецназу… Коли побратим, маючи важке поранення, втікає з госпіталю, бо обіцяв своїм друзям допомогти боротися на передньому краю. Це коли наші хірурги у важких нелюдських умовах проводять надскладні операції, ампутації. Коли маленька тендітна дівчинка біжить під “Градами” та спасає життя людей. Це коли 19-річний хлопчинка скромно розказує про те, як йому вдалося знищити 20 одиниць (ворожої, – “Н”) техніки. Це коли колишній офіцер відділу кадрів бере в руки гранатомет і біжить знищувати ворожі танки.

Коли наші дівчатка роблять з того, що є суп, а він тобі в рот не лізе, бо за декілька кварталів помирає дитина з голоду, і ти не можеш їй допомогти…

Це коли поранений у бою офіцер кричить: “Слава Україні” і підриває себе на гранаті, щоби не здатися в полон. Це коли водій з двома каністрами бензину біжить під артилерійським вогнем, тому що йому треба заправити евакуаційний автомобіль. Це коли наш військовий бере воду, ризикує життям, і дає її полоненому полоненому російському армійцю. Він ще не знає, що плита його прибила. Того полоненого, від артснаряду, який скинула російська мразь. Це коли хлопцям сняться крики тих дітей, людей, які згоріли живцем від “Сонцепьоків”. Коли друзі приховують очі очі, не знаю, що тобі сказати, бо їм соромно сказати, що їм страшно сюди приїхати тобі на допомогу.

Це політики, які постійно розказують, що “ми їх підтримуємо, ми постійно на зв’язку”, але вже більше двох тижнів ніхто не піднімає слухавку та ніхто ні з ким не спілкується.

Це пам’ятати про нас, пам’ятати вічно про Маріуполь, розказувати про це, але… це місто-мученик. Це місто-борець. І ми не в минулому, в ми теперішньому, розумієте. Це коли ти читаєш про себе зі скорботою, а ти ще є. Ти ще живеш надією і ти розумієш, що до тебе повинні прийти. І особливо ті люди, які вірні присязі, які знають, що Росію можна перемогти. І ти воюєш заради тих українців, побратимів, які вже віддали своє життя в боротьбі за Україну.  І ми, захисники Маріуполя, хочемо побажати народу України триматися, триматися  в біді, не забувати про боротьбу, боротися і перемагати. Маріуполь – це Україна. І поки ми тут є, він продовжує бути українським”, – сказав він.

Читайте також:
ХРОНІКА ОБОРОНИ УКРАЇНИ. День 47 – 11.04.2022. ОНОВЛЮЄТЬСЯ