“Надходить велика доба”. Ювілейне звернення Ініціативної групи “Першого грудня”

Рівно десять років тому одинадцятеро членів новоствореної Ініціативної групи «Першого грудня» зробили у своїй «Декларації» такий підсумок тодішньому станові українського суспільства:

“Хибно зрозуміле матеріалістичне мислення взяло гору над пріоритетом етичних і духовних цінностей. Взаємне поборювання й жадоба нагромадження стали масовими нормами соціальної поведінки. Все це спричинило серйозні суспільні деформації: моральні чесноти асоціюються з життєвим програшем, правосуддя щораз більше ототожнюється з корупцією та правом сили, зросла криміналізація суспільства, поглибився розрив між бідними та багатими. Це призвело до атомізації суспільства, викривило міжлюдські стосунки, а також породило відчуження між політичною владою та народом і недовіру до держави загалом”.

Подальші роки принесли Україні низку виснажливих випробувань і дивовижних перемог, проте схоже, що головні висновки Групи про тодішній стан суспільства все ще залишаються актуальними. Це, зокрема, свідчить про те, що суспільний договір, за яким ми живемо, залишається майже тим самим.

Утім Україна не стоїть на місці. Сьогодні вона має чимало ентузіастів-активістів, які, всупереч несприятливим обставинам, творять дива й роблять громадянське суспільство в країні пружним і дієвим. Нові стандарти встановлює передовий український бізнес. А ледь не в кожній ділянці суспільного життя з’являються осередки, які діють у згоді з етичними принципами і в яких уже формуються елементи нового суспільного договору.

Отож, якби Україна жила відокремлено від світу, можна було б заспокоювати себе, що згадані позитивні зміни накопичуватимуться і врешті-решт принесутьнову якість. Проте сьогодні вже очевидно, що такої розкоші ми не матимемо, а світ міняється настільки стрімко, що може актуалізуватися пересторога Івана Франка: «Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!».

У цьому ювілейному зверненні ми спробуємо увиразнити, на які важливі запитання нам слід знайти відповідь, щоб нинішні катаклізми все-таки не застали нас непідготовленими. Адже нова доба може стати великою як у своїх звершеннях, так і мірою болю та крові.

Почнімо з себе

Для нас, українців, велика доба розпочалась 1991-го року зі здобуттям незалежності, утвердилась феєричними Майданами й покликала нас до жертовності 2014-го року на фронтах війни. Ми вміємо підноситись духом і вже маємо силу зупиняти небажані сценарії розвороту до «русского мира». Але ми все ще не маємо національного консенсусу, а тому залишаємося «малими і неприготованими» до можливих глобальних викликів.

Досягти згаданого консенсусу можна тільки еволюційно – хоч можна його і прискорити, якщо об’єднуватимемо свої зусилля, спиратимемось на розум та силу держави й солідаризуватимемося із нашими щирими союзниками у світі. На жаль, український політикум сьогодні розколений, у ньому панує протиборство, а чинне керівництво держави є активним його учасником. Ми усвідомлюємо, що політичний процес був і буде конкурентним. Але водночас ми пропонуємо всім політичним групам замислитись: чи будуть ваші електоральні розрахунки важливими, якщо Кремль розпочне нову фазу війни?

Виклик з боку Росії

Упродовж останніх семи років Росія успішно руйнує міжнародний порядок. Анексія Криму, війна на виснаження на сході Вкраїни, газовий шантаж, кібер-атаки, перетворення біженців у живу зброю – все це лиш окремі приклади гібридної «Третьої світової» війни, що її Росія веде задля нового переділу світу, але яку європейські політики не хочуть визнавати задля збереження ілюзії миру.

Зачинатель війни спочатку завжди виглядає переможцем, отож у світі не бракує тих, хто засумнівався у силі демократії й хитнувся у бік автократичного устрою. Є маловіри, звичайно ж, і в Україні. Повернення України на орбіту Росії начебто обіцяє вирішення всіх проблем: припинення виснажливої війни, надійний доступ до дешевого газу, геополітичний прихисток у відродженому Союзі. Але всі ці «золоті гори» мало чим відрізняються від дарів данайців – прийнявши їх, ти втрачаєш себе.

Тому Росія небезпечна у своїй переконаності, що повернення до нової імперії, але вже на базі колишніх словянських республік, можливе і бажане. Але так уже не буде ніколи. Свою незалежність ми в Україні проголосили абсолютно законним шляхом – причому, навіть з позицій Конституції колишнього СРСР і колишньої УРСР – і стали суверенною державою у своїх територіальних кордонах. Тому справедливість цілком на нашому боці.

Путінська Росія до останнього битиметься за Україну, оскільки без неї неможливе відродження імперії, яка для нинішнього російського керівництва є суттю «величі й сили Росії». Отож захиститися від Росії життєво важливо, а вірити їй – погибельно. Столітня історія показала, що опорою цієї країни є злочин без кари, свою велич вона виявляє в насильстві, брехні, ненависті, підступності, зневажанні й шантажеві. Вона не може стати лідером, хіба що в падінні у прірву історії.

Зовнішньополітичні обставини

Згадана «велика доба» застає непідготованими не лише нас. Донедавна ми з болем спостерігали за безпорадністю європейських політиків перед нинішніми викликами з боку Росії. Більшості з них було несила відмовитися від сумнозвісної політики задобрювання та умиротворення агресора, а то й торгування з ним. І якщо європейська політика й зазнавала змін, то лише в бік підсилення національних егоїзмів та ілюзій власної національної величі. Усе це розхитувало міжнародний правопорядок і вочевидь ішло на користь Кремлю.

Схоже, однак, що за останні місяці західні демократії стрепенулися: російське нахабство й цинізм викликають уже не лише страх, а щораз більше – волю до самозахисту. Досі чи не єдиним гарантом незалежності України був згаданий міжнародний порядок, заснований на євроатлантичній солідарності. Її занепад згущує хмари над Україною; її ж посилення – додає нам сили. І українці невимовно вдячні всім урядам і простим громадянам європейських країн, які підтримували нас.

Україні не треба, щоб Європа воювала замість нас. Нам важливо, щоб у цій боротьбі ми не були самотні. Тому ми підтримуємо зусилля української дипломатії та світового українства в знаходженні союзників України у цій боротьбі.

Україна – ключ для завершення процесу деколонізації на європейському континенті. Європа може стати по-справжньому об’єднаною тільки тоді, коли в ній не буде імперій, тобто коли Україна стане повноправним членом європейської спільноти. І мирним цей континент може бути лише тоді, коли Україна стане однією з опор нової безпекової конструкції Європи.

Вибір шляху для України

Українському суспільству варто усвідомити, що є надійніший шлях припинити агресію Росії, а саме: припинити підживлювати її надіями на реванш. Кремль живиться нашими непорозуміннями, його мобілізує наша розруха, його п’янить наша слабкість. Для Росії ми є неорганізованою «біомасою», яка потребує російської вуздечки. І на різних рівнях російського суспільства знайшлися б ті, що радо взялися б її накинути.

Тому наше завдання – припинити бути цією «неорганізованою біомасою», і тут перед українцями пролягли дві дороги. Одна видається дуже привабливою, бо веде до «твердої руки», яка буцімто наведе порядок і виграє двобій з Росією. Йти цією дорогою закликають чимало стривожених українців, які вважають себе реалістами і вірять у «залізний кулак» сили. Що ж, слів нема: сильна армія потрібна Україні як повітря. Проте «сильна рука» передбачає також порядок, наведений усередині країни, тоді як історичний досвід засвідчує: такий силовий «порядок» приймуть не всі. Досить велика частина закличе на поміч північного сусіда. Тому авторитарний лідер не об’єднає Україну – таких ватажків у нас неминуче буде кілька, які й розшматують її.

Інша дорога виглядає начебто утопічною, хоч насправді і є успішною. Її проклали українські Майдани: самоорганізація на основі чітко усвідомлених і засвоєних цінностей. Це — українська демократична традиція, базована на громадах. Це – «єдність у багатоманітті», коли ми погоджуємося бути різними за нашими вподобаннями, але залишаємося єдиними й солідарними за нашими цінностями.

Що це за цінності? Вони протилежні до антицінностей, що їх пропагує Кремль, тобто спираються на людську гідність, вірність правді, взаємній пошані, готовності до розважливості та справедливості. Саме за ними мають упізнати, що ми – не Росія. Згадаймо, ці етичні принципи принесли нам успіх на трьох українських Майданах, оскільки саме вони уневажнили тодішні кремлівські сценарії. Чому б нам не спертися на ці принципи, щоб уневажнити ще й нинішній сценарій?

Держава

Для перемоги у цьому змаганні нам потрібна ефективна й енергійна держава. Не монстр і Левіафан, а здружена й сучасна управлінська команда. На жаль, у головах та інстинктах української політичної еліти все ще діє східне, євразійське розуміння інституту влади: держава не служить, а править і панує. За останні роки проявилась тривожна тенденція сповзання у стару авторитарну «лижню». Формальні державні інституції здебільшого є прикриттям, яке леґітимізує рішення, що їх приймають часто непідконтрольні й непідзвітні суспільству особи. Для такої влади політичні опоненти є не учасниками процесу прийняття рішення, з якими треба досягти компромісної угоди, а суперниками, вплив яких слід нейтралізувати.

Характерно, що в цю стару «лижню» ступила чинна адміністрація, яка не мала досвіду державного управління і яка, отримавши монобільшість (мрію багатьох демократичних керівників), могла радикально змінити стиль управління державою. Не сталося. Бо схоже, що вона насправді хотіла не стільки міняти сам стиль, скільки приватизувати його на свою користь.

Ми, звичайно, бачимо ті позитивні зміни, що все-таки мають місце, як-от створення центрів надання адміністративних послуг, значне спрощення багатьох адміністративних операцій (зокрема через програму «Дія») та відкриття доступу до багатьох реєстрів Міністерства юстиції, які дають можливість багато дізнатися про статки громадян і зрозуміти, коли вони отримані незаконним шляхом. Це має велике значення для модернізації державної «машини», але мало зачіпає сам характер здійснення влади. Адже цим ефективно створеним інструментам не дають нормально працювати, оскільки застосовують їх за давнім вибірковим принципом: покарання для «чужих» і недобачання для «своїх».

Тому проблема залишається: бути ефективними для наших політиків означає ефективно ламати спротив опозиції, тоді як насправді потрібна успішна менеджерська праця задля об’єднання зусиль і згуртування довкола вищих національних інтересів.

Система правосуддя

Ситуації в системі правосуддя ми вже присвятили окреме звернення, тому тут обмежимося лише короткими висновками. Подолати нинішню кризу епізодичними наскоками чи вибірковими покараннями не вдасться. Зловживання в системі правосуддя вигідне надто багатьом впливовим групам, а тому нейтралізувати їхній спротив можна лише консолідованими зусиллями й за свідомої підтримки всього суспільства. Таке завдання не під силу окремо взятим політичними партіям та їхнім фракціям у Верховній Раді. Тут потрібна коаліційна угода, вироблена за участі зацікавлених осередків громадянського суспільства.

Проте у правосудді (як і в інших сферах) суто законодавчі та інституційні зміни не вирішать проблеми, якщо там не буде людей, які борються за цінності, а не за гроші чи посади. На щастя, в правничому середовищі України є чимало фахівців, яких травмують нинішній стан системи правосуддя та узагальнені ярлики, йому надані. Побачити цих правників якраз і не дають нам оті кричущі зловживання, що забарвлюють усю ситуацію в зловісні кольори. Однак поодинці зламати систему зловживань їм не вдасться: потрібна суспільна підтримка.

Системна дисфункціональність і ціннісна криза у сфері суддівства призводять також до великих диспропорцій та ціннісних втрат у сфері власності. Комерційний інтерес – це одне, але зловживання кризою правосуддя задля збереження каналів незаконного збагачення – це зовсім інше. Перекрити ці канали – першочергова передумова соціальної справедливості.

Однак шлях «боротьби з олігархією», обраний чинним керівництвом держави, не стільки вирішує згадані проблеми, скільки множить нові. Йдеться про надання РНБО України невластивих їй суддівських функцій, реанімацію давніх стереотипів про великий бізнес і великі гроші як явно злочинні, створення можливостей для вибіркового застосування президентською командою антиолігархічних санкцій проти своїх суперників і змушування великого бізнесу до угодовства перед владою. Замість справжньої боротьби з незаконними каналами збагачення суспільству пропонують запровадження російської моделі упокорення олігархів.

Знову про суспільство

Франкова згадка про «велику добу» викликає в пам’яті асоціацію з відомою фразою Патріарха Йосипа Сліпого: «Я буду таким кардиналом, яким ви будете народом. Як будете великим народом – то і я буду великим, а як ви будете малими, навіть як був би я великим, – нічого не вдію».

Отож не буде великою й гідною доля того народу, який тоне у дріб’язкових чварах і брудних інтересах. Нема сенсу знову і знову перелічувати наші суспільні слабинки: вони в нас перед очима. Вони ж і перед очима у Бога. Тому пора й нам як суспільству стрепенутися і зрозуміти: міжнародна підтримка – це лише зовнішні передумови нашої перемоги. Головна передумова – внутрішнє преображення країни.

Отож знову і знову повторюємо те, що сказали десять років тому: «Майбутнє України вимагає піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю». А щоб утвердитись у цьому, треба «сформувати критичну масу громадян, які здатні жити у свободі та правді, брати відповідальність за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо».

Цей шлях не має нічого спільного з утопією чи архаїкою, як вважають деякі українці. Навпаки, розвиток творчості, креативна розкутість, утвердження модерності, бажання вчитися – всі ці процеси почнуть буяти, якщо їх помістити у правильні етичні рамки. Бо справжня свобода є відповідальною свободою, в якій кожна людина усвідомлює ціну своїх слів і вчинків.

Саме такі вільні й відповідальні люди, які в Україні вже вочевидь з’явилися, мають солідарно взятися за руки і стати хребтом нового суспільного організму.

Ініціативна група «Першого грудня» зараз має такий склад:
Олександра Гнатюк, Володимир Єрмоленко, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Ігор Козловський, Мирослав Маринович, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків.

Читайте також:
Група “Першого грудня” застерігає проти “анексії” Росією української політики пам’яті

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".