Виставка в “Атенеумі” як зброя Росії? У Фінляндії спалахнула дискусія про “культурне громадянство” Іллі Рєпіна

У фінських медіа виникла дискусія щодо національної приналежності художника Іллі Рєпіна, приводом для якої стала виставка робіт живописця, що відкрилася в художньому музеї Ateneum у Гельсінкі.

У колонці для найбільшої газети Фінляндії Helsingin Sanomat музикант Лукас Стасевський звернув увагу на те, що і в презентації експозиції, і в оглядах Ілля Рєпін представлений виключно як російський художник (хоча і згадується, що він походив із території сучасної України).

Натомість Стасевський зауважує, що “це питання (про “культурну національність” митців та привласнення її РФ) дуже важливе з огляду на війну на сході України та окупацію Криму Росією у 2014 році”. Його колонка називається “Ігнорування українства Іллі Рєпіна є частиною культурного привласнення Росії”.

Фіно-український музикант нагадав, що Ілля Рєпін народився в українській козацькій родині біля Харкова та провів свою юність в Україні, його ключові роботи мали українські мотиви. Хоча Рєпін і переїхав до Росії в молодому віці, він усе життя підтримував тісні зв’язки з Україною, підтримував культурне життя на батьківщині та брав активну участь у роботі українських художників. Рєпін – автор полотна “Запорожці пишуть листа турецькому султану” та багатьох інших картин на українську й козацьку тематику, портрету Тараса Шевченка тощо.

“Культурна історія України великою мірою визначалася систематичною русифікацією України Російською імперією… Ідеологією утисків української культури з боку Росії були панславізм та великоросійськість. У ній Україна мала виступати як інтегральна частина Росії, так звана «Малоросія».
Ілля Рєпін, Микола Гоголь та багато інших українських митців ХІХ ст. були продуктами тієї епохи й бачили себе як українськими, так і російськими митцями. Хоча близькі стосунки Рєпіна та Гоголя з Україною широко задокументовані. Також варто відзначити, що в ХІХ ст. було неможливо обійти державну цензуру митцеві, що визначав себе суто як український”, – пише Стасевський.

“Великоросійська культурна політика все ще залишається частиною наративу, створеного Росією, в якому культурній історії України відмовлено в суб’єктності…
З російської точки зору, письмова історія століттями була монополією на визначення культурної історії України. Проте за часів незалежної України важливо зважати на представлення українських художників в українській історіографії”, – наголосив Лукас Стасевський.

Після цього з колонкою “Не треба обмежувати мистецтво національністю” в тому ж виданні виступив у відповідь Тімо Гууско, куратор виставки Рєпіна в музеї “Атенеум”.

“Ілля Рєпін зображав українців і симпатизував українській культурі. Проте він вважав себе російським художником у найглибшому розумінні цього слова”, – написав він.

Гууско зазначив, що в “Атенеумі” визнають зв’язки Рєпіна з Україною та те, що Рєпін “має значення для росіян, українців та фінів”. Але нинішня виставка “наголошує на його зв’язках із Росією, тому що Рєпін відчував, що його завдання – описувати Росію в її різноманітних проявах, і в цьому ключі, він має пряме відношення до російських інтелектуалів 1860-х”.

“У ключі політики ідентифікацій, питання відношення Рєпіна до російськості та українськості є цікавим. Рєпін зображав українців та відчував симпатію до української культури. Кажуть, що він думав «…гордо як український військовий іммігрант, що ніде не може бути добре, звісно, тільки в Україні». Але коли Крамськой згадав його «малоросійську кров», Рєпін вибухнув, що вважає себе російським художником у найглибшому розумінні цього слова, – «найкращий російський художник». Цитати з автобіографії Рєпіна та його листування зі Стасовим”, – зауважив куратор виставки.

“Мабуть, Рєпін не був нащадком українських козаків, а дитиною у сім’ї російських і російськомовних військових іммігрантів. Ці дані повідомила у 1929 році Зіґрід Шауман, яка, як і Рєпін, народилася в Чугуєві Харківської губернії”, – додав Гууско.

Довідка

Ілля Юхимович Рєпін (1844-1930) – український і російський художник-живописець родом зі Слобожанщини.

Народився в слободі Осинівка біля Чугуєва Харківської губернії.

Його батько Юхим Васильович – “білетний солдат”, який разом із братом щороку їздив на “Донщину” і приганяв звідти табуни коней на продаж. За час служби в Чугуєвському уланському полку Юхим встиг взяти участь у трьох військових кампаніях, мав нагороди.
Дідусь художника по батьковій лінії – неслуживий козак Василь Рєпін – був торговцем і мав заїжджий двір. Дідусь по материнській лінії – Степан Васильович Бочаров – також багато років віддав військовій службі.

Ілля Рєпін був однією з ключових фігур реалізму в Російській імперії, членом Товариства пересувних художніх виставок, академіком Імператорської Академії мистецтв, професором, керівником майстерні.

Зв’язок із рідним містом, Слобожанщиною й Україною Рєпін намагався зберігати до кінця життя, а українські мотиви посідали важливе місце у творчості художника.
Також Ілля Рєпін був близьким другом українського історика Дмитра Яворницького.

Автор багатьох картин на українські теми: “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1880-91), “Вечорниці” (1881), “Гайдамака” (1902), “Чорноморська вольниця” (1903), “Гопак” (1927, не закінчений), портретів Шевченка, Тарновського, Тарновської, Мурашка, Багалія, чотирьох ескізів для проєкту пам’ятника Шевченку в Києві (на конкурс 1910-14), ілюстрацій до творів Гоголя “Тарас Бульба” і “Сорочинський ярмарок” (1872-82), книги Яворницького “Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу”, малюнків із пам’яток української архітектури, українських народних типів тощо.

Останні 30 років життя він прожив у Фінляндії, у садибі Пенати в Куоккалі. Після здобуття Фінляндією незалежності та революції в Росії Ілля Рєпін не захотів переїжджати до Москви й Петербурга.
У 1919 році Рєпін подарував фінському Товариству художників 23 картини російських художників, які не підтримали більшовицький переворот – так було покладено початок колекції “Атенеум”.

За заповітом, Іллю Рєпіна мали поховати в рідному Чугуєві, але через більшовицьку окупацію сходу України вдова художника вирішила поховати чоловіка в Куоккалі, в парку поблизу від будинку і пагорба, який Ілля Рєпін називав Чугуєвою гіркою.

Читайте також:
З візитом до козаків і гетьманів. Чим дивує оновлена “Гетьманська столиця” в Батурині: ФОТОТУР