СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
343498 +6088
Летальні випадки:
6391 +102
Одужали:
141508 +1753
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 3025148 (+33255). Оновлено: 08:43 25.10.2020

Як відбувся й чим завершився світовий тур фільму “Людина з табуретом”: щире інтерв’ю

 

автор: Катерина Петренко
фото автора та з особистого архіву Ярослава Попова

Режисер Ярослав Попов вимушено призупинив світовий тур свого гучного документального фільму “Людина з табуретом” у зв’язку з пандемією коронавірусу. Більше того, 21 березня Попов та координаторка туру Ірина Рязанцева повідомили, що застрягли в Австралії через складнощі з поверненням додому.

В інтерв’ю “Новинарні” режисер пригодницько-документального байопіку про життя і самогубство відчайдуха-мандрівника та режисера Леоніда Кантера відверто розповів про те, як вдалося поєднати вітаїстичність і яскравість героя з трагічним фіналом, чому перегляд цього унікального фільму допомагає зазирнути в потойбіччя і як реагували на “Людину з табуретом” глядачі закордоном.

Ярослав Попов зауважує: це перший український фільм, що був показаний на всіх континентах і мав неодмінний успіх. Продюсерка Катерина Мізіна показала його в Африці, режисер і координаторка турів – на решті материків, крім Антарктиди. Хоча, показ ініціюватимуть і там. Але, певно, без творчої групи.

“Не очікували, що «накриє» цілий світ”

– Ярославе, Ірино, хвиля коронавірусу застала вас в Австралії. Майже всі покази скасовано, та ще й виникли проблеми з поверненням додому… Як так сталося і чи вдалося зарадити скрутному становищу?

Ярослав Попов: – Свого часу ми перенесли закінчення світового туру в Австралії на пізніше. Прилетіли сюди на початку березня, коли в Європі коронавірус тільки починався. Ми летіли через Сінгапур, у масках. І не очікували, що це накриє цілий світ.

В Австралії встигли зробити три покази “Людини з табуретом” і “Міфу”, глядачі були в захваті, тішилися свіжій звістці з України.

Трейлер фільму “Людина з табуретом”:

Але почалася хвиля коронавірусу. І покази потихеньку почали скасовувати. Наприклад, в столиці Австралії Канберрі посольство нам казало, що показ заборонять. Утім, ми його таки провели, прийшло багато людей.

Далі ми мали летіти на острів, купили квитки. Але наступні 5-7 показів вимушено скасували. Гроші за ці квитки нам не повертають. Ми застрягли. Усі компанії з квітня відміняють рейси. Тому ми усвідомили: треба якнайшвидше звідси забиратися, бо можемо застрягнути на пів року, і взагалі незрозуміло, що буде далі.

Окрім того, ми залишили вдома дітей. Гроші за зворотні квитки авіакомпанії повертати не поспішають…

Єдиний варіант був – купляти нові квитки. Ми звернулися з проханням про допомогу до австралійської громади, але цього виявилось недостатньо. Також записали звернення у соцмережі Facebook, спрямоване до наших американських і канадійських друзів.

І завдяки чуйності та розумінню українців з усього світу нам пощастило вибратися зі складного становища, за що ми неймовірно вдячні. Нам уже купили останні квитки на останній рейс зі Стамбула авіакомпанії Sky Up Airlines, про що домовився український уряд.

Таким чином, якусь допомогу від держави ми отримали хоча б тому, що є можливість такого рейсу. Ці квитки коштувати втричі дорожче, ніж наші зворотні. Не так просто було зібрати цю суму, але знайшлися багаті люди з Америки, які у підсумку викупили квитки. Щоправда, немає страховки на ці перельоти, раптом щось станеться і рейс також скасують…

Але ми надіємося, що все буде гаразд і ми встигнемо в цю шпарину влізти. Отакі справи станом на зараз.

Кадр із фільму “Людина з табуретом”

“Фільм такий цікавий, що ніколи й у месенджер зазирнути!”

– Як відбувався ваш світовий тур, що запамяталося найбільше?

Я.П.: – Тур почався у Нью-йорку, де за запрошенням відбувся престижний показ у Колумбійському університеті. Вишуканий заклад і вишукана публіка, там показують найкращі українські фільми.

Після цього ми з великим успіхом об’їздили 12 міст Канади – Монреаль, Вінніпег, Калгарі, Брендон тощо. А закінчили американський тур у Ванкувері – на іншому океані та на іншому боці Канади.

Проїхалися з показами Західним узбережжям США, потім з Арізони вилетіли до Парагваю. Не повірите, але й там є українська громада, пам’ятники Голодомору і Тарасу Шевченку.

Далі ми заїхали в аргентинську глухомань, де є українці, які не розмовляють українською мовою, але нашу культуру підтримують. Згодом було три покази в Буенос-Айресі, де чимало наших, дехто розмовляє українською. Там є дві потужні організації – “Просвіта” і “Відродження”. Україну в Аргентині знають і поважають, бо українці вклалися в розбудову Аргентини, і уряд це пам’ятає.

В Америці люди дуже відкриті і радо нас приймали. Багато хто приходив на покази і вдруге, щоб подивитися фільм іще раз.

Кадр із фільму “Людина з табуретом”

Ірина Рязанцева: – Свого часу, після повернення зі спільного з Леонідом туру Америкою з фільмом “Міф”, Ярослав сказав, що Америка його вразила. Він дуже хотів, щоб під час наступного туру я була з ним.

Далі Леоніда не стало… Я взяла на себе обов’язки координаторки турів. Ми з Ярославом удвох все організовували, розробили логістику та маршрут, знайшли машину.

Найголовніше було знайти відправну точку, з якої почати. Мало збігтися багато факторів.  Американський тур припадав на Великодні свята, нас застерігали не їхати. І саме на Великдень ми зробили там показ при церкві. Люди не знали про фільм завчасно, лише були повідомлені, що приїхала група з України й просить їх залишитися після відправи. Вони залишилися і були вражені фільмом.

Показ фільму при церкві в Америці

Кадри з хутора Кантера Обирок нагадали їм, що вони дуже скучають за Україною. Війна для них теж виявилася близькою. До того ж чимало людей знали Леоніда особисто і любили його, навіть якщо бачили раз чи двічі в житті.

На хуторі Обирок (кадр з фільму “Людина з табуретом”)

– Були якісь відгуки чи знайомства, що вразили найбільше? 

Я.П.: – Ми постійно чули, що стрічка перевершила всі очікування. Навіть попри те, що глядачі чекають побачити сильний фільм, вони все одно залишаються враженими. Мабуть, до цього не можна бути готовим…

І.Р.: – Дехто “скаржився”, що фільм із першої до останньої хвилини настільки цікавий – ніколи й у месенджер заглянути!

Я.П.: – Згадалося, як після перегляду в Сент-Луїсі один кремезний чоловік зі сльозами на очах заявив, що “Леонід всрався”. Він усе повторював: “Як же так, скільки любові!..”
Дуже злий був, аж тремтів…

Читайте також:
Кантер зняв свою смерть на відео й просив “не робити поминальних церемоній”

І.Р.: – Узагалі, реакція людей нас вражала. Під час деяких показів багато сміялись, а на деяких навпаки, всі глядачі як заклякали. Один священник виголосив чуттєву промову, плакав і все повторював, що цей фільм мають подивитися всі православні. Сказав, що буде молитися за нас, за Леоніда та його сім’ю, оскільки самогубство у християнстві засуджують.

Я.П.: – Я завжди спостерігаю за тим, як глядачі сприймають фільм під час перегляду. Пригадую показ у Флориді, де були переважно пенсіонери. Коли тобі 90 років і ти живеш у Флориді, немає нічого більш далекого, ніж Леонід зі своїми мандрами і ми з цим фільмом. І от вони сиділи, нудились – то їм холодно, то ноги затекли, то до туалету треба… Я вже думав: швидше б епізод з війною, далі щоб був останній постріл, аби їх чимось “схопити”! Але після показу ті дідусі розчулено казали, що це кращий фільм, який вони будь-коли бачили…

Під час оборони Донецького аеропорту (кадр із фільму “Людина з табуретом”)

“Яскравому життю пасує яскрава смерть”

– Чим відрізняються покази закордоном і в Україні?

І.Р.: – В Америці глядачі – переважно люди середнього й літнього віку. В Україні – молодь і трохи старші. В Америці живуть веселіше і легше сприймають ці події.

Я.П.: – Вони там якось спокійніше ставляться до таких речей. Як сказала одна жінка, абсолютно природно, що Леонід так закінчив, бо виснажився. Мовляв, така людина не могла б довго жити…

– Ярославе, як вам вдалося поєднати у фільмі “Людина з табуретом” яскравість  і наскрізну вітаїстичність життя Кантера з трагічним фіналом – самовбивством?
Ви часто повторюєте, що Леонід просив зробити фільм про любов, і що це вдалося. Як можна поєднати такі суперечливі на перший погляд моменти?

Я.П.: – Напевне, вони суперечливі лише на перший погляд. Розуміння, що життя кінечне, спонукає усвідомлювати, що попереду – смерть. Вона є ніби світлом прожектора, яке освітлює й вимальовує наше життя. Смерть підвищує вартість життя, тож її теж можна сприймати як позитивний елемент.

Тому смерть Леоніда Кантера – це та фінальна точка, яка зумовила його яскраве життя. Так, це дуже потужний і агресивний фінал по відношенню до людей. Але це щось справжнє, бо не було б цього фіналу – була б безкінечна “розмазня”, яка нікого б не цікавила. І якби Леонід не закінчив зараз…

А раптом би людина з’їхала з глузду і десяток років провела у лікарні? Це було б сумно і не цікаво та, мабуть, точно перекреслило б усі ті надбання, які він створив.

Так чи інакше, життя закінчується. А те, що воно закінчилось раніше… Ну, так він і жив швидко, і швидко закінчив. Якість життя не залежить від його тривалості. А у випадку Леоніда – це дуже висока якість. Що більше я про це розмірковую, то більше розумію, що така смерть пасує до його життя. Він точно так вважав.

“Мені загрожувало чи виснаження, чи божевілля”

– Вам вдалося зробити сміливе і чесне кіно, використавши фінальний кадр самогубства. Чого вартували вам внутрішні режисерські пошуки під час роботи над таким фільмом?

Я.П.: Виходить, що до роботи над цим фільмом, фактично до цієї смерті я йшов усе життя. Якби це кіно трапилось мені раніше, можливо, я б не був до нього готовим. А так мав сенс весь мій досвід, професіоналізм, те що ми зробили з Леонідом про подорожі, і що зробили без нього.

Припускаю, Кантер хотів, щоб я зробив це кіно, бо я міг розгледіти дещо там, де ніби нічого  немає. Розгледіти щастя життя стосовно подорожей.

А щодо смерті: в мене був досвід у фільмі “Добровольці божої чоти”, потім був “Міф”, де також смерть у кадрі. Це сильно впливало. Він запрошував мене монтувати всі ці фільми й готував до “Людини з табуретом”, сам того не знаючи. Це кіно – вершина моєї творчості. Але довелося пройти дуже багато.

Читайте також:
Фільм “Міф” про співака і добровольця Василя Сліпака: побачити і змінитись

Режисерська робота над фільмом тривала рік. Основне завдання – продивитись 400 годин матеріалу, відзнятого Ленідом під час його річної подорожі з табуретом, і структуризувати його.

А після того як Леонід скоїв самогубство… Я більше нічим іншим не займався. Пішов з роботи, відмовився від грошей, не зважав на своє здоров’я і “забив” на харчування – поринув у фільм з головою.

Мені, мабуть, загрожувало чи виснаження, чи божевілля. І тому я вважаю, що друга людина в нашій команді – це Ірина. Третя – це продюсерка фільму Катерина Мізіна, яка так само дуже серйозно вклалася в нього. А Ірина допомагала мені втриматися на плаву і завершити кіно. У важкі моменти вона давала мені сили.

Було багато кіл вниз, і багато кіл нагору. Вдалося з цього вийти, але всередині я тепер точно інший. Глибина відкрилась мені.

“Я запевняла, що останній кадр життя Кантера стане родзинкою фільму”

– Ірино, Леонід Кантер і Ярослав Попов були давніми друзями і працювали разом над кількома фільмами. Як вам вдавалося втримувати Славу на плаву при роботі над цим кіно?

І.Р.: Ми познайомилися на одному з фестивалів Леоніда два роки тому. І я закохалася. Зі своїм чоловіком жити вже не могла, покинула його. Це все відбувалося в процесі створення фільму.

Нас зі Славою розділяла відстань між містами. Але коли я відчувала дещо в його інтонації, я залишала всі справи і їхала до нього. Для мене він у той період життя став найголовнішим. Розуміла, що Слава залишився один на один із фільмом і переживаннями. Наші почуття відволікали його, надихали і давали сили рухатися далі. І мене це наповнювало. Я в своєму житті зробила такий крок, на який би не наважилася без стану закоханості.

Одного разу наші стосунки опинилися під загрозою розриву, і тоді мене зупинила думка про фільм. Я чітко усвідомлювала: якщо ми роз’їдемося, я не знаю, як він закінчить цей фільм. Знаєте, часто робиш якісь речі суто інтуїтивно…

Я, як жінка, просто була поряд. Він переживав, що через роботу над фільмом недодає уваги своїм дітям та друзям. Я його заспокоювала, що це лише на короткий час, якщо взяти в розрізі все життя.

Ще Слава сумнівався, чи лишати окремі кадри. Я запевняла, що останній кадр життя Кантера буде родзинкою фільму, надасть йому великої потужності.

“Було відчуття, що однією ногою я вже в іншому світі”

– Ярославе, розкажіть, чому ви вирішили все-таки використати останній кадр Леонідового самогубства?

Я.П.: – Відео самовбивства, яке записав Кантер, було страшним для всіх, хто його дивився. І сам Леонід не знав, чи треба воно. Він не був певен, що я його використаю. Просто записав і залишив.  У листі написав: “Тепер я дав тобі все, і ти можеш зробити дуже потужний фільм”.

У цьому останньому відео він говорив про подорожі, Монголію, Тибет, Канаду… Можна було взяти лише ті моменти і не брати смерть. Але я вирішив іти до кінця, до кінця чесності й правди. Вирішив використовувати ще й тому, що це унікальне відео! Такого ніхто не знімав і не робив у кадрі. Можливо, тому, що 100 років тому ще не було можливості таке зняти. Зараз – є.

Те, що зняв Леонід – це вперше. І те, що вставив я у кіно – це вперше у світовій документалістиці.

Себто, мені щось підказувало, що я не можу це викинути, бо річ унікальна. Дружина Леоніда Діана [Карпенко] казала, що це відео треба видалити, але я не міг.

Найважча робота над фільмом стосувалася саме епізоду смерті. Я відтягував, та нарешті набрався сміливості і став із ним працювати.

Кадр з фільму. Одне з прощальних відеозвернень Леоніда Кантера

Тоді мені згадувався японський фільм “Дзвінок”. А саме момент, коли людина в колодязі шукала тіло і вибирала воду. Якось я заліз руками в інший світ… Є в цьому містика. І ми не знаємо, чи існує щось по той бік смерті. Якщо існує, то те, що зробив Леонід і те, що робив я, точно відображається там. У мене було відчуття, що однією ногою я вже в іншому світі.

Я також порівнював свою роботу з Орфеєм, який спускався колами пекла. Він шукав Еврідіку, а я шукав душу Леоніда, щоб її врятувати. Бо

головне, чого я прагнув на початку, – це реабілітувати Леоніда за цей його вчинок.

Адже якщо я це прийняв, то більшість не приймала. Люди злилися на нього, взагалі хотіли викинути його зі своїх думок і серця. Мені важливо було зробити так, щоб до нього знову ставилися з любов’ю і розумінням. Було важливо з цією смертю розібратися.

Цей епізод я робив тижнів два. Довгі години, коли я заглядав йому в очі, коли був жахливий момент пострілу чи прощання з дітьми…

Але за десятки, сотні разів виробився “імунітет”. І саме це дозволило мені зробити цей фільм мистецтвом. Бо якби я жахався чи плакав, так би не було. Довелося погрубішати, щоб це зробити.

І на переглядах раптом у мене в душі щось підіймається, починають підступати сльози. Тоді я завжди себе опановую чи виходжу. Це може бути у будь-якому місці фільму. Я собі як тоді не дозволив, так і зараз не дозволяю розклеїтись, бо з цим фільмом ще не закінчено щодо донесення його до глядачів. Можливо, колись я дозволю собі розхвилюватись, як глядач, але не зараз.

Для моєї душі це унікальний досвід. Сильніший за все, що я переживав до того. Сила саме в смерті, всі її бояться. А ті, хто ні, просто про неї не думають. Бо думають, що життя і веселощі триватимуть завжди. А далі вже й пізно…

Є відома фраза: memento mori – “пам’ятай про смерть”. Коли ми згадуємо, що не завжди будемо жити, то більше цінуємо свій час, свої почуття. Життя виростає тоді, стає більш святим і світлим, як би воно не закінчилось.

У нашій історії з Леонідом життя переважило смерть.

Леонід Кантер під час мандрів з табуретом до океанів (кадр із фільму)

“У нього більше не було сили мріяти”

– Окрім філософського осмислення: як на вашу думку, що все-таки переважило в Леонідовій душі мандрівника-режисера-актора і призвело до такого фіналу?

Я.П.: – Ясно, що це була не одна причина, а накладання декількох, яке переважило його інстинкт самозбреження. Усі ці причини так чи інакше озвучуються у фільмі.

Леонід з дитинства бачив смерть: його батько лежав хворим, і це не могло на нього не вплинути.

Війна – це наша офіційна версія, вона губить багатьох. З іншого боку, далеко не всі, хто повертається з війни, так закінчує. Він мені казав, що не знав, що таке депресія. Що він завжди щось робить, що йому не нудно жити.

А коли депресія його охопила, виявилося, що в нього немає імунітету від неї.

І коли він розлучився з дружиною, отримав першу депресію в його в житті… Звісно, від розлучення не помирають. Проте Кантер був не готовий до таких побутових речей, бо все життя був у своїх подорожах, у своїх світах, проєктах, у творчості. А в побуті він виявився слабкою людиною, бо не витримав психічного навантаження.

Та головне – душевне виснаження. А воно накладалося протягом усього життя. Бо він жив дуже швидко і дуже багато творив. Якщо у людини на все життя один ліміт сили, то він його просто використав. І в нього не було далі сили мріяти.

Хоча він же хотів і в Африку, і в космос, щоб там знімати фільм. Він серйозно думав про це. Он Ілон Маск щось через кілька років вигадає – і Леонід полетів би в космос.

Але вже не було тієї сили…

Леонід Кантер

Чи був такий кінець неминучим? Думаю, це була одна з можливостей, закладена в його долі. І її точно можна було б уникнути. Але вона спрацювала. І я так сприйняв, що він поклав себе в жертву. Добровільно відмовився від життя, аби більше ніхто так не зробив.

Тому

я створив цей фільм таким, щоб після нього хотілося жити.

Щоб його жертва була недаремною. Не було б такої розв’язки – не було б такого впливу на людей. А після фільму “Людина з табуретом” ми бачимо, що люди оновлені, їм хочеться жити, вони заново сприймають і переосмислюють свої життя.

– А не зафільмувати власну смерть, після того як фільмував усе довкола, Леонід просто не міг…

Я.П.: – Була думка, нібито він пішов на цю добровільну смерть заради фільму. Ясно, що це повне безглуздя. Але Кантер вирішив убити двох зайців. Він уже не хотів жити – і вирішив використати це для фільму. Це було в дусі Леоніда.

Читайте також:
Самогубство Леоніда Кантера: “Я вірю, що він скоїв це”

– Настільки оригінальним є жанр пригодницько-документального байопіку для українського кінематографу?

Я.П.: – Життя Леоніда дуже різноманітне – він багато чого встиг. Далеко не все вмістилося в цей фільм. А те, що влізло – все в різному часі, у різних шматках планети. Тому цей фільм поліфонічний. У ньому багато ліній, які переплітаются і вкінці сходяться в один вузол.

На початку глядач не зовсім розуміє, що відбувається. Але зрозуміє в кінці. Людей розпирає від тієї енергії, яка в них заходить. Бо це не лише війна, любов, подорожі, а весь зріз філософських думок і переживань. Я б так описав враження від цього фільму: ось тут іще нічого немає, а через кілька метрів людина опиняється на краю скелі, а перед нею – океан!

І це вражає. Такий фільм відкриває космос, межі життя, межі непізнаного. Якась шпарина відкривається, дещо потойбічний вітер на тебе дмухає і… глядач вже не той, що був до цього! Це неоцінений досвід із потойбіччя.

Ярослав Попов

 Читайте також:
“Людина з табуретом”: фільм для тих, хто любить життя

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

121
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: