автор: Олена Зварич
Національний антарктичний науковий центр
Хто такий Іван Завадовський? Беллінґсгаузена знаємо, Лазарєва знаємо. Але мало хто чув про Завадовського − старшого, після капітана Беллінґсгаузена, офіцера на шлюпі «Восток».
200 років тому, 4 липня (за «новим» стилем − 16 липня) 1819 року, кораблі Російського імператорського флоту «Восток» та «Мирний» вирушили до Південного полюсу.
З плином часу радянська міфотворчість перетворила цю експедицію на антарктичну, приписавши їй славу першовідкривача «крижаного континенту».
Полтавський дворянин, капітан-лейтенант Іван Іванович Завадовський загубився в тіні російського триколора, як і багато інших учасників експедиції, котрих радянська пропаганда «натуралізувала», перетворивши на «чистокровних русскіх», або просто зігнорувала. Друга людина на шлюпі «Восток», іменем якої Беллінґсгаузен назвав один з відкритих під час експедиції островів, не здобулася честі навіть потрапити в Большую советскую та Українську радянську енциклопедії. Його біографію прив’язали до Росії, і тепер вона нагадує історію, яка має кінець (командувач Дунайською флотилією під час штурму Ізмаїла), але зовсім не має початку.
Український полярник Василь Придатко-Долін, кандидат біологічних наук, автор низки історико-біографічних досліджень щодо експедицій в Арктиці й Антарктиці, підготував перше деталізоване біографічне зведення про Івана Завадовського, завдяки чому можемо закрити кілька білих плям у життєписі цього мореплавця. А також простежити, як формувався російсько-радянський міф про першовідкривачів Антарктиди та хто насправді першим ступив на крижаний континент.
«Антарктична скрепа» була особливо міфологізована в 1949 році професором, фахівцем з військово-морської історії Євгеном Шведе, під редакцією якого готувалося перевидання звіту Беллінґсгаузена про Першу російську експедицію до Південного полюсу. Звіт «Двукратныя Изысканія в Южномъ Ледовитомъ Океанѣ и Плаваніе Вокругъ Свѣта…» Беллінґсгаузен підготував 1824 року, а Головне адміралтейство Російської імперії надрукувало його в 1831-му.
«У передмові проф. Шведе десятки разів вжив слово “Антарктида”, якого у звіті командора не було», – підкреслює Василь Придатко-Долін.
Як випливає зі звіту, очільники експедиції справді гадки не мали, що корабель іде поруч з Антарктидою. Запис від 5 лютого (за старим стилем) 1820 року: «… Видя льдяные острова …. мы заключили, что сіи льдяныя громады … отдѣлились отъ матераго берега».
Берег Антарктиди. Фото з архіву НАНЦ
У пізніших прочитаннях цього запису «материй берег» перетворився на «материк», наголошує Придатко-Долін. Слово «материк» у звіті експедиції згадується один раз, і запис датовано вже наступним, 1821-м, роком: «… [11] Генваря 1821… увидѣли высокій островъ… … онъ [Лазаревъ] сообщилъ мнѣ, что всѣ оконечности берега видѣлъ ясно… ежели бы хотя малѣйшее было сомнѣніе, что сей берегъ не островъ, а составляетъ только продолженіе материка, я непремѣнно осмотрѣлъ бы оный подробнѣе, ибо ничто не препятствовало сего исполнить».
Уявлення художника про експедицію Беллінсгаузена й Лазарєва 1819—1821 рр.
«Прикметно, що і через 30 років після смерті Беллінґсгаузена, у 1879-му, посадовці Головного адміралтейства Російської імперії не згадували про відкриття Антарктиди, − розповідає дослідник. – Так, у документі “Общiй Морской списокъ Часть VI…” зазначено лише, що Беллінґсгаузен “1819-1821 г. в качестве начальника экспедиции, состоящей из шлюпов Восток и Мирный, совершил кругосветное плавание в южный океан, достигнул 70 южной широты и открыл 29 островов”.
Отже, фактично, це була Перша морська експедиція Російської імперії до Південного океану.
Назву “Перша російська антарктична експедиція” було пущено в обіг вже у 1949 році».
А ось що писав у 1775-му, за 45 років до експедиції Беллінґсгаузена, капітан іншого корабля, Джеймс Кук: «[Я] твердо вірю в це [існування континенту], і це більш ніж ймовірно, що ми побачили його частину».
Фото з архіву НАНЦ
Кук здійснив дві спроби дістатися берегів невідомої на той час Антарктиди. Беззаперечно, він першим у світі досяг 71°10′ південної широти. Проте тоді, в 1774 році, щільний лід завадив судну рухатися далі, і британський капітан змушений був повернути на північ.
Детальна карта, виконана Куком та англійськими картографами у 1777 році, стала в нагоді наступним експедиціям, з нею сьогодні можна ознайомитися в Національній бібліотеці Австралії.
Як порахував Придатко-Долін, у своєму звіті Беллінґсгаузен 154 рази згадує Джеймса Кука, називаючи його «великим мореплавцем». Але передбачення «великого мореплавця» наполегливо заперечує згаданий вище Шведе в укладеному ним 1949 року другому виданні звіту: «Именно мнение Кука, доказывавшего… что Антарктиды или не существует, или что её достичь вообще невозможно…»; «Кук, решительно отрицая наличие южного материка…»; «роковая ошибка Кука имела своим следствием то, что в конце XVIII и в начале XIX в. господствовало убеждение, что Антарктиды вообще не существует…».
Отже, радянська історіографія вперто намагалася підвести читача до думки, що Антарктиду «відкрили росіяни».
І нині запис на відповідній сторінці російської Вікіпедії геть відрізняється від її англомовної «колеги». Англомовна WikipediA, посилаючись на шість джерел інформації, свідчить: «За даними різних організацій (Національний науковий фонд, НАСА, Каліфорнійський університет, Сан-Дієго, Російський державний музей Арктики та Антарктики та деякі інші), у 1820 році кораблі трьох капітанів наближались до Антарктиди, або до її льодовикового шельфу на візуальну відстань: Фабіана Готтліба фон Беллінсгаузена (капітан Імперського російського флоту), Едварда Бренсфілда (капітан Королівського флоту) та Натаніела Палмера (мисливець на тюленів зі Стонінгтона, штат Коннектикут)».
Насправді це дуже складна і водночас сумна історія. Прослідкуємо, як розвивались події, зосередившись на англомовних джерелах інформації.
19 лютого 1819 року англієць Вільям Сміт на бригу «Вільямс» досяг узбережжя Вільямс-Поінт сучасного острова Левінгстон, але не зміг там висадитись. У вересні 1819 року іспанський фрегат «Сан-Тельмо» із 644 людьми на борту, потрапивши у жахливий шторм поблизу мису Горн, був відкинутий до безіменних островів, де затонув (пізніше цей острів назвали Сан Тельмо). 16 жовтня 1819 року Сміт висадився на острів Короля Георга, що у складі Південних Шотландських островів, до яких належить і Левінгстон. Він знаходить рештки експедиції з фрегата «Сан Тельмо», повертається у Вальпараїсо і розповідає про це представнику Британії, який наймає Сміта як супроводжуючого та відправляє під командою ірландця Едварда Бренсфілда розвідувати нові землі поблизу Південних Шотландських островів.
Всі ці подїї відбулися до того, як експедиція на чолі з Беллінґсгаузеном досягла кордону материкової криги Антарктиди, і, звичайно, люди цієї славетної експедиції нічого не знали ні про «Сан-Тельмо», ані про «Вільямс». 30 січня 1820 року Бренсфілд і Сміт досягають півострова Трійці, який є частиною Антарктичного півострова; 17 листопада 1820 американець Натаніел Палмер підійшов до Антарктичного півострова.
«Отже, за чотири місяці до того, як 28 січня 1820 року (16 січня за старим стилем) в корабельному журналі шлюпу “Восток” з’явився запис “…встрѣтили льды; которые представились намъ сквозь шедшій тогда снѣгъ, въ видѣ бѣлыхъ облаковъ”, англієць Вільям Сміт уже встиг побувати на острові Левінгстон і знайти рештки команди “Сан-Тельмо” − власне, перших людей, які ступили на землю Антарктиди. А 30 січня 1820 року команда Сміта і Бренсфілда висадилися на відкритому ними острові короля Георга, вперше побачили і пройшли − тобто відкрили – півострів Трійці, найпівнічнішу частину Aнтарктичного півострова», – робить висновок Василь Придатко-Долін.
Фото з архіву НАНЦ
Навіщо радянські історики викривили факти? Можна припустити, що, готуючись підкорювати Антарктиду (перша радянська антарктична експедиція висадилася на південний материк у січні 1956 року),
керівництво СРСР прагнуло мати додаткові аргументи, які б підтверджували «спадкове», «історичне право» на освоєння цих земель.
У своєму дослідженні, яке нещодавно оприлюднило науково-популярне видання НАНЦ «Експедиція ХХІ», Василь Придатко-Долін розкриває масштаби маніпуляцій інформацією про дослідження Антарктиди у СРСР. І доводить: викривлена інформація донині панує в російськомовних інтернет-ресурсах, впливаючи на суспільну думку і формуючи «інакшу правду».
«Застосовують змінювання імен начебто “для зручності”, що є зазіханням на ідентичність, перефразовують вислови славетних іноземців, тиражують власні “єдино правильні” тексти, перевидають перевидане, переперекладають перекладене, − пише український дослідник. − Приклади навести дуже легко: Фадей Фадейович – це Фабіан Готліб Тадеус фон Беллінсгаузен, Іван Іванович – це Жан Батист Прево де Сансак (маркіз де Траверсі), Іван Іванович – це Вітус Йонассен (Беринг), Федір Петрович – це Фридрих Беньямин Граф фон Лютке, Іван Федорович – це Адам Йоган фон Крузенштерн, Фердинанд Петрович – це Фердинанд Фридрих Георг Людвиг фон Врангель».
Про Івана Завадовського (1780-1837) свідчень мало, і всі вони тією чи іншою мірою відтворюють першу біограму, що з’явилася наприкінці 1890-х у Російському біографічному словнику А. Половцова. Той, своєю чергою, запозичив дані із загального морського списку Морського міністерства (власне, послужного списку післяпетрівських часів, складеного по-військовому стисло). Ця куца інформація домінує в російськомовних джерелах, в тому числі й у Вікіпедії, доводячи до відома загалу, що І. І. Завадовський – «русский контр-адмирал, кругосветный путешественник».
За радянських часів життєпис Завадовського не досліджували, принаймні «доантарктичний» період.
У 2016 році уряд Південної Джорджії та Південних Сандвічевих Островів надрукував поштові марки «Острів Завадовського»
Пробити штучну кригу забуття в 1950-х роках намагався кінорежисер Олександр Довженко. Він створив перші україномовні художні твори про експедицію Беллінґсгаузена – кіноповість «Антарктида» (приблизно 1950 рік) і кіносценарій «Відкриття Антарктиди» (1951). Другий твір вважають втраченим (знищеним?).
Довженко тонко відчував «гібридність» радянських міфологем, що вже створювалися навколо цієї експедиції та її головних героїв. Тому в передмові до кіноповісті зауважив: «У цьому літературному сценарії немає вигаданих персонажів. Вони взяті з записок Ф. Беллінґсгаузена “Двукратные изыскания в Южном Ледовитом океане” і названі своїми іменами − від капітанів до рядових матросів із закріпачених селян, імена яких Беллінґсгаузен знайшов своїм моральним обов’язком увічнити в книзі в особливому списку. Я теж вважав своїм обов’язком зробити це…».
Одним з головних персонажів замисленого Довженком фільму був капітан-лейтенант Іван Завадовський. Стрічка всесвітньо відомого режисера так і не була пущена у виробництво. Чи тому, що цензори угледіли в ній «ідеологічно неправильні акценти», чи тому, що Довженко на той час уже потрапив у немилість Сталіна, − невідомо.
Можливо, таку картину бачили учасники експедиції. Фото: Оксана Савенко / НАНЦ
Спираючись на історичні джерела та свідчення, Василь Придатко-Долін спробував дослідити родовід незаслужено забутого мореплавця, картографа, дослідника Антарктики Івана Завадовського.
Єдине фото Івана Завадовського.
Зроблено в Одесі у фотостудії Хлопоніна
У вікі-переліку його згадано поміж іншими відомими представниками роду Завадовських, які, за родинними переказами, начебто походять від польського шляхтича Якова Завадовського, дворянина герба Равич. Котрий, згідно з російською версією, «переселился на Украину в середине XVII века», або – згідно з українською − «переселився в Гетьманщину 1679 року з Волинського воєводства».
Насправді, як випливає із нотаток про наслідки Андрусівського сепаратного перемир’я, Яків Завадовський нікуди не переселявся, не переїздив на кареті з усім майном та скарбом − просто землі, де він жив і панував, змінювали підпорядкування: від Речі Посполитої перейшли Гетьманщині, а відтак опинилися у складі Російської імперії. Так чи інакше, російські вікіпедійні історики пишуть, що Завадовські – «малороссийский (украинский) графский и дворянский род», а українські – що «козацько-старшинський, згодом дворянський та графський рід герба “Равич”».
Автор дослідження встановив, що Завадовські – напевно, предки нашого героя − значаться у списку «Малороссийские фамилии из числа генеральной старшины и полковников войска Малороссийского до 1764 года». Найімовірніше, вони належали до козацької верхівки, відтак стали на службу царю, отримавши навзамін землі і кріпаків, російський службовий ранг і нобілітацію. Таким був типовий шлях до отримання дворянства на Лівобережній Україні.
Усі історичні згадки у знайдених Придатком-Доліним джерелах відправляють нас до Гадяча, що на Полтавщині, полкового міста за часів Гетьманщини, та до села Крутьки в його околицях (зараз це частина села Сари).
Де саме народився Іван Завадовський, достеменно встановити не вдалося. Але історик-ентузіаст з Миколаївщини В. Н. Христенко знайшов у метричній книзі запис про народження і хрещення старшого його сина − Михайла (1815 – після 1841 р.), де засвідчено: «с. Крутьков Гадячского повета Покровской церкви». Сьогодні це Церква Покрови Пресвятої Богородиці у кутку Крутьки села Сари.
Другого сина, на два роки молодшого Олександра (1817 – 1877), Завадовський також хрестив у цій церкві.
Аксіоматично, що в ті часи дітей хрестили за, так би мовити, місцем проживання батьків, а не деінде.
До речі, у нотатках до біографії Михайла Завадовського, майбутнього віцеадмірала, вказано його родовід: «из дворян Полтавской губернии, православный».
На думку Придатка-Доліна, про гадяцьку вкоріненість побіжно свідчить і той факт, що у хрещені батьки для свого старшого сина Завадовський покликав давнього товариша − Степана Федоровича Войну (за кілька десятиліть він стане Михайлові тестем). Батько цього пана, Федір Война, як ідеться у зведенні Віктора Заруби про устрій Війська Запорозького, у 1759-1764 рр. служив полковим суддею Гадяцької першої полкової сотні.
До речі, село Крутьки було в переліку опорних населених пунктів Гадяцького полку. Можна припустити, що близька дружба Завадовського і Войни означає, що їхні родини мешкали десь неподалік, а їхні батьки мали приязні, можливо, також службові стосунки – у Гетьманщині.
Звернімо увагу на те, що згідно зі згаданим вище біографічним словником Половцова, Іван Завадовський «в 1812—1817 годах плавал в Чёрном море (…) В 1818 году, командуя бригом “Мингрелия”, плавал от Николаева до Севастополя». Але ж не випадково місцем для освячення найважливіших подій у своєму житті – хрещення дітей – обрав церкву в селі, розташованому за 900 км від місця служби. Вочевидь, там, в околицях Гадяча, було його «дворянське гніздо». Ймовірно, його, як припускає Придатко-Долін, Завадовський розбудовував після народження синів. Адже на картах, виданих 1869 року, між Крутьками та Гадячем вже значаться два «хутори Заводовскаго».
«Існують нотатки про зарахування Завадовських до дворянства у Полтавській губернії, але яких саме гілок Завадовських, у документі не йдеться. У розвідці щодо генеалогічного дерева мореплавця все не так просто, − визнає дослідник. − Дворян з таким прізвищем було чимало – від Полтави до Омська. Очевидно, “неправильне”, сиріч далеко не пролетарське походження нащадків контрадмірала стало причиною для їх переслідування після 1917 року. Без додаткових деталей, які, можливо, пізніше знайдуть нащадки мореплавця, рухатись далі у пошуках важко. Поразка Гетьманщини, розправа з козацтвом, а відтак радянські репресії спричинили з плином століть певну заплутаність у трактуваннях і майже інерційне, а за прихованим змістом і нюансами − маніпулятивне прив’язування біографії І.І. Завадовського тільки до Росії. У доступних загалу джерелах біографія мореплавця починається з зарахування його кадетом до Чорноморського морського корпусу та акцентується на 30-річній службі у Російському імператорському флоті – в Чорноморському і Балтійському».
Насправді географія «міст Завадовського» дуже широка. Після Гадяча це насамперед Миколаїв, де вчився майбутній мореплавець і де до пам’ятного списку адміралів міста включено його молодшого сина Олександра Завадовського. Потім були Севастополь, Корфу, Трієст, Анкона, Бриндізі, Константинополь, Херсон, Кострома, Варна, Чорне море, Балтійське море, Антарктика, Ізмаїл та Одеса, де минули останні роки життя.
Як з’ясував Придатко-Долін, у 1830-му, за сім років до смерті, Завадовський завершив спорудження дохідного будинку на 60 квартир, який у 1833 році перекупив у нього підприємець-француз. Відтак у цій споруді розташовувався готель «Петербургский» та престижний ресторан. Сьогодні це будинок №8 на Приморському бульварі в Одесі, який носить народну назву «Дім Завадовського».
Поховали Івана Завадовського на Першому (Старому) християнському цвинтарі Одеси, поблизу церкви Всіх святих. Та могила не збереглася – у 1920-1934 рр. і храм, і цвинтар зруйнували більшовики. До наших часів дійшов лише запис у церковній книзі: «Завадовский Иван Иванович 1780—1837 командующий Дунайской флотилии контр-адмирал».
Іменем Звадовського Беллінґсгаузен назвав один із Південних Сандвічевих островів. Акварель з натури учасника експедиції, академіка Павла Михайлова
Антарктида залишається найзагадковішим і найменш вивченим континентом планети. Та – парадоксально – і досі, через 200 років, загадки і містифікації оточують не тільки континент, а й людей, які намагалися його відкрити.
Читайте також:
Українські геологи зробили відкриття, яке може суттєво “зістарити” Антарктиду
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
