“Людина з табуретом”: фільм для тих, хто любить життя

 

автор: Олена Максименко
фото автора та надані авторами стрічки

Прем’єра документального фільму Леоніда Кантера “Людина з табуретом” у кінотеатрі “Жовтень”, що відбулася 20 лютого, радше нагадувала “фестиваль обіймів”. Така концентрація знайомих і друзів траплялася хіба на Майдані п’ять років тому, або на перших етно-фестах. У натовпі траплялися як ветерани й дійсні бійці, так і художники, режисери, музиканти. Точніше сказати – вони і утворювали натовп, знайомих безпосередньо чи опосередковано між собою яскравих непересічних людей.

Яких поєднав кінорежисер Леонід Кантер.

А починалася ця історія в 2004 році. Тоді Леонід вигадав гру “З табуретом до океану”. Ідея полягала в тому, щоб віднести чотири кухонних табуретки (неодмінно з одного гарнітуру!) на узбережжя чотирьох океанів.

Кожна з чотирьох експедицій супроводжувалася вуличними виставами та зйомками документального кіно.

Чотири експедиції – чотири історії, але насправді історій було набагато більше, адже кожна подорож дорівнювала прожитому життю, насиченому і фантастичному.

“Після першої подорожі вийшов 10-серійний фільм «З табуретом до Атлантичного океану»; після другої мандрівки – трилогія «З табуретом через Гімалаї», після третьої вийшло навіть два фільми, – розповідає продюсерка фільму Катерина Мізіна. – І от після четвертої подорожі, яка була, насправді, наймасштабніша, до якої готувалися учасники майже рік і до якої приєдналися ще дві команди, окрім української – російська і білоруська, – вона відбулася, але фільм змонтований не був. Мандрівники повернулися, привезли неймовірну кількість дуже цікавого матеріалу, класні яскраві кадри з десятків країн двох континентів. Для цього потрібно було більше ресурсів, більше часу, і все це відкладалося”.

Під час прем’єри (зліва праворуч): аніматор Родіон Шуб, режисер Ярослав Попов, Кирило Кравцов, продюсер Катерина Мізіна, композитор Тарас Галаневич

Разом із дружиною Діаною Карпенко та друзями Леонід Кантер створив мистецький хутір Обирок, перетворивши майже спорожніле і занедбане селище на Чернігівщині на осередок фестивального й мистецького “двіжу”. Із 2010 року на Обирку відбуваються фести, концерти, кінопокази, дитячі табори. Якщо подорожі до океанів несли українську культуру у світ, то тепер на Чернігівщину почали приїздити люди з різних куточків Земної кулі і привносити частку свого в наш простір.

Леонід вірив, що, створюючи на Обирку свою “країну мрій”, він міняє країну та світ навколо себе на краще.

Коли почалася війна, Кантер пішов добровольцем на фронт. Разом із режисером Іваном Яснієм він зняв документальні картини “Війна за свій рахунок”, “Добровольці Божої чоти” та “Міф“. На хуторі Обирок відбувалися фести для бійців і волонтерів, на всі події для цих категорій вхід на хуторі був безкоштовним. Воїни не раз приїздили сюди і просто перепочити.

Фільм “Міф” про співака і добровольця Василя Сліпака: побачити і змінитись

“У 2018-му, коли робота над фільмом «Міф» і його прокат завершилася, ми зрозуміли, що варто зробити щось тепер не про війну, треба взяти трошки іншу тему, – згадує Катерина Мізіна. – І вирішили повернутися до фільму про подорожі, «Людина з табуретом»”.

Однак Леонід Кантер устиг тільки почати роботу над картиною. 4 червня 2018 року режисер і мандрівник приїхав на свій хутір, записав прощальне відеозвернення і застрелився. Роботу над фільмом належало довести до фіналу Ярославу Попову та решті друзів, котрим Леонід у прощальному листі доручив завершити розпочате.

“Це вже не перша наша з Леонідом робота, – коментує режисер Ярослав Попов. – Попередніми фільмами про подорожі також здебільшого я займався. Тут ми взялися за цей довгоочікуваний для нас фільм, так хотілося показали щось яскраве, веселе після фільмів про війну. І почали працювати над сценарієм. І раптом – ніхто цього не очікував – Леонід вирішив покинути нас. Може, хотів перевірити, як ми самі справимося з цим фільмом…”

“Це була шокуюча звістка. Ми не знали взагалі, чи відбудеться цей фільм, який він буде, але все ж таки вдалося поєднати цю яскравість життя, яке прожив Леонід, із таким трагічним фіналом, і на цьому не зупинитись. Розкрити світ для глядача – світ і світло. Леонід попросив зробити цей фільм про любов, ми думаємо, що нам це вдалося”, – каже Попов.

У фільм також увійшов проект Діани Карпенко – “Казки, які збирає маленька Магдалена”. Магда – старша з трьох дітей подружжя, і в подорожі до Тихого океану вона збирала казки народів світу. Ці казки були вплетені в стрічку у вигляді анімації.

“Я давно чув історію, коли хлопці і дівчата повернулися з цього американського турне, і захоплювався завжди цим, – розповідає аніматор Родіон Шуб. – Потім Леонід побачив, як я зробив майстер-клас з анімації на Обирку, зателефонував мені наприкінці весни і каже, мовляв, чи не міг би зробити анімацію до фільму, давай зробимо щось таке, щоб приголомшиво було, дуже круто, щоб було як останнє кіно. І ми взялися до роботи, почали створювати казки, як казав сам Леонід, «очуднювати реальність». Сталося так, що ці слова були не метафорою, це справді його останній фільм, тож

всю свою повагу до цієї людини і всі свої фантастичні можливості до очуднювання реальності ми вклали в цей фільм.

Ми зробили п’ять анімаційних казок, що інтегровані в фільм, за мотивами того, що маленька донька Леоніда збирала разом із дорослими в цій експедиції. Всі казки зроблені в різних техніках”, – пояснює Родіон.

Запросити на прем’єру друзів Кантера по табуретних подорожах виявилося непросто – адже, як і належить мандрівникам, вони перебувають деінде. Доїхав лише Кирило Кравцов – білорус, із котрим Леонід ставив заповітний табурет “на краю землі” на мисі Горн.

Для Кирила ця історія починалася з того, що він запропонував притулок мандрівникам під час однієї з їхніх експедицій. Для Кравцова це обернулося тим, що він кинув роботу і приєднався до команди. А по поверненні заснував подібний до Обирку хутір у білоруських лісах.

“У цій подорожі через 15 країн я доволі часто йшов пліч-о-пліч із Леонідом Кантером, мабуть, завдяки йому і потрапив у це кіно, дарма що актор із мене так собі, – розповів мандрівник із Білорусі. – Але за всю подорож я доволі здичавів, і повернувшись додому, оселився в лісі, на хуторі, де й прожив із 2011 року до сьогодні. І зараз от Катя мені подзвонила, каже – зняли кіно, стрижися, Кириле, зачісуйся – треба їхати в місто!”

Кравцова здивував і порадував той факт, що в Україні документальне кіно показують у кінотеатрах: “Білорусь до цього поки не доросла! Думаю, це новий рівень…”

Фільм тримає в напрузі з першого до останнього кадру. Показаний у вигляді калейдоскопу, такої собі нарізки подій з різних часів, він поступово сплітається в чітку й структуровану розповідь, в основу якої лягає подорож до океану і віра в те, що неможливе – можливо.

Кадри з фільму та подорожей Кантера:

Леонід Кантер - АТО Людина з табуретом - маршрут Людина з табуретом - Південна Америка Людина з табуретом - дитина Людина з табуретом - Леонід Кантер Людина з табуретом - кадр Леонід Кантер - Обирок Леонід Кантер - подорож Людина з табуретом 2019 Людина з табуретом
<
>

Війна вривається у фільм несподівано – як це трапляється і в реальному житті. Кадри з боїв у Донецькому аеропрту після кадрів колоритних народних гулянь десь на Карибських островах виливаються на глядача відром крижаної води.

Загалом воєнних сцен у фільмі небагато, проте на такому контрасті війна сприймається гостріше. І зрештою, саме вона відіграє ключову роль у трагічному фіналі життя головного героя.

От острів, де індіанці племені куна-яла, в селищі якого тимчасово оселилися мандрівники, говорять про те, що нікуди не хочуть звідти їхати, бо їм там добре. Мандрівники, котрі пішли в похід з гаслом “добре там, де нас немає”, аби зрозуміти, що “добре там, де ми є”. А от війна, що руйнує все: життя, родини, країну, економіку, мрії, оселі, а перш за все душу, і остання часом не підлягає ремонту. Війна випалює як ззовні, так і зсередини. От мандрівники ідуть пішки через пустелю в Монголії. От спинилися на перепочинок у буддійському монастирі в Тибеті. От допомагають будувати дім сімейству гіпі десь у лісах Південної Америки. От влаштовують вуличні вистави на площах. От народжується друга донька Патагонія – Діана з чоловіком не встигають доїхати до пологового, і режисер приймає немовля просто в таксі. А от Кантер під обстрілом у ДАПі, шепоче “Боженька, дай нам вижити”.

У картині своїми спогадами про Леоніда діляться Мирослав Гай – учасник однієї з табуретних експедицій, волонтер і засновник фонду “Мир і Ко”; доброволець ДУК із позивним Гатило, один із головних героїв фільму “Добровольці Божої чоти”, а також колишня дружина Діана Карпенко.

Усі троє говорять про те, що саме війна змінила Леоніда, що він повернувся з неї абсолютно іншою людиною.

Аби створити стрічку тривалістю сто хвилин, команді довелося переглянути близько 500 годин відео з різних експедицій, знятих на різні камери, починаючи ще від допотопних касетних.

Бюджет фільму починали формувати через “Спільнокошт”.

“Ми в наших фільмах уже мали такий досвід – фільм «Міф» теж був зроблений завдяки краудфандинговій кампанії, – розповідає Катя Мізіна. – І в «Людині з табуретом» це був також наш план із Леонідом – залучити кошти доброчинців”.

Тарас Галаневич, Кирило Кравцов і Катерина Мізіна

“Ми називаємо наше кіно «народним», оскільки ми перевіряємо ще на етапі ідеї, на етапі виробництва, чи потрібен фільм людям. Якщо вони допомагають – 5, 10, 20, 100 гривень скинули, значить, ми вже бачимо, хто наша аудиторія, і вони уже дуже чекають на нас в кінотеатрах”, – пояснює Мізіна.

За її словами, перша частина бюджету була зібрана на “Спільнокошті”, потім Катерина “в останній день” подала заявку в “Український культурний фонд” – хоча “готові були зробити цей фільм і без бюджету, і з тим, що є”.

За два місяці “Спільнокошту” вдалося зібрати 270 тисяч гривень, решту ж необхідної суми – 498 тисяч – погодився покрити “Український культурний фонд”.

“Це було таким подарунком!.. Я думаю, що цей фільм цікавий усім, кому цікаве життя!” – тішиться продюсерка.

Композитором для фільму став Тарас Галаневич, також використано музику гуртів OY Sound System; Balaklava Blues, Діля та Фріла, а кілька мелодій написав один із “табуретних” мандрівників Вересень.

Попри весь біль фінальної втрати, фільм лишає по собі надзвичайно світле враження. Заряд якоїсь сильної доброї енергії.

Титри добігають кінця, люди сидять, приголомшені. І раптом із залу кілька голосів тихо заводять пісню – одну з тих, що звучала в картині. Хтось підхоплює. У кількох людей виявляються барабани – вони додають пісні трохи ритму. І ця імпровізована, альтернативна літургія нагадує магію, ідеально допасовуючись до фільму та того світогляду, який сповідував Леонід Кантер.

“Ми хвилювалися, насправді, як воно буде, – говорить наприкінці Катерина Мізіна. – Ця історія, як її розповісти – це було дуже на тонкій межі. І насправді дуже приємно відчувати з глядачами: ця межа настільки добре витримана, що всі відчули ті любов і світло, які ми закладали і хотіли би, щоб люди відчули”.

* * *

Після київського показу “Людина з табуретом” вирушає у прем’єрний тур містами України. Подивіться і ви.

Читайте також:
Кантер зняв свою смерть на відео й просив “не робити поминальних церемоній”

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: