Везе тобі “Велопоміч”: як київські велосипедисти допомагають людям під час карантину

 

автор: Олена Максименко
фото автора та з архіву Сергія Харчука

Волонтерство в Україні після 2013 року стало ознакою доброго тону, таким собі “must be”. На деяких співбесідах під час прийому на роботу кандидатів на посаду запитують, чи десь вони волонтерять. Не лишилися осторонь волонтери і під час епідемії коронавірусу. Так, велоспільнота взялася опікувалися людьми з групи ризику, щоб ті не мали потреби виходити за продуктами та ліками.

Ініціативу “Велопоміч” заснував Сергій Харчук – організатор аматорських велоперегонів “Київська сотка”, власник компанії “Спортивні та культурні ініціативи”.

“Я ініціатор цього соціального проєкту, – розповідає Сергій. – Ідея, безумовно, не нова. Але з періоду Майдану історія волонтерства в Україні отримала якусь реінкарнацію, відродилася знову”.

Велоспільнота швидко зреагувала на нову загрозу і виклики епідемії. Активісти на двох колесах сформували правила, за якими виконують замовлення пенсіонерів та інших груп ризику. Люди надиктовують телефоном список потреб, волонтери закуповують усе необхідне, ставлять пакет із чеком під дверима, відходять і телефонують. Той, кого опікають, забирає продукти чи ліки та кладе під двері пакет із грішми. Це дозволяє уникнути контакту і ризику інфікування.

“В деяких випадках ми зіткнулися з таким критичним фінансовим станом реципієнтів нашої допомоги, коли вони нижче межі бідності. І ми змушені були купувати ці продукти власним коштом, – розповідає Харчук. – Це не було проблемою, ми неодноразово займалися краудфандингом під різні такі випадки чи негаразди”.

Загалом у базі “Велопомочі” в Києві зареєструвалося близько 70 волонтерів. Кожен опікувався своїм районом. Київські адреси реципієнтів допомоги отримували через різні соціальні фонди.

Киянам почали телефонувати з інших міст із проханням розширити ініціативу до рівня національної. Але ця ідея впиралася у відсутність бази контактів вразливих категорій населення, тож волонтерам іншим міст пропонували втілювати аналогічні проєкти самостійно.

Сергій Харчук

“У нас був телефон, цілодобовий “Інтертелеком” із диспетчером. Йому приходив дзвінок, він заходив у базу, дивився географічно, хто ближче… – пояснює Сергій Харчук. – По-різному бувало. Дзвонили і з соціальних служб, казали, що от, будь ласка, вам контакт, така-то пані літнього віку потребує допомоги. Або безпосередньо телефонували самі пенсіонери – “я така-то, звернулася до служби, мені відмовили, мовляв, у них немає ресурсів і можливості, але дали ваш номер, сказали, що ви можете допомогти”. Тобто соціальні служби часто направляли людей до нас. Бували випадки, коли спрацьовувало “сарафанне радіо” – одна пенсіонерка розповідала про наші послуги іншій”.

За словами волонтера, це був цікавий соціальний експеримент.

“Ми отримали купу позитиву. Спочатку були скептики, які вважали, що люди не довірятимуть. Або будуть вередливі бабусі, які казатимуть: “Ааа, ти купив моркву не того сорту!” Але практично жодних нарікань не було, ми дуже задоволені, що воно спрацювало”.

Сергій зазначає, що “Велопоміч” возила передачі не лише самотнім, а й людям, які мають рідних в іншому кінці міста і теж тримають ізоляцію. Крім того, з волонтерами морально значно простіше уникати контакту, аніж із  родичем.

Серед ліків зазвичай замовляли банальний парацетамол. Із продуктів – борошно, сіль, господарче мило, гречку, рис, вівсянку.

“Практично не надходило замовлень по м’ясу або інших продуктах, що можуть зіпсуватися. Були овочі й фрукти, бакалія. Замовляли захисні маски, бюджетні пральні засоби. Я для себе тепер склав картинку, що людина потребує на базовому рівні в період пандемій”, – посміхається Харчук.

Окрім пенсіонерів, серед клієнтів траплялися люди з порушенням функцій руху. Однак 99% – це були люди похилого віку.

“Я дуже приємно вражений, що, коли карантин послабили, дехто з моїх друзів взявся тих людей власним коштом, на власному авто, завезти на дачу, – розповідає Сергій. – Одна з моїх клієнток проживає в районі Виноградаря, я їздив до неї з продуктами двічі на тиждень. А потім мій товариш завіз її до Київського моря, на дачу. І вона була вражена, телефонувала й казала: “Я така щаслива, що в нас є такі люди!”

Вірі Борисівні 81 рік, півтора року тому вона поховала чоловіка. До початку карантину вона щойно перенесла операцію – зміну тазостегнового суглобу. Пересувалася на “ходунках”. Жінка живе на Нивках, а діти – аж на Троєщині. Тож волонтерська допомога була дуже доречна для неї.

“Це людина від Бога! Настільки добрий чоловік, мені дуже пощастило з ним! – говорить старенька про Сергія Харчука. – Я два з половиною місяці нікуди не виходила, боялася. А він мені допомагав. Все, що потрібно, привозив. І знаєте, що? Він із мене не брав грошей! Я йому так вдячна, ніколи в житті це не забуду! Напишіть, тому що таких людей у нас мало! Якби побільше в нас було таких людей, якби ми якось об’єднувалися, то нам би легше жилося! У нього мама такого ж віку, як я. Мені ридати хочеться від такої доброти!”

Ветеранка праці із 48-річним стажем, Віра Борисівна довго намагалася отримати допомогу від соціальних служб. Каже, готова була платити, аби лише мати можливість не виходити з дому.

“Я намучилася, куди лише не писала, дзвонила, та ніхто мені ці набори не хотів приносити. Тому що я 53 роки живу на Нивках, але там не прописана, – розказує жінка. – Вони мені такі відписки відправляли… Кажу: “Ви вже мені чотири листи відправили, вам не шкода паперу?! Я папір не їм! Я хочу їсти! Я хочу, щоб мені хтось щось приніс, я заплачу!”

“По телевізору один депутат сказав: “Ви знаєте, я 17 тисяч отримую, що там ті 17 тисяч?.. Не вистачає!” А мені так хотілося, щоб він мене почув: “А ти попробуй прожити на 2700!” Мені так прикро стає… Я 48 років пропрацювала, невже не заслужила допомогу від держави?”

Зрештою, номер Сергія Харчука їй дали у виконкомі.

Зараз пані Віра почувається краще, пересувається самостійно. Проводить літо на дачі, за 30 км від столиці – тішиться, що навколо чисте повітря, немає людей, можна ходити без маски.

Волонтер і надалі підтримує свою підопічну. Товариш Сергія, який живе неподалік, навіть подарував Вірі Борисівні свій роутер, аби їй було простіше спілкуватися з дітьми та світом.

Вона припускає, що на осінь можлива друга хвиля епідемії, тож доведеться звертатися по допомогу велоспільноти й надалі.

Учасники київської велоспільноти

Сергій Харчук також готовий поновити роботу “Велопомочі”.

“У нас приятель, він із Канади, бував у багатьох країнах, але, каже, ніде у світі він не бачив такої чудової велоспільноти, як у Києві, – коментує активіст. – Безумовно, ми не такі чисельні, як берлінська або копенгагенська велоспільнота. Але в нас багато цікавих і самодостатніх людей, які катаються на велосипеді та постійно ініціюють і підтримують соціальні проєкти, допомагають людям. І я пишаюся, що ми – всередині цієї спільноти, яку об’єднує велосипед”.

Читайте також:
“Дистанція має бути. Але не в любові”. Як волонтери рятують бездомних під час епідемії

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна