Княжа столиця під землею: чому варто їхати в Звенигород, який древніший за Львів

 

автор: Анастасія Федченко
зі Львівської області
фото автора

“Ми хочемо скласти конкуренцію Львову”, – каже Романа Лев, коли ми сідаємо в бус, що має привезти нас у Звенигород. Це село на Львівщині, звідти до обласного центру – 25 кілометрів. Воно старше за Львів. А ще тут запрацював історико-культурний заповідник “Древній Звенигород”. І Романа – заступниця директорки заповідника.

Кореспондентка “Новинарні” побувала в Звенигороді й розповість, чим унікальне це місце, чи варто туди їхати (спойлер: варто!) та що дивитися в селі і в околицях.

Нова столиця на карті Середньовічної Галичини

Вид на Звенигород зразка 2021 року

1086 рік. Київська Русь переживає розквіт. Принаймні про це свідчать літописи. Саме в середньовічних “газетах” того року з’являється перша згадка про місто Звенигород, яке заснував онук Ярослава Мудрого – Володар.

Звенигород виріс на річці Білка. Тут улоговина, місцевість болотиста – до речі, саме завдяки цьому “законсервовані” під землею рештки міста добре збереглися. І хоча навколо – “зручні” пагорби Розточчя, саме це місце виявилося найкращим для зведення нового града, адже підземні води додатково захищають від непроханих гостей. Звісно, разом із валом та дерев’яними стінами укріплень.

На Дитинці, як і годиться, стояв дерев’яний замок, неподалік – церква. А центральна вулиця була встелена дерев’яними дошками, якими можна ходити, не замочивши і не забруднивши черевиків.

До речі, шкіряні чоботи, знайдені під час розкопок, – один з експонатів тутешнього музею. І це свідчить про високий розвиток ремісництва. Адже, крім черевиків, на території Звенигорода знайшли прикраси зі скла та пасти (намиста і браслети), ювелірні вироби, рештки керамічного посуду, залізних приладь.

Найбільшого розквіту місто досягло за князя Володимирка, ставши столицею Звенигородського князівства. Новий княжий двір – уже білокам’яний, із вапняку, і це перша така споруда на території західної України.

Із такого вапняку був зведений двір князя Володимирка

Згодом ці брили радянська влада використовуватиме для будівництва ферми, що постане на території колишньої  княжої столиці. Рештками замку, мостової, вулиць, що залишилися під землею, ходитимуть корови. Кілька тварин і зараз мирно пасеться на зеленій траві неподалік музею.

“Звенигород унікальний тим, що це – княже місто, яке повністю зникло 1241 року і як місто після того вже не відродилось, опинившись законсервованим під землею. А друга унікальність у тому, що найвищі ділянки Розточчя – саме біля Звенигорода, наприклад, гора Камула. То чому ж місто виникло в долині? Та тому, що тут проходив Транс’європейський шлях із Реґенсбурґа до Києва. І біля Шоломиня, що сусідить зі Звенигородом, був спуск цього шляху, де сходилися всі переправи”, – розповідає начальник управління охорони об’єктів культурної спадщини Львівської ОДА, архітектор та археолог Василь Петрик.

Василь Петрик

“Звенигород часом називають українським Новгородом. Я вважаю, що ми маємо пишатися українськими пам’ятками і підносити їх”, – додає фахівець.

Серед унікальних артефактів, знайдених на території колишньої княжої столиці, – три берестяні грамоти, які є найдавнішими документами Державного архівного фонду України. Одна з них цікава тим, що це лист-претензія вдови купця Говена з Перемишля до колишнього чоловікового партнера зі Звенигорода з вимогою повернути борг. Ще одна унікальна знахідка – семиструнні гуслі першої третини ХІІ століття, єдині такі в Україні.

Фотогалерея з музею “Древній Звенигород” (гортайте):

Дерево для будівництва тодішні звенигородці брали в Розточчі.

“Дерево було будівельним матеріалом для всієї Європи. Якщо хтось думає, що в той час десь у Європі все будували з каменю, а ми тут були відсталі, то поїдьте в Щецин, у Північну Німеччину, подивіться тогочасні археологічні знахідки – і побачите ті самі будинки, мощені вулиці, ту саму кераміку, ті самі прикраси. Це був європейський життєвий простір, який населяли люди, близькі за культурою та цивілізацією. Тут і вигрібні ями були, і річку чистили, щоб не була брудна і не заростала. Не те, що зараз”, – розповідає Петрик.

Крім цих будівельних матеріалів, використовували залізо, яке привозили з Волині. Металів на Галичині немає. А ось сіль є. І це теж робило місцеві міста багатими. Сіль коштувала дорого: вона була єдиним консервантом, завдяки якому можна було зберегти м’ясо для військових походів. Її зокрема продавали в Київ. І чимало на тому заробляли.

Читайте також:
У Володимирі-Волинському знайшли підземелля XVIII століття. ВІДЕО

Як баба Яга княжу столицю занапастила

То чому ж місто, де міг народитися Ярослав Осмомисл, і де мешкало близько 10 тисяч людей, опинилося під землею?

1241 року під стіни Звенигорода прийшло військо монголо-татар на чолі з ханом Батиєм. Взяти місто-твердиню вони б не змогли… якби не зрада. За легендою, в сусідньому селі жила самотою баба, яку звали Яга. З невідомих причин зневажена людьми, вона нібито провела вороже військо підземеллям до столиці. І загарбники спалили княжий град дощенту.

Історія не знає умовного способу. Та

якби Звенигород не щез, можливо,
історія Галичини була б інакшою.

“Можливо, не було б Львова, – каже Василь Петрик. – Невдовзі після зникнення Звенигорода у 1245 році був заснований Львів. Данило після битви на Калці розумів, що потрібно будувати фортеці на високих горах. Це Холм, Кременець, Данилів і Львів. І Львів на Високому Замку мав бути таким, щоб його ніколи не здобули татари. Звенигород не відповідав новим концепціям фортифікації та оборонних систем у боротьбі з монголо-татарами, тому вже не виконував роль резиденції князів. Так само, як і Галич. І з досвідом цих війн будують нові укріплення: менші, вони піднімаються на гори, стають кам’яні, міняється система оборони, адже вже є каменеметальні машини. Звенигороду просто не пощастило”.

Втім, Звенигород може стати однією з нових цікавих туристичних локацій Львівщини. З обласного центру сюди менш ніж за пів години можна доїхати маршруткою чи автом.

Нині археологічні розкопки на дитинці Звенигорода законсервовані через брак фінансування

Перші розкопки древнього міста почав у 1930-х Ярослав Пастернак – визначний український археолог, який після окупації України СРСР і свого виступу на конференції українською мовою під тиском радянської влади змушений був емігрувати спершу в Німеччину, а звідти – до Канади. Копали тут і в 1950-х. Активним був процес і в 1980-х під керівництвом Ігоря Свєшнікова, який розкопав місце Берестецької битви. І саме Свєшніков знайшов у Звенигороді передмістя з дерев’яною вулицею.

Нині те місце на горі, де стояв дитинець і де проводять розкопки, через брак фінансування “законсервоване” целофановою плівкою. А з самого горба річку Білку і всю долину, де був Звенигород, видно як на долоні. Саме ж древнє місто розкопане всього на 10%. Тож, можливо, найцікавіші відкриття – попереду.

Насадити пам’ятку на землю, або Як створити заповідник

Наталя Войцещук

Звенигород ще має, що показати, переконана Наталя Войцещук. Вона – керівниця історико-культурного заповідника “Древній Звенигород”, який виник у 2020-му і вже менш ніж за рік почав свій перший туристичний сезон.

Коли Наталя говорить про проєкт, її очі так горять, що одразу розумієш: ця людина просто фанатично віддана своїй справі.

Войцещук багато працювала за кордоном. І впевнена, що у збереженні та популяризації власної історії нам варто рівнятися, скажімо, на сусідню Польщу, де в останні два десятиліття активно розбудовують музеї.

“Я такої кількості інтерактивних музеїв, як у поляків, не бачила більше ніде. І їм це чудово вдається. Окремі музеї викликають таку емоцію, що все розумієш навіть без знання мови. Я вважаю, що й ми маємо викликати емоцію”, – каже виконувачка обов’язків директора (конкурс на посаду ще не провели).

Заради емоції в “Древньому Звенигороді” можна надіти окуляри доповненої реальності й “пройтися” княжим палацом.

Ось росте яблуня, біля неї – два кошики з яблуками. Діловито походжають і шукають щось у зеленій траві кури. Ось у повітрі тріпочуть яскравими крильцями метелики. Можна “зайти” у церкву. А можна подивитися, як на вулиці біля дерев’яних стійл пасуться коні. Будинки, палаци та предмети у віртуальному Звенигороді змодельовані на основі реальних археологічних артефактів. Так само працює і доповнена реальність на смартфоні: скануєш код коло “дверей”, що стоять у музеї, і “заходиш” у будинок.

Віртуальна реальність стародавнього Звенигорода

“Як працюють поляки? Вони біля старого городища викопали саркофаг, зробили добру гідроізоляцію і методом фресок перенесли весь той розкоп туди. Фактично вони мають скансен, куди ти заходиш і потрапляєш у їхнє десяте століття. Збережено й автентику, і самі артефакти захищено від підземного грибка. У нас місто завдяки водам так само законсервоване. А щоб його розкопати, потрібне місце, куди те все переносити. Таке місце є, і якщо все складеться, передусім із фінансуванням, то це перспектива 10-15 планів. Ось такі генеральські плани”, – посміхається Войцещук.

Вона потрапила в Звенигород у 2010 році й відтоді ним буквально “захворіла”. Тоді над стародавнім містом згущувалися хмари: один із місцевих “царків” – Наталя не без втіхи відзначає, що згодом він прогорів, – хотів будувати тут палац. І навіть заліз бульдозером на територію городища.

Коли на місці пам’яток архітектури хочуть щось будувати, підключається “Рятівна археологічна служба Інституту археології НАН України” – це як швидка допомога, тільки у світі пам’яток. Тоді вдалося розкопати мостову і за допомогою експертизи з’ясувати, що кожні 15 років зверху старого прогнилого дерева клали новий шар.

Тоді ж ентузіасти вирішили, що на цьому місці має бути історико-культурний заповідник. Від задуму до реєстрації минуло понад три роки, і процес ще й досі не завершений. Ще у 2017-му ініціатори мали повний пакет документів, з якими потім ходили по кабінетах три роки.

Спершу прагнули здобути статус національного заповідника, але отримали статус місцевого. 18 червня 2020 року облрада проголосувала за виділення грошей на діяльність “Древнього Звенигорода”.

“Я голові облради дірку в голові проїла”, – усміхається Войцещук.

Зареєструвати заповідник вона змогла тільки 2 жовтня 2020 року. Але Земельний кодекс не передбачає наявності пам’яток архітектури.

“Я отримала територію пам’ятки, але не землю. Коли я це все проаналізувала, то зрозуміла, що отримала повітря, – розводить руками Наталя. – І ти починаєш наступний етап – оформлення землі й «насадження» пам’ятки на землю”.

Корови на вулицях Звенигорода

А є ж іще річка. Вона тут теж – пам’ятка. Але у водного господарства свої охоронні зони.

“Я їм кажу: давайте я візьму її в оренду на 49 років, буду чистити і загалом про неї дбати. «О, тоді дамо», – Наталя розповідає про бюрократичну тяганину, наче про пригоду, енергійно і без агресії. Додає: – Я перетворилася з науковця в такого собі господарника. Скрізь, де можу, подаюсь на гранти, відшукую гроші на закупівлю того чи іншого”.

Грант отримати не так просто. Цьогоріч заповідник був на третьому місці у списку Українського культурного фонду. Войцещук вірила, що вони переможуть у категорії “Знакова подія”, але не пройшли. І те, що в заповіднику зроблено зараз, – ремонт у будівлі, оновлені діорами, повністю відскановані артефакти, окуляри доповненої реальності – зроблено за кошти УКФ, які отримали торік, та обласної ради.

Закуплені й матеріали для шахів – дитячий майданчик буде зроблено у вигляді шахівниці, щоб дітлахам було весело гратися. Загалом на підростаюче покоління тут покладають великі сподівання, тож не боронять дітям бігати, галасувати, залазити на парапети біля діорами, самостійно вдягати VR-окуляри.

Також на території буде споруда у вигляді перевернутого човна – копії тих, що ходили по Білці. Там стоятимуть стільці, можна буде послухати лекцію чи провести якусь культурну подію. Обіцяють підсвітку території і розроблений маршрут для велотуристів.

Чого тут точно не буде, то це дерев’яних зрубів, що відтворюють древні будинки та палаци. Адже Войцещук – одна з тих, хто за збереження автентики в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас крізь сторіччя.

“Реконструкції можуть бути, але якщо будувати городище десь віддалік, не на території самої пам’ятки. Хоч би якими досконалими були дослідження, але поки не винайдуть машину часу, ми ніколи не знатимемо до кінця, який вигляд мали ці будинки. Адже до нас дійшли фундаменти, і відтворювали ми їх у VR і на плакатах за допомогою етнографії. Але чи саме такими були ці стіни й дахи – ніхто достеменно не знає. Ми знаємо тільки, що вони були двоповерховими. І вигадки будувати не потрібно. Адже на дослідниках лежить колосальна історична відповідальність. Скільки разів було таке, що факти підганялися під концепцію. Але коли розкопано такий малесенький відсоток, ми не можемо ні про що говорити напевне!” – емоційно пояснює Наталя.

Із колективом їй пощастило. Жартує, “блаженні до блаженних тягнуться”. Тож зараз 13 працівників із 17,5 (“половинка – це сторож”) відбудовують музей і створюватимуть заповідник. Сподіваються, на це вистачить п’яти років.

Читайте також:
Станові козаки, яких забули: про що розповідає шостий музей Батурина

“Провінція”: історичні церкви, скульптура учня Пінзеля і трохи Бібрки

Храм Симеона Стовпника в Коцурові

Околиці Звенигорода – кілька сіл, екскурсію якими проводить Віра Гупало – старша наукова співробітниця відділу археології Інституту українознавства імені Крип’якевича НАН України, докторка історичних наук. Для неї це місце особливе, адже працювала ще зі Свєшніковим. А з 2010 року працює тут.

“Я сподіваюся, що розкопки триватимуть, – каже жінка. – Вони тяжкі. Адже культурний шар залягає на глибині до двох метрів, це торфові ґрунти”.

Віра Гупало

Перша околиця – село Коцурів. Назване воно на честь воїна Коцура, який був захисником Звенигорода і за вірну службу отримав тут землю. Найдавніша пам’ятка села – зведений у 1729 році без жодного цвяха храм Симеона Стовпника, внесений до Національного реєстру пам’яток. Час не пошкодував споруду, тож подекуди вона підрихтована цвяхами і вкрита бляхою.

На території храму – дерев’яна скульптура святого Яна Непомуцького, майже ровесниця культової споруди. Виконана в стилі бароко, вона, швидше за все, зроблена кимось із учнів Йогана Пінзеля. Фарбували дерево барвником на яєчній основі. Нині ж місцеві підфарбовують захисника тих, хто мандрує по воді, чим можуть. Гупало припускає: офіродавець, який подарував скульптуру, мав ім’я Ян, тож хотів, щоб його святий стояв біля храму і в такий спосіб оберігав його.

Наступна зупинка – село Гринів. За легендою, саме тут жила баба Яга, яка зрадила Звенигород. Через те, що біля Гринева знайшли пісок і каміння, утворилися кар’єри, знищивши багато артефактів. Однак поблизу села знайшли поховання воїнів Пшеворської культури, що визначала на території західної України Залізну добу. Воїнів тоді спалювали, а поламаний і складений меч встромляли в землю як знак того, що його власник закінчив земний шлях. Зверху цю бляху прикривали щитом.

У Гриневі, що й так є однією з найвищих околиць Звенигорода, на пагорбі височіє греко-католицька церква святого Юрія. Також дерев’яна, теж без жодного цвяха, також пам’ятка архітектури, вона молодша від Коцурівської на пів століття. Тут правив Антін Ангелович – Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський.

“Тоді в нас нараховували близько семисот родин греко-католиків, а зараз – десь 270”, – розповідає місцева жителька і парафіянка Леся.

Мешканка Гринева Леся у дверях церкви святого Юрія

У церкві добудовано скульптуру “Серце Ісуса” – була моровиця, і Христос мав оберігати селян.

Поруч зі Звенигородом – і село Відники, де була боярська фортеця. З околиць села відкривається запаморочливий вид на колишню княжу столицю та її “передмістя”.

А насамкінець – трохи Бібрки, яка також неподалік. Місто, де живе менше чотирьох тисяч людей, славиться недобудованим трамваєм (колись його хотів і починав споруджувати такий собі Урбанський – вроджений авантюрист. Але з початком робіт завирувала Друга світова. Урбанський ще й дав ім’я рогаликам, які в місті випікають на свята. У звичайний день їх ніде не знайдеш).

Будівля Товариства “Сокіл” у Бібрці

У роки війни тут було єврейське гетто, а кількасот місцевих євреїв були спалені живцем… Про це нам розповідає архітектор, громадський діяч та депутат Львівської обласної ради Іван Щурко. Його коріння – з Бібрки, що називається так або через поселення мисливців на бобрів, або через однойменну річку.

Іван – фанатик відродження міста. Скажімо, зараз займається будівлею, де розташоване товариство “Сокіл”. Яскравий приклад сецесійної архітектури пройшов шлях від одноповерхового спортзалу до двоповерхового кінотеатру в радянські часи, відтак занепадав, нині його відроджують. Підтримати проєкт можна купивши футболку чи лінорит. Меценати також вкладали кошти у встановлення вікон чи ремонт перекриттів, за що отримали іменні стільці.

Замість післямови

Пам’ятні місця в Україні дуже часто живуть завдяки таким, як Наталя, Іван та інші “блаженні”. Дуже хочеться, щоб у тих, хто відроджує історично-культурну спадщину, все вийшло. Допомогти їм дуже легко – просто приїжджайте, платіть за вхідний квиток, купуйте футболки чи магнітики.

Зрештою, я тримала ще один козир у рукаві, який має остаточно переконати вас їхати в Звенигород. Тут знайшли поховання жінки Пшеворської культури, при якій були мідне дзеркало та пуделко, де збереглися рум’яна. Уявляєте? Майже доісторична косметика. Правда, органічна вона чи ні, Віра Гупало не сказала – мовляв, замало відомостей.

А якщо серйозно, то такі поїздки дуже добре змінюють картинку і перезавантажують. А ще над територією древніх столиць якось по-особливому заходить сонце.

Читайте також:
З візитом до козаків і гетьманів. Чим дивує оновлена “Гетьманська столиця” в Батурині: ФОТОТУР


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.