автор: Анастасія Федченко
Донецька область – Київ
фото автора, пресслужби 28 омбр та з особистого архіву Віталія Сірмана
Зі старшим лейтенантом Віталієм Сірманом “Оскаром” ми познайомились цього року на передовій у Мар’їнці. Була зима, молодий командир роти 28-ї механізованої бригади ЗСУ розповідав про оперативну ситуацію та порушення чергового перемир’я. Високий, ставний, освічений, уміє говорити і жартувати – відзначила про себе. Такі командири рот зазвичай ростуть далі і стають “агентами змін” українського війська.
Удруге ми з Віталієм зустрілися на навчаннях із лідерства від фонду “Повернись живим”, а велике інтерв’ю записали вже в Києві, у Головному військовому госпіталі.
Зараз Сірману лише 23, але в нього за плечима – вже чималий досвід управління підрозділами та участі в бойових діях.
13 вересня Сірман на передовій витягував пораненого бійця та сам отримав снайперську кулю у стегно. Попереду – ще місяці лікування та кілька років відновлення. За героїчний вчинок Віталія відзначили “Знаком пошани” МОУ, подали на нагороження орденом “За мужність”.
У цьому матеріалі з циклу “Молоді офіцери армії, що воює” комроти 28-ї бригади імені Лицарів Зимового походу розповів про те, як мало не поїхав навчатися в Крим, як “брав у полон” американських нацгвардійців, здобував повагу підлеглих, воював, боровся з “аватарами”, та яким має бути справжній командир і яким – подальший хід війни.
2013 рік. Випускник школи в Генічеську на Херсонщині Віталій Сірман, 1996 р.н., мріє вивчитися на моряка в Севастополі. Але зрештою подає документи у Львівську академію сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного на спеціальність “командир механізованих підрозділів”.
“Спочатку я хотів на артилерійську розвідку, тому що там вчився мій знайомий. Набір – усього сім чоловік на рік. Я ніби як вступив, але сказали, що потрапляю під скорочення. Запропонували факультет бойового застосування військ. Я порадився з рідними, разом вирішили, що так буде навіть краще, бо знатиму всі види бою, озброєння, техніку. І я погодився”, – пригадує Віталій.
Після сина військовою стала і мама Ольга – пішла добровольцем у ЗСУ в 2015-му.
Була медиком у 59-й бригаді, далі служила у військкоматі, відтак повернулася у “п’ятдесят дев’ятку” на посаду старшого офіцера відділу МПЗ (морально-психологічного забезпечення).
“Вона була на курсах, отримала звання молодшого лейтенанта, потім лейтенанта, а зараз уже старлей, як і я – наздогнала”, – усміхається поранений Сірман. Старшим лейтенантом він став цьогоріч у березні.
Сухопутка зробила його більш дисциплінованим.
“Я трохи нехлюєм був у школі, але цього ніхто не знає, – сміється офіцер. – Вікна бив. Ну, м’ячем, бо ж у футбол грав”.
Футбол – його велике захоплення навіть в армії. У шкільні роки Сірман часто їздив на чемпіонати в Крим, по Україні, зараз грає в команді ЗСУ ОК “Південь” (Одеса) на позиції центрального захисника.
На сторінці Віталія у фейсбуці чимало фото з матчів, поруч із ліжком у госпітальній палаті – м’яч, екіпірування, фанатський шарф, футбольна преса.
За перемогу у змаганнях Сірман дістав і своє псевдо – “Оскар”. Щоправда, через поранення у футболі доведеться зробити перерву.
Через шість років після вступу в академію Віталій визнає: рішення йти в піхоту було правильним.
“Я в піхоті кров’ю і кістками, на всю голову воєнний піхотинець”, – усміхається Сірман.
У його групі було 30 курсантів, в іншій – стільки ж, також у 2013-му набрали 12 танкістів.
Уже потім, коли Росія розв’язала війну проти України, набори зростали щороку в кілька разів, вступну кампанію продовжували мало не до початку занять, і в академію йшли вже не тільки випускники шкіл, а й ті, хто воював.
А навесні 2014-го були в академії і “дезертири”.
“Коли росіяни вторглися в Крим, курсантам-кримчанам дали можливість звільнитись і повернутись на півострів. Двоє хлопців із паралельної групи так і зробили. Ми більше ніколи їх не бачили і не підтримували з ними зв’язок, я навіть їхні прізвища не пам’ятаю”, – розповідає Віталій.
“Було дивно, коли хлопчина з четвертого курсу, якому до випуску лишається три місяці, звільняється і їде додому, в Крим. Може, вони проти нас там десь воюють зараз, хтозна”, – міркує Сірман.
Із початком російської агресії навчання в академії змінилося. Прискорені випуски. Заняття по суботах й іноді навіть по неділях. Про війну реальну, а не з книжок, курсантам почали розповідати викладачі з передової, випускники попередніх років.
“Поранені приїжджали, заходили в гості, ми їх просили: «Хлопці, розкажіть!» І вони розказували, показували фотографії, розповідали, як, де і що робиться. Ми ставили тупі запитання, – усміхається Віталій. – Питали, як до них ставляться старші за віком. Вони нам давали поради, як себе відразу поставити себе в підрозділі, як відрекомендуватися офіцерам старшого рівня, підлеглим. Учасники бойових дій також підказували, яким предметам треба приділити більше уваги – скажімо, тактиці, вогневій підготовці. Хлопці наголошували, щоб ми вчилися маневреним оборонним діям, пояснювали, як при цьому управляти взводом, ротою”.
“Нам пояснювали: на передовій різні люди, але треба показати гідність, тримати рівень «офіцер-солдат», щоб не було з боку солдата: «Ей, ти, літьоха, йди сюда!» А щоб тебе не пинали, як м’яча чи собаку якогось, маєш показати свої знання. Якщо ти щось знаєш, за тобою будуть люди тягнутися. А якщо ти бовдур, то зрозуміло, що людям буде похрін на тебе”, – пояснює вже бувалий у бувальцях 23-річний офіцер.
Під час навчання Віталій проходив практику в 14-й, 30-й і 53-й бригадах. Війна змінила практичні заняття і в самій сухопутці.
“Раніше як було? Стали в полі отак у дві шеренги, холодно, бо весна чи осінь, а ми слухаємо бойовий наказ… А на початку війни нас уже вчили, наприклад, боям у місті: ми захоплювали дороги, будинки в різний спосіб. Причому ми вивчали, як заходити в кожну кімнату, оглядати її, як бути, якщо там лежать заміновані, скільки має бути груп для захоплення. Також ми стріляли з БМП, БТР із місця, швидко завантажувались у машину і вивантажувались із неї – тобто навчалися всьому тому, що реально відбувається на фронті”, – згадує старший лейтенант.
За рік до випуску, у 2016-му, їхня група взяла участь у спільних зі США навчаннях Rapid Trident.
“В американців є свої нюанси: поплескування по спині, якщо автоматом махаєш вгору-вниз – це означає, що треба бути максимально тихим і непомітним. У нас просто, типу «Вася/Стьопа, вперед/назад» – а в них усе це жестами”, – згадує Сірман досвід спільної роботи з американськими військовими.
“Ми грали у двосторонню війну – одні наступали, інша рота оборонялася. У нас були пристрої – наче лямочки: чіпляєш на форму, на каску, і коли в людину влучають холостим патроном, пристрій пищить у місці влучання, так голосно, що не відмажешся, мовляв «ти не попав». У кожного командира підрозділу була своя автівка, він під’їжджав, спеціальним пультом розмагнічував, «убитий» сідав у машину і виходив із гри», – розповідає офіцер.
Тоді в “бою за пагорб” американці перемогли військовою хитрістю: “Вони з собою взяли манекени, понаставляли їх. Ми дивимося – повний пагорб людей, що там його захоплювати? Ми залізли на гору – а противники насправді були збоку, в засідці. Вони нас легко оточили, і на цьому все закінчилося”.
“Ця ситуація мене навчила тому, що не треба забувати про тил.
А тоді ми про нього взагалі не думали – всі купою полізли на ту гору. А, напевно, треба було відправити туди кількох людей у розвідку, а решті – прикривати їх з усіх боків, зайняти кругову оборону. Тоді, можливо, в нас би все вийшло. Але ми ще були зелені третьокурсники”, – згадує Оскар.
Епізод навчань Rapid Trident 2019. Фото: mil.gov.ua
Втім, на тих маневрах українці мали й успіхи в суперництві з американськими військовими.
“У них у посадці була перевалочна база. Ми здійснювали марш, ішли туди ж зробити свою перевалочну базу, у спорядженні. А американці вже всі без снаряги. Ми зайшли і кажемо: «Опа, здоров, пацани!», вони такі: «Ну, все, що зробиш…» Ми їх узяли в полон. Передали в наш штаб, що пів роти знищено. Почали «снайпери» їхні працювали, ми там одного-двох втратили. Це все умовно, але дуже цікаво було”, – згадує Сірман, і по голосу чути, що він досі тішиться тими пригодами і здобутками.
Проти українських курсантів на “Швидкому тризубі” тоді “воювали” дорослі американські нацгвардійці, канадські, литовські й грузинські військовослужбовці. Віталій з усмішкою пригадує, як у “день солдата” іноземцям можа було пити пиво, а нашим – ні.
Читайте також:
У міжнародних навчаннях Rapid Trident вперше бере участь Червоний хрест України
Тоді ж, під час навчань, українці посіли друге місце на чемпіонаті з футболу серед 16 країн. Про це Сірман говорить із досадою, бо пропустив пенальті, коли стояв на воротах.
В академії не бракувало навчання на симуляторах, але, визнає Сірман, справжнє залізо – зовсім інша справа.
“У нас був віртуальний тир: комп’ютер, спеціальне обладнання – робиш постріл, і на екрані відображається, куди влучив. Були такі тренажери для автоматів, пістолетів, для всього. Це добре, бо вчишся правильно цілитися. Але реальний постріл із віддачею ніщо не замінить. Якщо ти після симулятора стрілятимеш чергою зі справжнього автомата, то це буде десь по лелеках”.
Довго і з захопленням він розповідає про порівняння теорії і практики БМП, про свою роботу на симуляторах і “живих” бойових машинах піхоти.
“Все в мазуті, скрізь соляра, смердить, вилазиш чорний… Нам в академії «бехи» давали заведені, бо вони глохли одразу. Це якась смерть! Я в першій поїздці боявся, що перекинуся, щось зламаю. На симуляторі сів собі на місце мехвода – воно працює тихенько, ти не б’єшся головою об штурвал, вчишся під’єднувати зв’язок… А в реальній ти маєш облізти ззаду через всю БМП, два рази впасти, збити коліна, потім поїхати, рушити з місця… – згадує Віталій. Але молодий офіцер уже навчений реальним життям, тому хвалиться: – Зараз я як комроти ганяю на «бехах» уночі без світла взагалі, вмикаю п’яту передачу, 60 км/год – і вперед. Мені дуже подобається!”
“Якщо ти заглухаєш на передачі, симулятор тобі нічим не допоможе. Адже треба відкривати бронелист, брати лома, крутити маховик, вибивати ту передачу. Я цього навчився вже від своїх механіків у роті. Це дуже спрощений варіант, не по книжці, але швидкий і дієвий. Те, що треба в бою чи на марші – на автоматизмі, все чік-чік-чік, щоб не відстати. Бо якщо робитимеш усе правильно, це буде дуже довго”, – ділиться знаннями 23-річний офіцер.
“У нас були навчання на Широкому Лані. Злива, затопило все. Ми в полі на одній «бесі». Зупинилися і заглухли, силове відділення з двигуном повне води. Насос відкачки працює, але акумуляторної батареї надовго не вистачить, тобто не заведемося. Три командири роти, які їхали на БМП, і механік прокручували того маховика, щоб із нього виходила вода через спеціальний отвір. Якщо воду не викачаєш і почнеш заводити, буде дуже велике навантаження на лопаті, клин двигуна, гідроудар, він же «кулак дружби» по-простому. І все, і хтось попав на гроші. Як правило, це командир роти”, – розповідає Оскар.
А ремонт двигуна після клину, за його словами, – 450 тис. грн у кратності, “як у нас в армії буває”.
“У мене все життя пов’язане з цим містом”, – говорить Оскар про Мар’їнку, що під Донецьком. Коли він був курсантом – старші випускники розповідали про Мар’їнку. Коли проходив стажування в 14-й бригаді – вона щойно вийшла з Мар’їнки. І коли став командиром роти – перша ротація була в Мар’їнці, друга – також.
У 14 омбр Сірману вручили подяку за практику, дали відношення на проходження служби. Але він єдиний із випуску Львівської сухопутки 2017 року потрапив у… Повітряні сили.
“Усі випускалися в зеленій формі, а я – в блакитній. Служив у Дніпрі, в штабі Повітряних сил, 46-та комендатура охорони та обслуговування. В сухопутці вчився жити в полях – а в ПС ходив по асфальту, як на роботу, з 8-ї до 18-ї. Був командиром взводу охорони. Прийшов, наряди розподілив, журнали документації заповнив. Пішов, пообідав, ще якісь завдання виконав – усе, кінець робочого дня, вишикував взвод, «до побачення!» – і додому. Якось мені це не дуже. Ще й із 8800 грн зарплати віддавав 6 тисяч за квартиру”, – описує свій рік у Повітряних силах Віталій.
28-му бригаду Сухопутних військ йому порадили знайомі – сказали, там бракує кадрових офіцерів. Переводився туди Сірман чотири місяці, бо ж різні роди військ. Прийшов у одеську бригаду 24 травня 2018-го. І менше, ніж за місяць, 28 омбр вийшла на передову – авжеж, у Мар’їнку.
Спершу Сірману дали взвод, потім його командир роти звільнився, відтак юний офіцер прийняв роту.
“Я одразу зібрав сержантів, поставив їм деякі питання, перевірив знання. Коли бачив прогалини – розповідав, як займати кругову оборону, наприклад, як правильно доставляти боєкомплект на позиції, якщо йде обстріл.
Я навчав сержантів, а вже вони – особовий склад. І через те, що мені не бракувало знань, якось одразу мене почали поважати.
Мені не було важко. Не було такого, що хтось не сприймав. І сьогодні всі в роті готові йти в бій, телефонують до шпиталю, просять швидще повертатися”, – зазначає Віталій.
Коли бригада вийшла на передову, діяло чергове “перемир’я”. Ворог стріляв рідко, але все одно бували поранені, тож новоспечений комроти дуже переживав, хоча й намагався не виказувати хвилювання.
Бували й кумедні ситуації. “Перші рази, ночами, солдати в оптиці плутали, чи то собака, чи пляшка з водою, чи щось ще – вони бачать тепло, значить, треба туди стріляти. А в телефоні є можливість встановити програму – повертаєш і дивишся, визначаєш. Українська, дуже легка у вжитку. Я сам вчився користуватися, потім розповідав бійцям”, – ділиться фронтовим лайфхаком Сірман.
Уперше він потрапив під обстріл, коли йшов перевіряти пост із бійцем. Раптом – постріл, біля ноги відлітає шматок землі. Віталій ухопив солдата за бронежилет, разом забігли в укриття.
“Вдруге йшли з замполітом, на відкритій ділянці, і куля пролетіла в нас між головами, довго ще у вусі дзвеніло. Я не дуже злякався. Одразу подумав: треба попередити військовослужбовців, що снайпери працюють, заборонити пересування, посилити пости”, – розповідає Віталій.
За його словами, торік снайпери майже завжди працювали під кулемет. Кулеметна черга – і в цей момент постріл, щоб не було чути виходу кулі з гвинтівки. “Це вже як стандарт”.
“Працювали” окупанти і з гранатометів, і з мінометів.
“У нас пост був, а ліворуч і праворуч від нього – будинки. Прилетіло в «лівий» будинок, а за півгодини – у «правий». То були «сто двадцятки», міни. Будинки зруйнувало під фундамент. Я тоді був на КСП роти, за пів кілометра – чую: вікна в хаті дзінь-дзінь”, – пригадує Оскар.
Під час першої ротації Сірмана троє бійців із його роти були поранені, двоє – загинули. “Одному снайпер у нас на териконі в голову влучив, іншому поцілив у бік, куля покрутилася всередині і застрягла в серці.
Він упав і питає хлопців: «Я що, вмер?» Йому сказали, що ні, занесли в дім, і там уже він помер”,
– переповідає командир роти.
Віталій довго думав, що він міг би зробити, аби хлопці були живі. Чому один дивився не в трубу розвідника, а висунув голову? Чому інший вийшов перед укриттям?
“Я дуже переживав, розумів, що це я їх чогось не навчив. Хлопці нормальні були: один – бойовий медик, інший – оператор-навідник БМП. Обидвоє – дуже потрібні в армії люди, і їх не стало”, – зітхає Сірман.
Читайте також:
На Донеччині від кулі снайпера загинув сержант 28 омбр Віталій Носкевич із Коломиї
Після понад піврічної оборони Мар’їнки 28-ма бригада в лютому вийшла на ротацію. Вояки відпочили, пройшли заняття й підготовку – і 1 вересня, “як діти в школу”, знову зайшли в Мар’їнку.
У п’ятницю 13-го Віталій не виспався, не мав ані настрою, ані апетиту. Із самого ранку – дзвінок від медика з батальйону. Той просив забрати речі армійця, якого напередодні відправили в шпиталь із високою температурою. Сірман дав завдання бійцю.
“Чекаю на виконання, п’ю каву, курю. Телефонує боєць і кричить: «Командире, там попало в пах, ранєніє. Больно». Я запитав, де він, подзвонив комбату, викликав медиків. Але вони разів зо два проїхали повз нього, часу пояснювати не було, тим більше, я не знав ступінь поранення і наскільки сильна кровотеча, тож побіг до пораненого сам. Як командир роти я не повинен так робити. Але в мене не було часу думати. Ми з одним медиком добігли, подивились на його поранення, затягнули ногу трошки, обкололи, кинули на ноші, взяли його… і щойно два чи три кроки зробили до машини з кущів – як пролунав постріл. І я вже праву ногу не відчуваю. А до того, як бійця брали, подумав: «Блін, а якщо зараз у мене попаде, що буде? Та, що буде, те й буде! Мать його ***, головне – бійця зараз евакуювати, щоб його вилікували!” – розповідає Оскар.
Після того, як у Сірмана влучив снайпер, солдат залишився на дорозі і вкрився плащ-наметом, а Віталій ще двічі наступив на уражену ногу й застрибнув у кущі. Медик оглянув кінцівку, із якої фонтаном юшила кров, і наклав турнікет.
Оскар кричав і навіть просив медика добити його – настільки боліло розбите стегно нестерпно боліло. “А потім думаю: «Стоп! Яке “добий”? Я ще стільки всього в роті не зробив». У мене плани були: принтер новий у роту їхав, ноутбук, інша техніка, автомобілі”, – посміхається старший лейтенант.
Його не могли одразу евакуювати, бо ворожі снайпери працювали й далі. Понад усе, каже Сірман, він боявся, що відключиться й помре.
У лікарні Курахового хлопцеві зробили тампонування рани: “Це було дуже боляче. Я просто вже стільки всього переніс, знеболювальне не діяло. Потім уже в шпиталі Покровська мені почистили повністю ногу від трави, землі. Після першої операції прилетів борт, нас – чоловік вісім поранених – повезли в Харків. Це все той самий день був, нічого собі?!
У Харкові теж одразу операція, спиці вставили, поклали спати. Не пам’ятаю ні вечора, ні ночі. На другий день уже виклав фото у фейсбук і написав, що все нормально”.
Тепер день поранення він згадує з посмішкою: був як нова копійка, вдягнув нові штани й футболку, берці “Лова” за 6 тисяч гривень, які купив нещодавно. Але взуття, про яке так мріяв, довелося викинути: черевики були всі в крові, грязюці.
Після майже трьох тижнів Сірмана перевезли з Харкова в Київ, до ГВКГ. Старлей переніс уже п’ять операцій, і тепер щокілька місяців із кістки витягатимуть по одному гвинтику, на яких кріпився апарат Ілізарова.
Загалом лікування вогнепального наскрізного поранення з переломом займає до восьми місяців. У Віталія перелом зі зміщенням – від того, що після ураження кулею наступав на ногу. М’язи були “нашпиговані” уламками його ж кістки. Від м’яза стегна, який застряг між кістками, довелося відрізати сантиметрів двадцять.
Зараз Оскар уже потроху ходить на милицях, хоч нога постійно ниє. На момент нашої розмови (7 листопада) готувався до відправки до шпиталю в Ірпіні – там проводять реабілітацію, розробляють кінцівки. Опісля будуть відпустка і лікування вдома, самостійні заняття. Відтак – знову шпиталь, знову відпустка, допоки нога повністю не відновиться. За пару років із кістки витягнуть титановий стержень.
А ще Віталію треба буде повернути нормальну вагу:
за два місяці після поранення він втратив 16 кілограмів,
зараз важить 70 кг при зрості 194 см.
Боєць, якого рятував Сірман, уже бігає.
“Я теж бігатиму і в футбол гратиму”, – впевнений Оскар.
Про поранення Віталія першою дізналась сестра Альона. Сірман зателефонував їй і сказав, що на нозі “подряпина”, що сідає батарея в телефоні й він подзвонить за пару днів. Сестра почала допитуватися, що сталося.
“Мені було незручно говорити, я дав трубку медику і попросив сказати, що все добре. А той бере й рапортує сестрі: «Все нормально, в нього кульове наскрізне поранення з перебитою кісткою». Сестра мало не зомліла. Спалив усю контору”, – посміхається Оскар.
Коли стало легше, Віталій розповів про поранення мамі-офіцеру. Та майже одразу приїхала. Альона також провідувала. Крім того, у шпиталь до Сірмана та інших хлопців постійно приходить хтось із волонтерів, киян: дорослі приносять гостинці, діти – малюнки. Тут щодня – день відкритих дверей.
“Це допомагає відволіктися. Дітки розповідають вірші, щось про себе розказують, і ти розумієш, що ти комусь потрібен, що людям не все одно, що з тобою”, – тішиться Віталій.
Завдяки пораненню він познайомився зі своєю нинішньою дівчиною, Ліною. Спілкувалися у фейсбуці і раніше, але коли Оскар опинився у шпиталі, вона почала його підтримувати, телефонувати.
“Щось трохи більше почали відчувати. А потім вона приїхала, така рідненька вся. Обнялися. Каже: «Ти не розчарувався в мені?» – «Ні. А ти?..» І зараз усе добре. Чекає мене. В Ірпінь теж приїде. Із цього моменту я хочу все життя провести з коханою людиною”, – зізнається військовий.
Не зважаючи на поранення, Сірман прагне побудувати військову кар’єру.
“Що я на гражданці знаю, що вмію? Я там як валянок, – сміється. – Ось в армії – інша справа.
Якщо все буде добре, хочу стати наймолодшим генералом в Україні.
Досі наймолодшому було 34, значить, мені треба встигнути до 33, ще десять років є”.
Тож у планах Оскара – вступ до Національного університету оборони імені Черняховського.
“Я сподіваюся, що в Україні совок відійде. Наприклад, щоб виїхати за межі гарнізону, в нас потрібно написати рапорт, дочекатися, поки його підпише комбат, комбриг, поки рапорт повернеться, купа інструктажів… А в Німеччині, скажімо, людина в армії навчається п’ять днів, потім – вихідні. Маєш прибути в понеділок на восьму ранку, нема ніяких заяв, відпрошувань. У них паперової роботи майже немає. Три невиходи на навчання – і відраховують, усе на твоїй совісті”.
Читайте також:
Нова кров ЗСУ. Як 22-річний лейтенант Столяр змінює взвод, яким командує півроку
Як і більшість героїв нашого проєкту про молодих командирів, Сірман нарікає на величезний обсяг паперової роботи в підрозділах.
“Щоб людині отримати форму – рапорт, заява. Щоб поїхати у відпустку – заява… Все через папір. Для кого? Для перевірки? Ну приїде перевіряльник, подивиться – є рапорт, є форма, і що? Маячня”, – емоційно скаржиться Оскар.
На його думку, все можна було б спростити, якби заява на відпустку проходила тільки через командира роти, без комбата і комбрига, як зараз. І так майже з усіма аспектами армійської служби. Зменшення документообігу заощадило б не тільки купу паперу та нервів, а й купу часу, адже на обхід усіх інстанцій витрачається по пів дня.
Щодо озброєння і техніки в сучасних ЗСУ у Віталія скарг немає. Каже, якщо нормально їх доглядати, служитимуть безвідмовно десятиліттями.
Кульгають деякі “учебки”, які випускають не надто підготовлені кадри.
“Питаєш солдата щось елементарне, а він – нуль. Але тут не тільки ж солдат винен. Значить, у навчальному центрі не дали знання, а як і давали, то не перевірили добре”, – констатує офіцер.
Із безумовних плюсів армійських реформ Оскар називає покращення якості обмундирування й харчування.
І переходить на взаємини у колективі.
“Великий плюс – коли командир дбає про кожного солдата.
Не тільки командир роти, а й командир батальйону, бригади. Треба також слухати сержанта, бо він багато знає, вміє, він дуже близький до особового складу. Коли командири розумітимуть потреби особового складу, тоді з армії не тікатимуть, продовжуватимуть контракти, не бухатимуть”, – переконаний старший лейтенант.
Із солдатами, які зловживають алкоголем, він не панькається. Розбирається законно: визначення ступеню сп’яніння, зняття премії. Якщо це не допомагало двічі – Сірман відправляв родинам пияків-контрактників листи з фотографіями, «подяками». Щоб удома на такого “аватара” чекали з відповідними повідомленнями.
“І знаєш, деяких виправляло. Одному такому було 52 роки.
Кажу йому: «Я подзвоню твоїй матері. Ти ж мужик, у тебе діти такого віку, як я. Ти чого п’єш?
Ти ж можеш ці гроші в родину відправити». – «Та, от, просто… Свято там, день народження… ми напилися». Ну я таки подзвонив його мамі, їй за 70 уже. І солдата як підмінили – припинив пити, став нормальною людиною”, – розповідає комроти про свої методи.
Віталій Сірман вважає, що закінчити війну на Донбасі в мирні способи не вдасться.
“Ось зараз відведення. Але війна не закінчилась. Від чого відведення? Від наших міст? Куди? Так давайте, може, в Київ відійдемо, у Верховній Раді окопаємося, тут будемо владу обороняти, – нарікає бойовий офіцер. – Я за повну мобілізацію, поки ми не дійдемо до кордону нашої держави, не виженемо ворога.
Так, ми втратили б там людей трошки, але держава є держава”.
Оскара обурює, коли люди, непричетні до війни, говорять, що втомилися від неї і що з окупантами потрібно миритися.
На цю тему Сірман не може говорити спокійно – це подразник, який розбурхує його і змушує нецензурно лаятись.
“Ми щодня втрачаємо бійців. І що? Скажемо: «Мужики, хватить?». Та ні. Я не кажу про блискавичний наступ. Але в нас що, немає артилерії, яка там накриє все? Дати цивільним [на Донбасі] вибір: хто хоче до Росії – нехай їде, хто хоче в Україну – нехай повертається. І все.
Налупили туди артилерією, зачистили, дійшли до кордону з Росією, виставили посилену охорону і тримаємо. Це ж наша держава, наш дім.
Уяви собі, якби до мене в дім прийшов якийсь тип і сказав: «Чувак, це моя кімната, йди на ***». А я власноруч робив там ремонт, прибивав полиці. Це що за х***ня? Я його відклепаю і викину з дому. Отак мало бути з самого початку на Донбасі. А тут нам кажуть, що готові стати на коліна перед агресором, просити… Як це? Я стану на коліна і попрошу якогось бомжа вийти з мого дому? Та він мене обісцить!.. Гнати їх треба! Це ж не українці почали війну і продовжують, а росіяни”, – із запалом пояснює Сірман.
Доказів присутності росіян на Донбасі в Оскара не бракує – каже, українська розвідка працює дуже добре.
“Я навіть можу перерахувати весь особовий склад підрозділу, який стоїть навпроти нас біля Мар’їнки, із 1-го армійського корпусу, 100-ї мотострілецької бригади збройних сил Російської Федерації”.
Сірман переконаний: українське військо змінюватимуть нинішні командири взводів і рот.
“Якби я міг, відправив би на заслужену пенсію полковників, які вже під себе ходять, а ще тримаються за посади. Ставив би молодих командирів на вищі посади. Не тримати його вісім років командиром взводу, а за рік максимум хай приймає роту. А комроти ставити заступником комбата, комбатом. І не має бути такого: «Я його тягну, бо він мій кум, друг, брат, сват». Я б, чесно, зробив конкурси на посади, щоб обрати найкращого, щоб людина змагалася, розвивалась. Армія не повинна тупити. Ну ось є в нас на Львівщині міжнародний навчальний центр – а такі мають бути по всій країні. Полігонів в Україні вистачає. Але деякі стоять просто Богом забуті, мохом зарослі”, – висловлює Сірман своє бачення армійських реформ.
Він переконаний: “Маємо зараз зібрати всю свою міць, всю своє енергію, щоб відбити нашу державу, і тоді в нас усе вийде. За одного нашого – у рази більше їхніх! Ніякого примирення!”
Оскар жодного разу не шкодував про своє рішення піти витягати пораненого. Можливо, хіба продумав би інший шлях евакуації.
“Я коли прийшов у підрозділ,
одразу сказав, що буду завжди переживати за своїх підлеглих, стояти за них, і буду завжди з ними, бо я їхній командир.
Так має бути. Якщо ні, то що це за командир? То фуфло!”
Так само Сірман ані миті не шкодує про те, що пішов до війська.
Його пояснення просте: “Я народився тут. Країну не обирають. Іншої в мене немає. Її потрібно захищати”.
Галерея:
Над текстом працювали: Анастасія Федченко і Дмитро Лиховій
Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”
Читайте в цій серії:
“Коли наступаєш, є злість і радість”:
ротний 24 омбр Ожаревський отримав орден за Шуми у 21 рік
Юний комроти “Айдару” Вадим Ковальчук: Коли просуваєшся навіть на метр уперед – це кайф
“Думав, буде важче”: як командує бойовим взводом цьогорічний випускник “сухопутки” Юрій Мацків
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
