автор: Валентина Клименко
Довгі роки я виходила з вистав київських театрів хвора: прекрасні актори проживали на сцені свої ролі, як боги, а поза маленькою театральною “бульбашкою” їх ніхто не знав. У серіали їх брали “на підтанцьовки”, в рекламу не запрошували, на великому екрані не побачиш, іміджеві соціальні чи комунікаційні проєкти їх ігнорували. Чорна несправедливість. Країна проявляла до своїх акторів пасивну агресію, заганяючи великих лицедіїв у маленькі “тераріуми однодумців”.
Сьогодні ситуація не змінилася кардинально, але українські актори – помітні фігури в українському аудіо-візуальному й інформаційному просторі. Не порівняти з аудиторією instagram-дів, але й не тіні невидимі.
Великою мірою цьому посприяли російсько-українська війна і соціальні мережі.
Актриса Молодого театру Ірма Вітовська прокинулася знаменитою після серіалу “Леся+Рома” (2005–2008) – яскрава, харизматична, сучасна й україномовна, вона, як комета, увірвалася на телеекрани і стала улюбленицею глядачів. Хара́ктерна актриса, комедійна, їй повсякчас доводилося контролювати темперамент, щоб не зайти за межу. А спостерігати за нею в трагікомедії “Сталкери” за п’єсою Павла Ар’є (раніше вистава йшла в Молодому театрі, тепер у Театрі драми і комедії на Лівому березі) – це бачити, як вона ходить по лезу, як на півподиху сміється і через хвилину змушує глядацьку залу плакати.
А ще Ірма продемонструвала, що при всій залежності акторської професії актор може мати суб’єктну позицію – громадянську, професійну, людську. Суб’єктність у цій індустрії часто збиткова, але “зірка” – це сукупність талантів і рис характеру, тому без неба не залишиться.
Зі слів Вітовської, вона втратила 70% своїх заробітків, відмовившись від зйомок у фільмах, спільних із росіянами. “Але важливіше мати моральну сатисфакцію”, вважа акторка.
Минулого року в Ірми було дві гучні кінопрем’єри – “Віддана” і “Мої думки тихі”.
Ми зустрілися з Ірмою Вітовською в кафе кінотеатру, і я розпитала, як її громадська діяльність впливає на акторську роботу, в якому випадку її прізвище пишеться як подвійне – Вітовська-Ванца, в яких ролях побачимо актрису найближчим часом і які твори української літератури вона хотіла б екранізувати.
– Ірмо, ви одна з небагатьох з акторського цеху, хто при виборі ролі керується своїми цінностями…
– Актор – залежна професія, не кожен може собі дозволити бути самостійним.
– Це характер?
– Характер. Остаточний перелом свідомості у мене стався в 2014 році, після того, як я побувала в госпіталі, – вийшла така “органічна гігієна”. Я бачила людей, які готові віддати більше, ніж втратити бабло. Солідарність – це нормальна реакція.
Коли мене запитують, як ти ставишся до тих, хто їздить у Росію, я кажу:
це їхня кармічна відповідальність, мабуть, вони ще не відкрили її для себе.
– Мені здається, після того, як ви чітко заявили свою позицію щодо роботи з росіянами, з’явилися й інші акторські заяви на цю тему.
– Тих, хто дійсно готовий відстоювати свою акторську позицію, не так і багато. Але вони, як і я, дійшли до цього своїм розумом, це їхній свідомий зрілий вибір. Я вітаю це.
Фото: Українська правда
Хтось не може. Хворі батьки. Тільки ця професія дає їм можливість заробити. Хтось не може відмовитися від грошей. Хтось не так добре обізнаний з історією, щоб усвідомити, що має до діла зі злом і підміною понять.
Пам’ятаю, скільки українських артистів хотіли знятися в “Білій гвардії”: вони бачать персонаж і не бачать надзавдання – того, що актор стає гвинтиком, інструментом, коли з України ліплять ворога.
Я це бачила, бо надто добре знаю історію. І мене цікавить не лише моя роль, а й що буде на виході загалом. Це обмежує, і важко тримати удар, і депресії – бо час іде, ти старієш. Ти більше відмовляєшся, ніж згоджуєшся. І я звичайно розумію, що в іншій, спокійній країні я відбулася б більше. Але тут такий вибір перед країною постав, і ти вибираєш свою країну.
– Ви були одним із промоутерів закону “Про мову”…
– Я давно за мову вболіваю, ще з часів “мовного Майдану” [2012 року], пишу, висловлююсь публічно, адже це дуже важливо. Тому мене й запросили взяти участь у публічній кампанії на підтримку закону про українську мову.
– Вам пропонували йти в політику ?
– Пропонували. Я не схотіла. Гадаю, що буду кориснішою на своєму місці, поза професійною політикою.
Я вважаю, що митець долучається до відкритої підтримки політиків тільки в разі крайньої небезпеки, коли вже не можна стояти осторонь. Митець має бути в опозиції до будь-якої влади, не дати їй права схибити. Митець має бути на боці інтересів суспільства.
– Ваша риторика після останнього Майдану ще більше “звернула” в бік державницького системного мислення. Можна сказати, що ви мислите культурною політикою.
– Ну, я росту. Якщо Помаранчева революція була більше про романтизм та максималізм, то харківські угоди і “мовний Майдан” змусили мене зайняти жорстку позицію. Відповідно, Євромайдан був для мене ціннісним і зрозумілим.
– А на мітингах вас можна побачити?
– Під час перебування нашого президента в Парижі, коли в Києві був мітинг “Ні капітуляції!”, я записала відео. Але я не воюю, аби воювати – я завжди вітаю всі позитивні зміни, які відбуваються, а на все негативне – відповідаю, незалежно від змін прізвищ. Це було завжди.
– Ми зустрічалися з вами п’ять років тому, коли ви активно були задіяні в театрі, в тому числі мали кілька продюсерських проектів – “Афродизіак” із Диким театром, “Оскар Богу” з Івано-Франківським театром, “Мерлін Монро”. Зараз у вас кіноперіод – “Брама”, “Мої думки тихі”, “Щоденник Симона Петлюри“, “Віддана”.
– Це справді так, тому що з’явилося повноцінне кіновиробництво. П’ять років тому держава зрозуміла, що українське кіно необхідне. До того часу кіно також знімали – я грала в фільмах Олеся Спиридоновича Янчука, але пропозиція могла бути раз на три-чотири роки, ролей на всіх не вистачало, кіно було не так обласкане державними бюджетами.
На майбутнє є ще одна повнометражна стрічка – до речі, теж режисерський дебют, вона успішно пройшла пітчинг, і ми чекаємо початок старту.
Кадр фільму “Мої думки тихі”
– Фільм “Мої думки тихі” розповідає про проблеми молодого покоління, але, здається, ви своєю яскравою грою перетягнули ковдру на бік покоління батьків. Яке воно для вас – “ваше” покоління?
– “Мої думки тихі” – це універсальна історія: наприклад, моя мама впізнала у цьому образі себе та покоління 1960-1970-х. Один старший чоловік розповідав мені про проблеми зі своєю матір’ю, він із покоління 1940-х, а мама – відповідно, 1910-1920-ті. У кожному поколінні є проблема “обрізання пуповини” і маніпуляції на цьому ґрунті. Жінка завжди маніпулює своєю дитиною. Поки дитина її власність – вона молода, коли дитина йде – це означає, що мама всі функції виконала.
Фактично у фільмі показано травматичне покоління 1980-1990-х, до якого я сама належу і якому довелося в 1990-х перейти з радянської системи в нову, і в жінок був невеликий вибір – виїхати за кордон, заробляти тут на кількох роботах, тягнути себе й родину. Чоловіків тоді чимало загинуло, “пішли лісом”, не витримали тиску, поїхали. Багато, власне, одиначок з тих часів.
Цей фільм для мене також певний запобіжник моїх стосунків із сином років через десять, така собі репетиція майбутньої розмови. Але там буде вже інший час, інше покоління, і може бути ще складніше…
– Якось ми розговорилися з однією художницею, у якої мама – українка, а тато –грузин, і вона розповідала, що батько завжди казав: “Яка в мене гарна донька. Подивіться всі!”, а мама навпаки: “Ти що, не могла краще намалювати?”. Мені здається, що в цьому полягає українська педагогічна особливість.
– Є таке. Моя бабця ще казала: дивися, українки неправильно виховують своїх дітей. Якщо дитина розбила шибку, єврейська мама її не сваритиме, вона скаже: “Золотце, тобі не личить, ти ж майбутній професор”, тим самим підносячи дитину. А українська мама буде принижувати образливими словами. Нашим українкам слід подумати над цим.
– Роль у фільмі “Мої думки тихі” писалася на вас?
– Так. Спочатку це була історія про діда й онука – колись Антоніо Лукіч уже знімав короткометражний фільм про дідуся, а потім вирішив перекласти сюжет на історію стосунків матері й сина. І коли він почав підбирати актрису на цю роль, його мама Таня порадила мою кандидатуру. Антоніо згадує, що коли писав сценарій, то вже чув мій голос. Звичайно, це приємно, але найголовніше – сценарій мене зачепив. Я навіть на кастинг пішла б.
Комедія – найскладніший жанр.
Заплакати і розчулити, мені здається,
легше, аніж розсмішити.
Особливо розсмішити велику аудиторію різних соціальних прошарків. Така комедія, де все всерйоз, а збоку смішно – це великий виклик.
– У вас є свій агент ?
– Був, коли в мене були конвеєрні серіали. Але відколи я відмовилася від телевізійних проектів, не маю великої завантаженості і, відповідно, потреби в агенті. Коли є одна картина на рік – сама впораюся. Я вже в тому статусі, коли можу власноруч розрулювати свій графік.
Тепер я мало працюю з телебаченням, мені не все подобається з серіального матеріалу. Але є серіали хорошого рівня: я вже працювала в “Нюхачі” (якби ще він був україномовний!), ще хороші серіали “Схованки” та “Перші ластівки”.
Акторка Ірма Вітовська
Нещодавно знімалася в “Подорожниках” StarMedia, ми намагалися створити харком – комедію характерів для сімейного дозвілля. Була хороша компанія – Леся Жураківська, Наталка Сумська, ми прекрасно проводили час, реготали. Це теж треба – відпочити, “покапустнічать”, “потамадити”. Мені це нагадало часи “Лесі і Роми”.
Читайте також:
Новий міністр культури Ткаченко прокоментував
співпрацю з Росією в серіальному виробництві
– Ви дуже гучно зайшли у кіно – одразу дві нагороди за найкращі жіночі ролі у фільмах “Брама” та “Мої думки тихі”.
– За версією премії “Кіноколо” я визнана найкращою акторкою 2018 року, і одразу 2019-го, і отримала дві “Золоті дзиґи” за ці ж ролі.
– А ще у вас два “Телетріумфи”, театральна премія “Київська пектораль”…
– Ну, у мене ще немає національної премії “Гра” (посміхається). Я тільки взяла, як учасниця проекту “Humlet” – це експериментальний, дуже цікавий проєкт, зроблений спільно з “Новою оперою”. Потрібно ще персонально “Гру” за якусь акторську роботу, але це вже як Бог дасть. А там ще Шевченківська премія є, ну це років через 10-15…
– Ви ж спочатку були у списку членів Шевченківського комітету?
– Ні, президент вирішив, що я не буду в Шевченківському комітеті. Але, можливо, причина в тому, що наш керівник Федір Баландін подав на Шевченківську премію проєкт “Едігна”, який ми показували біля МЗС, про Едігну – доньку Анни Київської і Генріха І – і вписав весь колектив пакетом, відповідно, я не маю права бути членом Комітету.
Цього року я – експертка із перформативних мистецтв в Українському культурному фонді.
– Для вас важливо бути найкращою ?
– Ні, найкращою не можна бути, бо це тебе зупинить. Нагороди за найкращу роль – це сатисфакція, стимул іти далі, вони як медалі для олімпійців, але ж я усвідомлюю, що далі так не буде.
Ось у 2021 році я вже не буду найкращою, тому що картин немає. Слава Богу, приз отримає хтось інший. Я вважаю, чим більше у нас зірок, тим більше приводів пишатися своєю країною.
Читайте також:
Danone припиняє рекламу йогурту з актором-терористом Пореченковим
– Раніше ви казали, що придбали квартиру в Івано-Франківську і готові жити на два міста. Ви мали великі театральні плани з Ростиславом Держипільським. Чи втілилися вони повною мірою?
– Ростислав керує Івано-франківським музично-драматичним театром імені Франка, більше того, заводить туди різні мультидисциплінарні проєкти, запускає різні креативні напрямки, щоб театр працював як хаб. Я активно співпрацюю з ним, адже “кумівство” ми нікуди не дінемо. І це хороше кумівство: це й наша регіональна, земляцька спорідненість, і естетична, і спільна школа Богдана Миколайовича Козака, і наша дружба ціною у пів життя, і родинна дружба. Мені легко з ним, він розуміє мову метафори. Вистава “Оскар і рожева пані” стала тією точкою, коли ми зрозуміли, що подобаємося один одному як співмитці. Я рада, що він радиться зі мною щодо творчості, а я з ним. Це трохи більше, ніж куми, друзі. Це як брат і сестра.
Ірма Вітовська в театрі
– Ви граєте вистави у Франківську?
– Так, у франківському театрі ідуть “Оскар…” і “Humlet”, і невдовзі гратиму ще одну виставу. Це нормально, актор має грати на різних майданчиках.
Я також граю у Театрі на Лівому березі “Сталкерів”, а головна моя сцена – Молодий театр, у якому я працюю вже 23 роки. 2019-го у Молодому я випустила прем’єру “Вісім люблячих жінок”, а незабаром буде нова робота.
Не скажу, що в театрі мене експлуатують – я вдячна, що зі мною радяться, але для цього я дуже багато працювала.
– Чи можете ви сьогодні бути продюсером якоїсь вистави у Молодому театрі?
– Ми обговорювали одну п’єсу з Андрієм Білоусом, але запускати її буду не я – лише гратиму. Поки немає Інституту театру і не розписана “дорожня карта”, як продюсерка я не хочу працювати в чистому полі. А брати антрепризи тільки для заробітку не збираюся. Мені хочеться робити мистецький продукт, проте це затратно і потребує багато часу.
Я хочу працювати в нормальному правовому полі. Тож очікую, що запрацює Інститут театру, який розробить положення про комерційний, приватний, проектний театр, репертуарний театр.
– Ваш продюсерський досвід дав інше розуміння театру ?
– У мене виникло бажання втілювати на сцені ті теми, які мене хвилюють, які міняють світ. Як вистава “Афродизіак” у “Дикому театрі”, де я працювала як співпродюсерка. П’єса складна – переформуватування Данте і Патріка Зюскінда в одну історію, задіяли акторів майже з усіх областей України, це 60 людей (два склади), вистава йшла в цирку, а цирк – це видовище, інтерактивний спосіб існування на сцені.
Це історія про інформаційний шум, який нам згодовують. І як глибоко можна дійти до дна, до ідіократії, перетворитися на чудовиськ, виправдовуючи свої дії романтичним бажанням виправити світ. Мені, Ярославі Кравченко (співпродюсерка) і Максу Голенку (режисер) боліла ця тема, і ми вирішили її зробити.
Мене не цікавить комерційний театр, мета якого лише розважати.
Мене цікавить, про що ми говоримо зі сцени по суті
і як ми це робимо.
У мюзиклі “Мерилін Монро: тріумф і агонія” мене цікавила не сама Монро – її зіграти не можна, вона неповторна, тому ми робили натяк на неї. Вона мене цікавила як заручниця образу – коли вже немає Норми, є тільки Монро, коли живу людину знищують заради образу, щоб на ньому заробляти.
Ми рік грали цю виставу, і за цей період я, чесно кажучи, втомилася – мені вже за віком важко вдавати такий спосіб життя.
Коли Стас Жирков запропонував зіграти бабу Прісю у виставі “Сталкери” за п’єсою Павла Ар’є, я прочитала матеріал і сказала: це буде або великий успіх, або великий провал. Тому що внутрішню складову я віддам, але як спрямувати історію візуальну, щоб не перейти з гротеска в “ха-ха” – отут ми будем працювати.
Тут була моя адвокатура персонажу, і я була абсолютно солідарною зі своїм персонажем. Напевне , я не робитиму так, як вона, але я солідарна з її внутрішнім світом, з її гідністю. Баба Пріся – національний герой.
Мабуть, коли я прочитала сценарій “Мої думки тихі”, відбулася та ж сама історія – я подумала: це клас, у нас про маму нашого часу нічого немає.
Ірма Вітовська в образі баби Прісі
– Ви не потрапили в пастку образу баби Прісі, зігравши його два рази – в театрі і в кіно (фільм “Брама”)?
– Театр дозволяє метафоричне бачення, можна іти в гротеск і міксувати, там не обов’язкова деталізація, як у кіно.
Я б сказала, що театр – це перевтілення,
а кіно – розчинення.
Тому це два різні образи, в кіно і в театрі.
Читайте також:
“Актори безконечної війни”. Чим вразила документальна вистава “Голоси” у виконанні ветеранів
– У фільмі “Віддана” ви зіграли епізод, адже це фільм про міфічний Станиславів, ваші краї…
– Так, власне, тому ми там із Юрієм Андруховичем і опинилися – бо ми обоє з Івано-Франківська.
Я дуже вболівала за “Віддану”. По-перше, я люблю цей роман “Фелікс Австрія”, поважаю і люблю Софію Андрухович, і її чоловіка Андрія Бондаря. І Юрія Андруховича з Ніночкою, і завжди намагаюся з ними у Франківську зустрітися. По-друге, я хотіла, щоб роман екранізували, і рада, що вийшов такий естетичний, красивий фільм.
Люди відкрили для себе факт історії, який вони майже не знають: що українці були не лише кріпаками, нещасними, але й самодостатніми, вільними у вільній Європі.
Чого варта Леся Патока з неймовірними костюмами! А художники! Оператор чудовий! У Христини Сиволап це повнометражний дебют у жанровому кіно – важкий виклик, але вона зробила максимум, впоралася. Я думаю, що це кіно про жінок, для жінок, але не тільки.
– Вам, напевно, хотілося б зіграти головну роль?
– А яка там для мене головна роль? Там проблеми трьох молодих людей. Я ж нормальна, не божевільна, щоб вдавати із себе 18-річну. Там немає нічого для мене, ну хіба ще торговка рибою, а я зіграла сусідку Сколиків – це рівнозначна роль.
Я можу зіграти старшу за віком – маму в “Мої думки тихі” чи бабцю в “Брамі”, молодих – уже ні. Я сама не хочу промахнутися – погляд видає зрілу людину.
– Ви встигаєте читати новинки української літератури ?
– Так, зараз біля ліжка лежить книжка про Василя Стуса, яку Вахтанг Кіпіані приніс на прем’єру “Моїх думок”, а Влад Кириченко подарував книгу “Нашого формату”, то ми з Віталієм (чоловік актриси Віталій Ванца – “Н”) поділилися, а потім помінялися.
– З цього потім точно буде якась вистава?
– Не знаю. Я мрію, щоб екранізували “12 обручів” Андруховича, це може бути класний детективний трилер. Я поки не знаю, хто це зробить, і хто буде писати сценарій, але дуже хочу зіграти роль Роми Воронич. Андрухович не проти такої ідеї, я в нього запитувала.
А на основі “Коханців Юстиції” можна було б зробити серіал або кіно в дусі братів Коенів.
Софію Андрухович уже екранізували, Жадана –
пора й Патріарху мати кіно.
І ще я дуже вболіваю за Оксану Стефанівну Забужко, хочу щоб екранізували “Музей покинутих секретів”, думаю, це буде “вау”.
Тобто я бачу літературу крізь призму кіно, бачу багато матеріалу для серіалів – наприклад, романи Міли Іванцової, Ірен Роздобудько, Лариси Денисенко.
– Минулого року ви почали викладати в інституті акторську майстерність?
– Так, у мене “першачки” – акторсько-режисерський і акторський курси в Інституті культури. Михайло Михайлович [Поплавський] запросив мене на чай, сказав “давайте спробуємо”. Зі студентами цілий тиждень працюють викладачі, я приїжджаю по понеділках, буває, і в інші дні, і ми працюємо.
Усіх студентів я запросила на прем’єру “Моїх думок тихих”. Намагаюсь аби вони дивились різне кіно: артхаусне, авторське, українське, закордонне, бачили хороші вистави.
– Викладання вам приносить задоволення?
– Так. Це певний вампіризм – я в них забираю енергію, а вони в мене забирають практичний досвід.
Читайте також:
Шанси на виживання — 50/50. Як “коронавірусний” карантин вплинув на культурну сферу
– Ви згадали про чоловіка. Чому ви взяли подвійне прізвище після заміжжя – Вітовська-Ванца?
– Це Віталик мене змусив, його амбіція маркувати – “моя жінка”. Він лемко, для нього це важливо. А я що? “Хлопаю ресницами и взлетаю”.
У публічному полі я залишаюсь як Ірма Вітовська, і в титрах так пишуть. Єдиний Лесь Янчук у “Петлюрі” написав подвійне прізвище. А в приватному житті – Ірма Вітовська-Ванца.
– Читала, що ви завжди намагаєтесь по особливому відсвяткувати свій день народження…
– Я народилася 30 грудня, і ми завжди в ці дати кудись їздимо. 2019 року це було сонце, пальми та море. А перед тим відсвяткували в Данії, тоді виповнилося 25 років моєї сценічної кар’єри, і так сталося, що перша моя роль у театрі була “Русалонька”, за яку мене номінували на “Пектораль”, а закінчилося Гертрудою. Через це мій день народження ми відсвяткували в Копенгагені, в Ельсинорському замку, де Шекспір написав “Гамлета”. Віталік сказав працівникам: ви знаєте, в неї день народження, вона грає Гертруду. І нам відкрили трапезну – дозволили випити вина і з’їсти наші нагетси. Ми дзвонили друзям у Франик, а вони казали: “Не пий вина, Гертрудо”. – “Пізно”. Це було дуже класно і символічно.
Ще в мене є традиція: після дня народження ми повертаємось у Буковель, тому що я – затятий гірськолижник.
– Які траси підкорюєте ?
– Поки синю. До народження дитини я би стала на чорну, зараз я вже відповідальна перед професією і перед тим, що сина треба поставити на ноги.
Коли була молода – добре лихачила: чорні траси – так чорні, горо́ди – байдуже. А коли стаєш мамою – з’являється інстинкт самозбереження.
Читайте також:
“Відкриття карантину” акторка Антоніна Хижняк:
Мотрю в президенти? Влучний жарт!
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
