Фільм, який треба показувати в школах: що вражає у стрічці Тараса Томенка “Будинок «Слово». Нескінчений роман”

Анастасія-Марта Салабай
кіносценаристка

Рецензія на художній фільм Тараса Томенка “Будинок «Слово». Нескінчений роман”, світова прем’єра якого відбулася на 37-му Варшавському кінофестивалі 13 жовтня 2021 року

“Розстріляне відродження”. Тема, яку ми вивчали в школі, автори, чиї твори читали за шкільною програмою. Але чи розуміли ми їх? Чи розуміли, що стояло за цими словами, написаними в підручниках, за творами, що пропускали повз вуха, бо ж ті нескінченні метафори так томили підліткову свідомість.

Я знала історію. Знала, мабуть, навіть краще, ніж мої однолітки. Микола Хвильовий застрелився. Йому там щось не сподобалось, митці жили в одному будинку і від чогось там страждали. Кажуть, то все комуністи зробили, якість репресії, гоніння… Знати історію – знала. Та усвідомлення прийшло тільки зараз.

Стрічка режисера Тараса Томенка “Будинок «Слово». Нескінченний роман” варта того, щоб її демонстрували в школах – замість довгих абзаців із сухими цифрами та фактами у підручниках. Це не просто люди, які колись там десь були. Це життя. На жаль трагічне, яке так жорстоко обірвалося.

Англомовна афіша фільму Будинок «Слово». Нескінченний роман”

Чорно-білий фільм отримує колір тільки в одній сцені, і це – кров. Стрічка наповнена символами, особливо щодо головного антагоніста. Володимир Володимирович не дарма надто вже схожий зовнішньо на свого тезка, уособлення вселенського зла, семи смертних гріхів – від зажерливості до хтивості. Стіл, за яким сидить антагоніст – та абсолютно симетричний кадр, на якому видно: він узяв собі надто високу планку, будучи насправді дном суспільства, вбачає себе королем, хоча його голова ледь видніється з-за столу.

А головний герой? Хіба він є? Хвильовий – це акцент. Але головний герой – будинок. Він – повноцінний персонаж, що змінюється до кінця фільму.

Автору вдалося майже неможливе – зробити головними героями фільму всіх мешканців будинку “Слово”. Причому починаючи з першої є сцени, яка одразу захоплює пластикою рухів, талантом та харизмою акторів, а особливо – діалогами. Це одні з найкращих діалогів на моїй пам’яті, чомусь я вірю їм беззаперечно.

А слідом за першою сценою вражає неймовірний антураж у кафе “Пок”, де відомі нам автори декларують свої творіння. Одна сцена – а розкрилися всі персонажі. Від того, як влучно підібрані під свої образи актори, по спині побігли мурашки. Ти просто закохуєшся у них в образах Хвильового, Тичини, Курбаса та Раї, постійно вишукуєш поглядом на загальних планах.

Володимир Сосюра (актор Андрій Май), Валентина Чистякова (Олена Світлицька) та Лесь Курбас (Станіслав Сукненко). Фото: ФБ Станіслав Сукненко

Варто зауважити й заповненість кадрів, особливо в їдальні: якщо поставити “картинку” на паузу, можна помітити безліч деталей, на них яких увага окремо не акцентується, однак саме вони створюють відчуття реальності всього, що відбувається. Той самий Сосюра, що нишком гладить Раю по нозі, доки його дружина сидить збоку…

Усі ці речі настільки майстерно поєднанні, що фільм не сприймається як трагічний сюжет заради трагічного сюжету. Це – історія. Не сухі цифри, а той реальний мотив, що рухав Хвильовим. Це буквально пістолет (рушниця) Чехова, тільки у власності Миколи Хвильового. Це скрип лампи, що з перших сцен до останніх наростав і ставав помітнішим, ритмічнішим. Це Голодомор, який тісно пов’язаний із “Розстріляним відродженням”, однак у школах нам чомусь рідко пояснюють цей зв’язок.

Усвідомлення Хвильового – таємниця, яка досі була нерозкритою. Але мертва дівчинка на руках та обійми доньки – після… Цього достатньо, щоб зрозуміти, чому він пішов на самогубство.

На жаль, цю кінострічку можуть не сприйняти за кордоном так, як в Україні. Коли у фільмі тільки натяк на Голодомор – я бачу перед очима фото спухлих дітей та їхніх мертвих батьків. Згадую жахаючі цифри. Однак мало хто з іноземців усвідомлює весь жах 30-х років минулого століття в СРСР. Їх не налякають кадри з тілами, вони не зрозуміють Хвильового до кінця.

Але хіба це кіно для них? Це стрічка, яка потрібна Україні. Вона потрібна молоді, особливо зараз, коли відновлюються мистецькі спілки, коли у нас є свобода вибору та слова. Бо ми творимо, не знаючи, хто був до нас. Ми не знаємо, не цінуємо нашої спадщини. Та коли мене спитали, що у фільмі сподобалося найбільше, я сама здивувалася своїй відповіді: відчуття націоналізму, що наростало протягом усієї стрічки.

Це неймовірно талановита робота, неймовірно якісна, грамотна та цікава. Однак для мене особисто – в першу чергу потрібна.

Я вірю, що художня кінострічка Тараса Томенка “Будинок «Слово»” стане новим етапом у розвитку не тільки українського кіно, а й мистецької еліти. Ми стали забувати, хто ми є. Герої цього фільму також “забулись”, та вони згадали і боролися.

На жаль, для цього їм довелося пережити репресії, смерті та жах голодомору. А у нас є шанс уже зараз усвідомити, хто ми є, аби історія більше ніколи не повторювалась. Аби ми ніколи її не забували.

Читайте також:
У Москві поліція і найняті провокатори блокували закритий показ фільму “Ціна правди” про Голодомор в Україні