автор: Анастасія Федченко
фото автора та прес-служби 169 НЦ
з Чернігівської області
Сорокатрирічний Віктор Ніколюк – один із “найновіших” українських генералів. Звання генерал-майора він отримав 5 грудня.
Із березня 2017-го він керує 169-м навчальним центром Сухопутних військ “Десна”. Перед цим чотири роки командував 92-ю механізованою бригадою, що нині є одним із найбільших і найбоєздатніших підрозділів у ЗСУ.
Псевдо Ніколюка – “Вітер” – знайоме, мабуть, кожному, хто пов’язаний із війною на Донбасі. У “Новинарні” – черговий матеріал серіалу “Нові генерали Українського війська”.
Заходжу в головний керівний кабінет “Десни”. Віктор Ніколюк середній на зріст, широкоплечий, зеленоокий. Коли ми вітаємося, господар міцно потискає руку, на відміну від більшості чоловіків, які просто тримають долоню.
Він простий у спілкуванні і за словом до кишені не лізе. Водночас не гребує обсценною лексикою. Говорить упевнено.
Каже, що “Вітром” він став ще під час навчання. “Хтозна, чому. Мабуть, через мінливий характер”.
Мріяв стати військовим з дитинства. Хлопця вражав героїзм солдатів у радянських фільмах. У родині ніхто з армією пов’язаний не був.
Одразу після школи уродженець села Шишкине (Новоукраїнський район Кіровоградщини) Ніколюк вступив до Одеського інституту сухопутних військ, потім – Харківське танкове училище, яке закінчив 1996-го.
Коли потрапив в окрему розвідроту, остаточно переконався: армія – це його покликання.
“Це й адреналін, і спортивні навантаження, специфічні завдання. Хоч і був розвал армії, наша рота займалася, у нас польові виходи були. Двічі по два місяці на рік ми виходили на полігон, у нас були заняття, заняття, заняття. Ми були на кілька голів вище, ніж ті, хто служили в інших підрозділах, – розповідає Вітер. – Коли формувалась бригада, із семи розвідрот наша одна залишилася. Ми пройшли своєрідний кастинг, якщо можна так сказати”.
Питаю, чи була “дідівщина”, коли він прийшов в Українську армію у 90-х.
“Була! Та, зараз, я вважаю, її взагалі не існує. В армії нині стосунки стали у чомусь простіші, в чомусь – складніші. Простіші в тому, що грань «керівник-підлеглий» на війні у багатьох випадках стиралася. У нас звикли, що генерал – на картинці або на параді. А на війні рядові бачили не тільки сержантів чи молодших офіцерів, а й старших.
Я вважаю, що деяким офіцерам багато чому потрібно вчитися в особового складу, який постійно на передовій.
Чимало солдатів старші і за віком, і за психологією, і за воєнним досвідом”.
Складність, за словами Ніколюка, полягає в тому, що раніше командували строковиками, зараз а доводиться керувати і строковиками, і контрактниками, і резервістами віком від 18 до 50.
Найважче, пригадує, в армії було двічі: тоді, коли прийшов служити після військового вишу.
“На початку 2000-х була «бідулька», армія тупо сипалася, багато чого різалося і йшло у країну втрачених речей”, – каже Ніколюк.
Але жодного разу не думав звільнитися.
“Бігти, знайти роботу, – це було б неправильно. А що далі? Розбите корито? Хотілося довести щось собі, дійти до нормального результату”, – пояснює.
Другий важкий момент в армії був на початку бойових дій. На той момент полковник Ніколюк кілька місяців командував 92-ю бригадою (ППД – село Клугино-Башкирівка під Чугуєвом, Харківська область.). Підрозділ вийшов на кордон із Росією у березні 2014-го.
“Коли ми почали зі зберігання піднімати техніку, з неї тупо сипалося. Заливаєш паливо – бак вирвало, він полетів у тартарари. Багато допомогли місцеві трактористи, фермери”, – пригадує Вітер.
Але важко було й перелаштовуватися морально.
“Нам же завжди вбивали в голову, що росіяни – брати, мало не рідні, і ніхто не міг зрозуміти, як це – воювати з Росією. Морально було складно. Але швидко минулося, після перших боїв”.
Командувати підрозділом у мирний час і у воєнний – небо і земля, каже генерал.
“У мирний час якщо не знаєш, як діяти – дій за статутом. Ти дав команду, її виконали, галочку поставив. На війні важливо залишитись людиною. І найскладніше – приймати рішення, бо від них залежить життя підлеглих”, – говорить Віктор Дмитрович.
Крім того, перед війною все йшло до того, щоб скоротити 92 омбр.
“Залишилося тільки два склади наряду. Сьогодні ти стоїш, а завтра заступаєш, тобто, не займаєшся підготовкою, а тупо як охорона, як сторожі. І потім почати з нуля було дуже складно. Але в нас вийшло”, – заявляє Вітер.
“У мене був дуже хороший керівник штабу Владислав Клочков, який потім став командиром 93-ї бригади, заступником командира був Олексій Майстренко, нині командир 54-ї бригади. У мене є принцип: давати підлеглим змогу проявляти власну ініціативу та виконувати покладені на них зобов’язання. Хоча і я бував всюди, усе намагався контролювати”, – говорить Ніколюк.
Перший “справжній” бій 92-га прийняла біля Щастя.
“Він тривав десь чотири з половиною години. Коли ти даєш відсіч, такий адреналін, драйв, «пре» тебе. Ми готові були після цього бою йти на Луганськ, здавалось, запросто його візьмемо!” – згадує генерал-майор.
Звісно, перший бій дуже відрізняється від навчань, скільки б їх не було.
“Зв’язку немає, нічого немає. Хтось стоїть, хтось біжить, хтось сидить в окопі. Одна справа командувати професіоналами, інша – людьми, які ніколи не були під обстрілом, хай вони і дуже вмотивовані. Хоча я й сам до того часу під обстрілом не був. Ти біжиш, а ця вся фігня на тебе летить. У мене часто таке було: я прямо бачу, як куля летить. Але якщо в першому бою пройшов «прописку», далі легше”, – усміхається Вітер.
За кілька обстрілів ті, хто не вмів воювати, навчаться, інакше просто не вижити, та й набоїв не вистачить.
“Спершу ти лупиш праворуч-ліворуч, а потім у тебе з’являється азарт мисливця – вираховуєш, де з’явиться противник.
Сенс не в тому, щоб убити людину, а щоб вирахувати ворога, обійти його. Ми починали розуміти, що війна – це не просто вийшов і постріляв, а ти прослуховуєш ворога, починаєш аналізувати, коли в них зміни, коли прилетить, коли працює «сапог», «гном» (гранатомети – “Н”)“, – розповідає офіцер.
“У нас у Щасті на мосту з 17 вересня майже щодня бої, противник хотів нас звідти вигнати. Контакт із ворогом близький – 50, іноді 25 метрів. І ніхто з хлопців не пішов”, – Ніколюк пригадує ті часи ніби з ностальгією і водночас гордістю за підлеглих.
Під час захисту кожного населеного пункту армійці намагалися порозумітися з місцевими жителями. Для них Вітер був фактично “останньою інстанцією”.
“Десь будинок вибухнув – ідуть, хтось зник – ідуть. Збираєш людей, спілкуєшся, вислуховуєш. Військово-цивільна адміністрація працює, я не применшую їхньої ролі, але з багатьма проблемами все одно йдуть до тебе. Смішний був випадок, коли приходить тітка і каже, що в неї два роки тому вкрали ворота, вони лежали на барикаді. «Товаришу командире, віддайте, це мої ворота». А ти такий: «Твої, не твої, хрін його знає», – сміється Ніколюк. І серйозно додає: – Хочеш чи ні, починаєш цим займатися. І якщо спершу тебе матюкають у спину, бувало, і гранати кидали, то потім нормальні стосунки, і воно все плавно переходить у порядок”.
Бійці 92-ї бригади, з якими мені доводилося спілкуватися на передовій, згадують, як Вітер зі зброєю в руках на рівні з рядовими брав участь у боях.
“Перш ніж відправити бійця на завдання, маєш сам пройти і відчути те, що він: отримати триндюлів, спіймати гранату, щоб повз тебе пролетіло, інакше не маєш морального права людині наказ давати. Ти ж офіцер, маєш бути попереду”, – пояснює Віктор Дмитрович.
Воювати, пригадує, доводилося не тільки з несправною технікою та старою зброєю. Навіть карти були на 30 років застарілі: зображено річку, а насправді її немає, або замість струмка – величезна дамба.
“На той бік ходив разів сто. А що? Всі ходили, і я ходив. Треба було місцевість вивчити, побачити, що і як у ворога. У нас добре виходило. Війна закінчиться, я розповім якось, що ми робили”, – усміхається Ніколюк.
Найбільше боявся, каже колишній комбриг, не ходити в розвідку, а бути пораненим, залишитися безпорадним, можливо, калікою.
За підлеглих хвилювався, тому під час обстрілів і рахував, як курчат.
“А якщо ви ховаєтеся від обстрілу, а ти десь людину забудеш, потім її витягати треба, це ризик для інших бійців”, – говорить генерал.
На могилах побратимів
Коли я питаю Ніколюка про втрати в підрозділі, спокійний і веселий, він похмурніє. А при спогадах про розмови з рідними загиблих наче здригається.
“Та ну на хрін. До цього ніколи не можна звикнути і ніколи не можна бути готовим. Одна справа, коли воєнком привозить, він не знає цієї людини – вислухав, що рідні кажуть, і все. А ти знав цю людину. Коли в мене бійці підірвались на міні, а рідні кричать: «А чому вас там не було?» Кажу: «Я в іншому місці був». А вони не чують тебе в своєму горі: «Чому ти не загинув? Чому ти живий? І легше, здається, проти ворога голіруч піти, ніж говорити з матір’ю або дружиною загиблого”, – розповідає командир.
Йому доводилося телефонувати рідним, бо “замполіти” відмовлялися це робити. Доводилося і забирати загиблих із поля бою, витягати на собі – бо машин не було, а старий БТР миттєво розіб’ють російські ПТУРи.
“Не дай Бог нікому таке переживати. У мене ще мінометники під Мар’їнкою потрапили… Вийшли в ніч, троє «двохсотих», один контужений. А вцілілі вперше побачили загиблих, у них психіка трохи «того», ходять як п’яні, і плачуть як діти. Воно все потім повертається, але вони тобі зараз нічим не допоможуть. Ми тоді з Льохою забирали загиблих. І ось лежить пацан як живий, тільки в підборідді дірка, і шворка від міномета в руках залишилася. І очі розплющені. І коли ти пацану молодому очі закриваєш, йому 21 був, це пи***”, – Ніколюк здригається і знову не може стриматися без матюка.
16 травня 2015 року військові 92-ї бригади захопили в полон Олександра Александрова та Євгена Єрофєєва – кадрових російських військових із 3-ї бригади спецпризначення ГРУ РФ. Тоді загинув український боєць Вадим Пугачов. Усіх учасників затримання “грушників”, Ніколюка теж, Порошенко згодом відзначив нагородами. Офіцер отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Це одні з найвідоміших російських полонених.
“Вони добре все прорахували, – каже Ніколюк, – але ми опинилися в потрібний час у потрібному місці”.
Російські бійці з Тольятті хотіли встановити контроль над мостом у Щасті, це дозволило б їм перекрити дорогу до Станиці Луганської, і наші армійці мусили б їздити, роблячи великий гак.
Вітер говорить: про те, що перед ним саме росіяни, зрозумів одразу. Від так званих “ополченців” відрізняли і форма, й озброєння, і тактика дій. Та й Александров одразу зізнався, що росіянин.
“Мова їх видає. Він заговорив: одразу зрозуміло, хто перед тобою. Постава, поведінка, зокрема і під час розмови. Одразу видно, що ця людина – не весь той мотлох типу «ополченців» чи «казачків», – говорить генерал.
Читайте також:
Савченко обміняли на ГРУшників Єрофєєва й Александрова. ХРОНІКА ДНЯ
Александров і Єрофєєв – не перші й не останні “відпускники”, які приїхали воювати в Україні, і потрапили в полон. Майже всі, кого брали українські вояки, боялися катування.
«Ви «Айдар»? Ні? Усе, нас зараз розпиляють». – «Ніхто тебе, дурня, не пилятиме». – «Значить, на органи розберете». – «Та кому твої органи потрібні? Розповідай, чому приїхав», – переповідає Ніколюк типовий діалог.
…Хтось приїхав, бо скоїв злочин, і перед ним поставили вибір: тюрма або Донбас. Хтось, зазомбований пропагандою, воювати проти “бендеровців”. А був період, що чи не кожен полонений росіянин говорив: приїхав заробити грошей, щоб виплатити іпотеку.
“Нам якось командир відділення 45-ї бригади [РФ – спецпризначенці, базуються під Москвою] сказав: «Ми десять років воюємо, і нам фіолетово, де воювати. Нам платять за це нормальні бабки». Тобто, це звичайний професіонал-найманець, якому байдуже, воювати проти України чи тієї ж Росії, якщо йому заплатять. Мені здається, у такої людини немає патріотизму”, – зауважує Ніколюк.
Натомість він пишався своєю бригадою і бійцями, бо будь-який бій без втрат, а можливо, і з просуванням на якихось кілька метрів – перемога.
Але особливо гордий був щоразу, коли мобілізованим учителям, програмістам, фермерам, електрикам вдавалося дати по зубах кадровим російським військовим.
“Реально бомба. Нічого собі! Мої хлопці взяли [російський] спецназ!” – радісно вигукує.
І потім зі сміхом розповідає, що коли вже його підрозділ стояв біля Мар’їнки, вдалося перехопити доповідь у генштаб ЗС Росії:
“А там сказано, що ми (92 омбр) на другому місці за бойовою готовністю у ЗСУ. А чому не на першому?”
Віктора Ніколюка звинувачували в причетності до контрабандних схем та загибелі Андрія Галущенка “Ендрю” – керівника зведеної мобільної групи з протидії контрабанді у зоні проведення АТО. Автомобіль, у якому їхав Ендрю, підірвався на міні, потім його закидали гранатами й обстріляли. За однією з версій, це зробила 92 омбр.
“Яка контрабанда? Коли місцеві на човнах у Щасті плавали на український бік, щоб купити харчі, нам треба було їх зупиняти? Чи не пускати і змусити голодувати?” – обурюється Вітер.
Наводить аргумент: якби займався контрабандою, не обіймав би високі посади.
“Та кількість перевірок, які були там, і прокурорські теж, показали, що контрабанди там немає, що всі ці звинувачення – абсурд. Викрадення людей? Слідство показало, що ми не винні, правда на нашому боці”, – говорить Ніколюк.
За словами колишнього комбрига, вони з Ендрю були знайомі. Між ними одного разу був конфлікт, коли мобільна група без дозволу заїхала у зону відповідальності бригади, але потім, каже Вітер, наказав не заважати роботі групи.
“Не говорю, що ми були друзями, але ділові взаємини були. Вони стояли в нас на забезпеченні, ми давали їм пальне, боєприпаси для проведення завдань, прикривали їхню роботу вночі”, – розповідає Ніколюк.
За його версією, мобільну групу Галущенка розстріляли ворожі диверсанти. І за звинувачення бійців 92-ї бригади військовою прокуратурою подав позов проти прокуратури.
“На той момент уже були дані прослуховування, було відомо, що то вихід диверсійно-розвідувальної групи”, – говорить Вітер.
Суд у Донецькій області у вересні 2017-го не задовольнив позов Ніколюка.
Екс-комбриг каже: його продовжують поливати брудом і досі. “За все потрібно відповідати, за голослівні звинувачення теж”, – наголошує.
Читайте також:
Тука: Слідство у справі про розстріл групи Ендрю
вийшло на організацію наркотрафіку
Роблячи кар’єру в ЗСУ, Віктор Ніколюк командував розвідувальною ротою, танковим батальйоном та механізованим полком у навчальному центрі “Десна”. Колись, каже, пожартував, що повернеться сюди командиром. І повернувся навесні 2017-го як начальник центру.
Найбільший виклик, який перед ним стоїть – змінювати систему.
“Лінійна тактика зараз не підходить, – говорить Ніколюк. – Війна щороку розвивається, і потрібно за нею встигати”.
Читайте також:
Офіцер “Десни” зізнався, що це він поставив білборд про “зраду”,
й розповів навіщо
Тому великий акцент у “Десні” зробили на розвиток тренажерної бази. Тепер солдати-танкісти не просто вистрілюють боєприпаси, а вчаться на симуляторах. Ніколюк говорить: раніше тренажери були тільки для піхоти.
“Це індивідуальна підготовка в умовах, максимально наближених до бойових. Зараз у нас встановлюється програмне забезпечення та тренажерну базу та сучасні комп’ютери і для підрозділів ППО (протиповітряної оборони), і для механіків-водіїв танків Т-64 і Т-72, БМП, БТР. Все це зараз вже працює на VR-технологіях – закордонних симуляторах віртуального простору бою”, – перераховує Вітер.
Стверджує: тепер запросто можна організувати на тренажерах танкову дуель, і якщо танкіст не влучив, то “прилетіло” вже по ньому.
Ще одна з резонансних реформ у “Десні” пов’язана з харчуванням. Люди, які раніше тут служили й навчалися, скаржилися на вкрай погану їжу.
Обід у 169-му навчальному центрі. Фото: FB Навчальний центр “Десна”
Тепер нарікають на інше. “Я набрав 7 кг за 20 днів. Що мені сказати жінці?” – пише в книзі скарг армієць після того, як у жовтні 169-й навчальний центр разом з іще півсотнею частин перейшов на харчування за каталогом.
Віктор Ніколюк говорить: нова система харчування хороша, але над нею ще потрібно працювати: зменшити кількість “швидких” вуглеводів, додати фруктів – щоб була фруктоза, і клітковина, і вітаміни.
Утім, із понад 300 позиціями в каталозі – насправді меню тепер залежить лише від фантазії та організованості начпродів.
“Раціон має змінюватися і відрізнятися для снайперів, наприклад, і для хворих у медсанчастині”, – каже Вітер.
Усі, хто служить у “Десні” за контрактом – інструктори, снайпери, медики – їздять на передову. Зараз, каже Ніколюк, приблизно сотня військовослужбовців навчального центру – на фронті.
Читайте також:
“Наставник, професіонал, чудова людина”.
Під Луганським від фугасу загинув снайпер-інструктор “Десни” Роман Селіхов
Своєрідні “семінари» для інструкторів тут проводять ветерани: розвідники, піхотинці. Пишається Вітер і співпрацею з благодійними фондами “Повернись живим”, “Армія СОС”.
“Думаю, протягом року ми розробимо власну методику підготовки військовослужбовців, – говорить Ніколюк. – Як би не хвалили десантників, але, думаю, найкращі будуть все ж у піхоті”.
Загалом контрактник у “Десні” зараз проходить тримісячну підготовку: місяць загальної і два – фахової: механік, кулеметник, навідник (ці спеціалізації здобувають за результатами рейтингів та оцінок комісії після першого місяця).
Строковики проходять також місяць загальної підготовки. Фахова в них триває 30 днів, оскільки призваний на “строчку” не йде на передову і не потребує настільки серйозних навичок, як контрактник.
Сержанти також мають місяць для вивчення базової підготовки і два – для спеціальної. Через рік – лідерство базового рівня, що триває місяць, і знову два місяці фахового навчання. Загалом таких рівнів чотири.
Програму адаптують, враховуючи бойовий досвід.
“У нас є іноземні фахівці. База, яку вони дають, готує вузького фахівця, ми ж учимо ширше: на мою думку, будь-який піхотинець повинен знати основи інженерної підготовки, вибухової справи, розвідки, маскування. Тобто стрілець повинен уміти вийти і зняти або встановити вибуховий пристрій. Якщо ми готуємо «тактмед», то він має і зупинити кров, і дотягти до лікарів, і розуміти, що так, як раніше, кололи направо і наліво буторфанол, зараз уже не можна, бо треба враховувати тиск, чи є діабет”, – розповідає начальник “Десни”.
Віктор Ніколюк і перша леді Марина Порошенко в “Десні”
Про всі новації в НЦ Ніколюк говорить докладно і захоплено – видно, що йому подобається ця робота і ці реформи.
Сам Вітер також іноді проводить заняття, ділиться військовим досвідом.
Він упевнений, що “Десна” стане найкращим навчальним центром у ЗСУ.
Зараз тут готують гуртожиток на 28 кімнат для інструкторів, наступного року обіцяють 20 квартир для працівників навчального центру.
Крім того, Віктор Ніколюк прагне, щоб інструктори їздили набиратися досвіду за кордон.
Наразі в “Десну” також приїздять литовці, канадці та американці – проводять заняття і дивляться, як у нас усе влаштовано.
“У нас колосальний досвід, – гордо каже Вітер. – У них (натовців) методика розтягнута, у нас коротша, але більш гнучка, програма весь час змінюється”.
У “Десні” зараз також запровадили основи психологічної підготовки. Крім того, контрактників неодмінно вчать, як поводитися в полоні, аби людина була готова до будь-яких ситуацій і повернулася з рук ворога максимально неушкодженою морально.
Віктор Ніколюк, який став генералом 5 грудня 2018-го, радіє, що багато бойових офіцерів отримують такі високі звання.
“Це майбутнє українського війська. Це люди, які розуміють, яку відповідальність за життя солдата ти несеш. Я завжди говорю солдатам: «Ви мені потрібні живі. Живий ти виконаєш бойове завдання і повернешся в сім’ю. А табличка на будинку в пам’ять про тебе рідним точно нахрін не треба”.
Питаю, чи щось змінилося в житті Вітра після отримання звання.
“Так, у мене погони генерал-майора з’явились”, – сміється, додаючи, нібито про таку високу посаду ніколи і не думав.
Переконує: на передовій було легше, ніж тут. Бо в тилу більше “зрад”.
У кабінеті Ніколюка – два спортивних тренажери. І коли концентрація “зради” перевищує допустиму норму, він підтягається або качає прес. Тому й такий м’язистий. Хоча любить солодке.
На столі в кабінеті Ніколюк має поки ще невелику колекцію фігурок солдатів різних епох.
На телевізор і художню літературу часу немає. Зате читає зараз “Мистецтво ведення війни”.
На фронті, коли був час, дивився серіал “Борджіа”.
“А ще «Гру престолів» люблю. Але я по серії, коли виходять, не можу дивитися, дратує мене очікування. Тому жду, коли виходить весь сезон”, – усміхається генерал.
Він хоче навчитися виділяти більше часу на відпочинок: “Я сто років у кіно не був, у музеї, треба долучатися до культури і вчитися відпочивати”.
Прокидається він зазвичай о 5:20. У вихідний – о сьомій. Цьогоріч мав першу за п’ять років відпустку.
“Я з дітворою своєю побув і до мами з’їздив. Хочу в подорож: не за кордон, а у Львів чи гори, де можна відійти від цього всього і морально відпочити”, – ділиться Вітер.
На прощання він знову міцно тисне руку і запрошує приїжджати до “Десни”, щоб побачити всі реформи в навчальному центрі.
Читайте попередні матеріали із серії “Нові генерали України”:
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль:
Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир
Бойовий генерал Олег Мікац:
Буває, приходиш після управління боєм – і далі воюєш уві сні
Командувач ОК “Захід” Олександр Павлюк:
Під Зеленопіллям було пекло, та я пишаюся бійцями
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
Нідерланди виділяють понад €200 млн на ППО та снаряди для України
Агент ФСБ, який збирав розвіддані про ЗСУ на Миколаївщині, отримав 15 років тюрми
Режисер фільму “20 днів у Маріуполі” Чернов привіз статуетки “Оскар” і BAFTA в Україну
Україна цьогоріч отримає від ЄІБ €560 млн для проєктів в енергетиці та відновленні житла
Чотири доби дороги додому. Україна повернула депортовану до Росії 17-річну дівчину
