“На нашій площі демонстративно розстріляли чотирьох українських військових”

Українська активістка, директорка школи з Луганщини Ольга Балабай – про свою втечу з-під російських багнетів, школярів-патріотів та окуповані села навколо Щастя 

автор: Марина Ткачук
зі Львівської області

Околиці Дрогобича, що на Львівщині, пізній вечір. На складі волонтерської організації “Дрогобиччина SOS” кипить робота – саме прибула вантажівка з гуманітарною допомогою для української армії та біженців: ліки, одяг, їжа.

Священники, психологи, вчителі – волонтери й небайдужі містяни – допомагають розвантажити та розсортувати гуманітарну допомогу. Серед них і Ольга Балабай, директорка школи з Луганщини. У Дрогобичі вона вже другий тиждень. Пані Оля мусила покинути рідне селище Петропавлівка, що біля Щастя на Луганщині. Тікала вона не від вибухів – до них за вісім років життя “на нулі” місцеві вже й звикли.

Проте село окупувала російська армія, і для Ольги Балабай, яка була українською активісткою, директоркою школи й пропагувала патріотичне виховання дітей, це фактично означало смертний вирок.

Саме зі Станично-Луганського району й почалося широкомасштабна війна Росії проти України: 17 лютого бойовики обстріляли місцевий дитячий садок і школу. Звідти, вже за тиждень, “стартувало” і загальнодержавне вторгнення російських окупантів.

Як жилося українським патріотам “на нулі” всі ці вісім років і як тепер – в окупованих росіянами селах? Розповідь Ольги Балабай.

“Сирену я вперше почула в Дрогобичі – на Луганщині нас накривали «градами» без попереджень” 

Петропавлівський ліцей №1 Щастинської міської територіальної громади

…Для нас війна почалася вісім років тому, а не 24 лютого. І вона не вщухала весь цей час. Постійні постріли, вибухи – це та реальність, в якій ми жили і до якої звикли. У цьому жаху не припиняли працювати, і діти наші ходили до школи та в дитячі садки.

Зі школярами ми давно вже вчили основи мінної безпеки: як оминати, не чіпати міни у лісі, бо там дуже багато залишилося нерозірваних снарядів. Наші учні вже за звуком визначали, що саме летить і куди влучить. Такою була наша реальність. 

Сирену [протиповітряної оборони] я вперше почула тут, у Дрогобичі. Вдома у нас її ніколи не було – там накривали “градами” без попереджень. Але і

на “гради” ми вже не реагували.
Бо вісім років у підвали не набігаєшся.

Ми навіть не ховалися – збиралися і йшли на роботу. Батьки боялися залишати дітей удома, тому відправляли їх до школи. Усім здавалося, що дитсадок, школа – під особливим захистом, наче “безпековою парасолькою” накрита. Там більше шансів уціліти.

Але зараз ми всі добре бачимо, що це було помилковою думкою. 

Читайте також:
Обстріл дитсадка у Станиці Луганській був “сфабрикованою операцією”, – Джонсон

“Одна сторона вулиці – в Росії, а друга – в Україні” 

Наш Станично-Луганський район із трьох сторін межує з Росією. І тому родинні зв’язки у наших односельців із росіянами дуже тісні: у когось там були батьки, численні родичі, та й змішані подружжя – це не рідкість.

У нас навіть була вулиця [Дружби народів між населеними пунктами Мілове й Чертково], яка слугувала “кордоном” між Росію та Україною. Просто дорога: по один бік – українська територія, а по другий – уже російська. Настільки ми тісно жили. 

До 2014 року в нас і справді багато людей було налаштовані проросійськи. Коли Луганськ та інші міста області захопили, ми почали думати: що ми робили не так? І я особисто над цим замислювалася як учитель. Як змінити свідомість людей? 

До 2014-го всі школи у нашому районі були лише російськомовні. Я почала з того, що вирішила відкрити у нашій школі перший україномовний клас.

Спротив батьків був шалений! Але це була моя принципова позиція. І 28 першачків таки розпочали навчання українською. 

Із дрогобицькими друзями

Ми стали контактувати з волонтерами з Дрогобича, Трускавця. Організовували для дітей поїздки на Західну Україну, показували їм, як виглядають українські свята, міста, традиції, український колорит. “Кардинальний” схід із заходом знайомили.

Спершу батьки дуже боялися відправляти у Дрогобич своїх дітей: працювали стереотипи, нав’язані російським телебаченням. Почали з того, що я привезла трьох дітей. Потім – п’ятьох, згодом – 10. Так поступово дійшли до групи із 40 дітей.

Їздили по кілька разів на рік. Тут волонтери робили розважальні заходи з дітьми з Дрогобича і Трускавця, підлітки спілкувалися між собою. І це мало неймовірний результат! Діти поверталися, розказували батькам, друзям про побачене. І щоразу кількість охочих їхати зростала.

Нас навчили колядувати, ми брали участь у вертепах. Ми ті “сценарії” святкувань, тексти колядок потім повезли додому і влаштували перший конкурс коляди в наших школах.

Багато привезли бансів – танців із єдиними рухами для всіх танцюристів. Усім так сподобалося, що ми в школі організовували дві великі “музичні” перерви для дітей: вмикалася музика, і всі школярі бігли танцювати під українські пісні. І діти несли українські ідеї в сім’ї, починали відстоювати власну думку. 

Колись була свідком однієї сцени: зайшла в магазин канцелярії перед 1 вересня. У черзі стояли чоловік і його син. Хлопчик обрав зошити, щоденник – усе з українською символікою. А тато йому каже: “Що ти понабирав? Нас же мама вижене з хати!”. І дитина йому: “А мені все одно!”. Мені так приємно стало: дійсно, таки в дітях майбутнє. 

Читайте також:
Миколай ООС: українські військові привітали дітей зі святом

“Ми мали евакуювати дітей до Одеси. Але автобуси обстріляли” 

День єдності у Щасті, 16 лютого 2022 року

Ще 16 лютого ми відзначили у школі День єднання, розгорнули на шкільному подвір’ї велетенський український прапор, який нам подарували у Дрогобичі. Діти одягли вишиванки.

А вже наступного дня “почалося”: спершу дитсадок у Станиці Луганській обстріляли, далі – школу, дитячий будинок-інтернат. Ми тоді майже увесь день сиділи в бомбосховищі.

Напередодні відділ освіти нас попередив: сформуйте списки дітей, батьки яких погоджуються їх евакуювати. У нас уже було домовлено, що наших школярів приймають в Одесі, “Молода гвардія”. Уже й прийшли автобуси, щоб дітей везти. Вони доїхали до Щастя і були обстріляні.

Це справді щастя, що ми не встигли нікого посадити в ті автобуси! 

А 24 лютого зранку мені подзвонили друзі й сказали, що російські війська зайшли в Щастя, а також у сусідні Біловодськ і Городище. І що я маю п’ять хвилин на збори.

Я була змушена поїхати, бо існувала пряма загроза моєму життю. Я знала, що за мною прийдуть і що це питання часу. Так ми чотирма легковими машинами вирушили до центральної України. Зі мною встигли виїхати родини українських військових.

На той час усі об’їзні дороги були перекриті, і ми виїжджали ґрунтовою дорогою, фактично полями. Подекуди грузли в землі й мусили витягувати машини. Добиралися три дні. Куди їхати – в мене питань не виникало: звісно, у Дрогобич! Адже тут були мої друзі-волонтери. 

Читайте також:
Палаюче Щастя: відео з обстрілу порубіжного міста на Луганщині

“Щастя практично зрівняли з землею”

Тривалий час я не мала зв’язку зі своїми колегами та рідними: у нашому районі не працюють українські оператори мобільного зв’язку, немає інтернету. Але те, що встигли мені розказати земляки, які залишилися, – це жахливі речі.

Пожежа внаслідок обстрілу в Щасті 21 лютого

Щастя практично зрівняли з землею, зруйновані всі школи, дитячі садочки. Російські військові розвісили навколо російські й радянські червоні прапори з серпом і молотом. Уже хочуть змінювати навчальні програми в школі. Кажуть, що в наші села зайшли люди неслов’янської зовнішності, вони усюди носять зброю, жахають місцевих, дітей. 

Перше, що вони зробили, зайшовши в наші села, – перевели годинники на російський час.

У магазинах наказали змінити цінники, з російськими рублями. Але найстрашніше навіть не це. Почалося “полювання на відьом”: вишукують українських активістів, перевіряють паспорти.

Як розказали мені знайомі, на площі демонстративно розстріляли чотирьох українських військових… Люди бояться виходити на вулиці.

Росіяни мало не в перший день почали роздавати хліб на вулицях. На камеру, звісно. І це при тому, що тільки у нашому селищі є два потужні хлібозаводи. Навіщо нам їхній хліб, їхні подачки? До приходу росіян у нас все було добре!    

Мешканці налякані, не виходять із домівок. Але попри це, я знаю, там дуже багато людей із проукраїнськими поглядами. Я слідкувала в ці дні за своїми знайомими у соціальних мережах. Вони ставлять українську символіку на свої фото – це теж, певною мірою, протест, бо для них це справді небезпечно. Для мене вони – герої.

Читайте також:
В ОРЛО на 6 років ув’язнили студента за проукраїнські дописи в соцмережах, – правозахисники

“Ми вісім років вчили дистанційно дітей з окупованих територій”

Тепер пані Ольга допомагає дрогобицьким волонтерам. Фото Олега Бісика

У мене ніколи не було особистої історії “проукраїнського навернення”. Я народилася на Луганщині, добре з дитинства знаю українську мову.

Усі фото моїх дідусів, бабусь свідчать про те, що це українці,
– навіть на весільних фото вони у вишиванках. 

…Чи повернуся я колись додому? З одного боку, я дуже втомилася від тієї постійної виснажливої боротьби. Але я знаю, коли моє селище буде звільнене, я повернуся і дороблю свою справу до кінця.

Там є випускники, які мають отримати свідоцтва про середню освіту. Там школярі, які на мене чекають.

У нас навчається понад 30 дітей із непідконтрольної території. Ми їх навчали дистанційно і часто таємно – для того, щоб діти з Луганська, Краснодона, окупованих територій отримали українське свідоцтво про середню освіту. І ми всі вісім років це робили з учителями. Безкоштовно.

Ці школярі хотіли жити і вчитися в Україні. Як я покину цих дітей? Я просто не можу.

Читайте також:
П’ять років під окупацією “ЛНР”: інтерв’ю української активістки з “того боку”