автор: Олена Вітич
фото Георгія Лук’янчука
У часи Майдану був популярним анекдот про те, що в Україні досі немає ядерної боєголовки лише тому, що її не замовили волонтерам. Пізніше з’явився інший жарт: якщо з дому винесли все, що можна винести, то це одне з двох – або чоловік п’є, або дружина волонтерить.
І те, й інше говорить про одне: у 2014 році в Україні з’явився потужний, креативний і самовідданий пласт людей, які взяли на себе відповідальність за долю країни та почали оперативно розв’язувати питання, до яких держава була не готова. І саме вони стали одним із вагомих факторів спротиву російській агресії та творення нової української армії.
Про це йдеться в новому виданні Українського інституту національної пам’яті “Волонтери: сила небайдужих”, презентація якого відбулася в інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану.
Фото: Наталка Позняк
Книга авторства Наталки Позняк стала продовженням серії видань Інституту про сучасну російсько-українську війну. До неї увійшли 28 історій, розказаних від першої особи, що репрезентують різні аспекти волонтерської діяльності, пов’язані з війною: забезпечення армії, допомога пораненим, підтримка населення, яке стало заручником цієї війни.
Презентація книги була приурочена до недавнього Дня добровольця. Адже слово “волонтер” у перекладі з латини також означає “доброволець”. А таких, хто хоч раз долучався до допомоги армії, за результатами опитування Фонду “Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва” та Київського міжнародного інституту соціології, проведеного у 2015 році, в Україні налічувалося 47%.
“Кожен робив те, що міг. До нас приходили жіночки, у яких мобілізували синів, ми давали їм лекала і казали шити труси – а потім були оті фотосесії з «Айдару». Ми продали 17 вишитих рушників – і на ці гроші купили хлопцям «Вілліс» на передову. До нас зверталися депутати, які давали по 10 тисяч доларів за раз. І я не знаю, чий вклад був більший: цих депутатів чи мами одного нашого побратима, який допомагав в’язати шапки, а його мама в’язала шкарпетки. І одного разу він приніс недов’язану пару й ампулу морфію. Виявилося, що у нього мама була хвора на рак і до останнього в’язала шкарпетки, а, помираючи, попросила передати морфій бійцям, може, там потрібніше. Так от, для мене і ці депутати, і ця мама, і 10-річна дитина, яка в дощ і холод стояла під супермаркетом, щоб зібрати продукти для бійців – усі вони важливі. Ми всі тоді були рівними, бо всі рятували країну”, – розповіла на презентації очільниця тернопільського штабу Самооборони Майдану у 2014-2016 роках Лілія Мусіхіна.
Лілія Мусіхіна (в центрі), авторка книжки Наталка Позняк і Денис Блощинський на презентації
У презентації також взяли участь волонтери, чиї історії увійшли до книги: засновниця “Волонтерської сотні “Доброволя” Наталя Воронкова, співзасновник волонтерського проєкту “Аеророзвідка” Натан Хазін, президентка мистецької агенції “Територія А” Анжеліка Рудницька, виконавча директорка ВГО “Крим з Україною” Іванна Поровська, координаторка соціальної ініціативи “Крамничка добра” Олена Сотничек, волонтерка, авторка книги “Доця” Тамара Горіха Зерня, волонтерка з Донецька, прототип головної героїні роману “Доця” Наталія Герасименко та засновник фундації соціальних інновацій “З країни в Україну” Денис Блощинський.
Учасники презентації розмірковували про феномен волонтерства, який змінив і нас, і нашу країну. Адже саме волонтери, без перебільшення, на початку війни допомогли тисячам українців абсолютно мирних професій, добровольців і бійців перших хвиль мобілізації, висмикнутих зі звичного життя, стати воїнами. Не лише тому, що вони їх одягли, нагодували і забезпечили всім тим, з чим можна воювати. А в першу чергу тому, що вони дали їм сенс. Сенс того, для чого вони воюють і за що вони воюють. А волонтерський проєкт “Аеророзвідка” фактично став першими “очима армії”.
“Наш проєкт розпочинався у липні 2014 року після перших зіткнень українських вояків із супротивником у секторі «М», біля Амвросіївки. Тоді вже українські бійці отримали бойовий досвід і відчували, що їм бракує оперативної інформації про супротивника, а точніше – на той час була загальна необізнаність щодо дій супротивника: де стоїть його військова техніка, звідки стріляють і звідки незабаром можуть прилетіти «гради» чи міни – такої картини бракувало. Ми починали з першого «Фантома», який піднімався на 400 метрів і міг провести в повітрі 20 хвилин, але українські кулібіни за короткий час змогли його перепрограмувати так, що він піднімався на 5 тисяч метрів і міг літати до двох годин. У цьому проєкті брали участь до 300 фахівців із різних країн і тисячі тих, хто нам допомагав”, – згадує співзасновник проєкту, учасник Революції гідності, командир Єврейської сотні Майдану Натан Хазін.
Натан Хазін
У книжці прослідковується ще одна тенденція: якщо на початках волонтери просто рятували армію, то з часом вони взяли на себе функцію контролю за ефективністю використання цієї допомоги й роботу на перспективу.
Дехто змінив свій фах. Хтось, як Леся Литвинова, переключився на допомогу хворим на COVID-19. Хтось зайнявся психологічною підтримкою та реабілітацією побратимів, як ще одна героїня книги Наталка Чекмарьова (Сонечко). Хтось пише книги про війну, як Тамара Горіха Зерня. А багато хто так само продовжує робити свою справу – допомагає армії, опікується пораненими.
“І для армії і для суспільства волонтери лишаються тими, хто завжди напоготові. Але зараз у нас є головне – у нас є досвід. У нас є зв’язки, ми знаємо, куди бігти, вміємо знайти вихід із ситуації. Тому, якщо завтра, не дай Бог, щось почнеться, ми знатимемо, що робити. І наш «тривожний наплечник» завжди зібраний”, – переконана Наталя Воронкова.
Наталія Воронкова
Ще один момент, на якому наголошують усі волонтери, – це те, що будь-яке волонтерське ім’я – лише верхівка айсберга, бо за кожним із них стоять сотні і тисячі інших. Тих, хто, як сказала Діана Макарова, “обклав себе добровільним військовим податком” і регулярно скидає кошти на волонтерські рахунки, тих, хто шукає, купує, привозить, дає знижки на товари для фронту чи просто дарує за так. Тих, хто організовує різні акції на підтримку армії та населення прифронтової зони.
“А ще волонтери – це ті, хто вже зараз будує майбутню Україну, про яку ми всі мріємо і говоримо. І я дуже прошу журналістів не говорити, що іде війна на сході України. Не треба ділити Україну на схід і захід. Війна іде в Україні, і вона стосується кожного”, – додає Анжеліка Рудницька.
Анжеліка Рудницька
У книзі “Волонтери: сила небайдужих” представлена широка географія волонтерського руху: від Львова до Одеси, від Володимира-Волинського до Харкова. Тут є багато роздумів над тим, що таке війна, спогадів про вражаючі епізоди – як на Майдані, так і на передовій, про те, що раз і назавжди зробило нас іншими. І про те, як неможливе стає можливим – просто тому, що треба.
“Ця книга дуже потрібна майбутнім студентам, учням. Це буде потрібно через десять років молоді, яка народилася за Майдану й виростає, вже сприймаючи ці події як «динозаврячу історію». А ще через десяток років наросте стільки міфів й пропаганди, перекручувань, що до правди й реальних свідчень буде неможливо докопатися. Але буде ця книга. Будуть інші документальні книги. Це робота для наступних поколінь”, – наголошує Тамара Горіха Зерня.
Тамара Горіха Зерня
Подія в Києві відкрила серію презентацій книги “Волонтери: сила небайдужих” по всій Україні.
У відкритому доступі книжку можна вільно завантажити за посиланням:
https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/volontery-syla-nebayduzhyh
Читайте також:
Поки уряд гальмує: як волонтери провадять безплатні курси української мови на сході, півдні й півночі
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
